Щоденник Миколки Синицина

Павлик зранку нудьгував і не хотів ні в що грати. По обіді він кудись зник. Ми із Сергійком обшукали весь двір, облазили всі горища, сараї — ніде не знайшли. Тоді ми вирішили, що він пішов до когось із хлопців, і перестали його шукати. Потім нам стало нудно.
— Якби ми працювали разом з усіма хлопцями на пасіці, нам не було б нудно, — сказав Сергійко.
Я кажу:
— Нумо, поки Павлика нема, підемо й подивимось на бджіл.
Сергійко зрадів:
— Ходімо швидше, поки не повернувся Павлик, а то він скаже, що у нас забракло твердості.
Ми мерщій пішли до шкільного саду і ще здалеку побачили вулик. Коло вулика сиділа якась фігура і витріщала очі на бджіл. Ми підійшли ближче і побачили, що ця фігура був Павлик.
— А, — закричали ми, — то ось яка у тебе твердість! Нам сказав, що не треба цікавитися бджолами, а сам сидиш тут і цікавишся! Хіба так товариші чинять?
Павликові стало соромно.
— Я, — каже, — ненавмисне сюди зайшов. Ішов, ішов і зайшов.
— Байки! — кажемо ми. — Просто захотів на бджіл подивитися!
— Слово честі, хлопці! Навіщо мені на них дивитися? Зовсім нема, чого!
— Чого ж ти дивишся, якщо нема чого?
— А ви самі чого прийшли?
— А ми теж ішли, ішли і зайшли. Бачимо — ти тут сидиш, ну й зайшли на тебе подивитись.
— Брешете! У вас, напевне, твердості забракло, от ви й прийшли на бджіл подивитись.
— У нас, — кажемо, — твердості більше, аніж у тебе: ти перший прийшов.
Ми засперечались, у кого більше твердості — у нас чи у нього. Тут почулися кроки. Ми оглянулись і побачили Юрка. Він почув, про що ми сперечались, і каже:
— У вас у трьох немає ніякої твердості.
— Чому?
— Тому що ви розпочали працювати і кинули на півдорозі. У кого є твердість, той не кидає роботи, незважаючи ні на які труднощі.
— А ми й не кинули, — каже Павлик. — Ми просто хотіли трішки відпочити, а тепер знову будемо працювати.
— От і добре! — каже Юрко. — Ви зробіть собі сітки і приходьте. Працюватимемо з усією ланкою. А зараз ідіть, щоб бджоли не пожалили.
— Ми трішки подивимось і підемо, — сказав Павлик.
Ми потихеньку присіли коло вулика і стали дивитись на бджіл. Вони виповзали одна за одною з льотка і летіли по мед. Інші бджоли, навпаки, звідкись прилітали і заповзали у вулик. Коло льотка весь час товпилися бджоли. Ось і ожив наш вулик! На нього було радісно дивитись. Потім ми пішли додому, дістали марлі та дроту й заходилися робити сітки. З цим ділом ми проморочились до вечора, і сітки у нас вийшли гарні. І ніякої нудьги не було.
  
20 червня
 
От сьогодні який щасливий день! Наша ланка в повному складі зібралася зранку на пасіці. Всі хлопці принесли сітки, а Юрко приніс димар. Ми назбирали в саду гниляків і поклали у димар. Юрко розпалив їх і роздмухав. Димар працював справно.
Ми відкрили вулик і заглянули всередину. Леле, скільки там було бджіл! Воші щільно одна до одної сиділи на рамках.
Деякі бджоли вилазили на рамки вгору, але Юрко відразу ж пустив на них дим, і вони сховалися назад.
Потім Толя вийняв одну рамку з вулика. І отут ми й побачили, як бджоли будували стільники. Вони робили з воску такі довгі шестикутні трубочки і ліпили їх поряд одну з одною, так що виходили суцільні ряди трубочок, або комірок.
Ми мерщій поставили рамку на місце, щоб не заважати бджолам працювати.
Дивовижні комахи бджоли — як вони ловко уміють будувати стільники! Дивишся на стільники, і просто не віриться, що їх роблять звичайні бджоли, до того ці стільники правильні та гарні. Звичайно, багато які інші тварини теж дуже розумні, наприклад собаки. Але жоден собака не зміг би зробити таких стільників!
  
21 червня
 
Сьогодні до нас на пасіку прийшла Галя і принесла фотоапарат. Вона сказала, що зніме нас разом з вуликом. Усі хлопці вишикувалися посаду вулика, тільки нам з Сергійком та Павликом не було місця. Ми стали позаду хлопців, але там нас не було видно. Тоді ми сіли спереду нулика. Галя навела апарат, клацнула — і готово! Цікаве діло фотографія! Клацнуть тебе, а потім — у проявник. Я раз бачив, як проявляють карточки. Полощуть, полощуть, спочатку нічого нема, а потім — ой леле, людина лізе! Цікаво, яка вийде карточка. Тільки я дуже боюся, що вийду безокий, бо кліпнув, коли Галя клацнула апаратом. У мене вже був такий випадок: нас знімали усім класом, а я кліпнув, от і вийшов на карточці з заплющеними очима, неначе сплю сидячи. Мене тоді всі хлопці лаяли: «Ех ти, тетеря сонна! Всю карточку зіпсував!» Ніби я винен!
  
22 червня
 
О і яка досада! Ще не готова карточка. Галя каже, плівка ще не просохла. Ми питаємо, чи добре ми вийшли. Вона каже:
— Ось завтра зроблю карточку, побачимо.
Я дуже хвилююся: сліпий я чи з очима? І як це я умудрився кліпнути в такий час!
Швидше б завтра настало!
  
23 червня
 
Карточка готова! Всі хлопці добре вийшли, тільки я вийшов з відкритим ротом. Не збагну, як це я умудрився розкрити рота! Все гарно. І очі є, а рот відкритий. Хлопці знову лають мене:
— Навіщо тобі потрібно було рота роззявляти?
— Я ненавмисне.
— «Ненавмисне»! Ти б іще язика висунув!
— А вам що? Адже ви гарно вийшли.
— Ми то гарно, а ти весь вигляд псуєш.
— Чим же я його псую?
— Та сидиш із роззявленим ротам, мов акула! Тоді я став просити Галю:
— Галю, чи не можна мені чим-небудь рота замазати?
— Чим же його замазати? — каже Галя. — По-моєму, ти добре вийшов. Дуже схожий.
— Атож, — кажу я, — схожий! Хіба я такий? Я гарний.
— Ну, ти й тут дуже гарний.
— І зовсім не гарний. Тут у мене якийсь пришелепкуватий вигляд вийшов.
— Зовсім не пришелепкуватий. Просто рот трішечки відкритий, тому що ти усміхаєшся, а вигляд нормальний. Дуже навіть розумний вигляд.
Це Галя, напевне, навмисно сказала, щоб мене втішити. А може, у мене насправді розумний вигляд, тільки мені самому непомітно? Не знаю…
Тільки на карточках я чомусь завжди виходжу погано. У житті я вродливий, а тільки-но знімусь, обов'язково не такий. Ось і на цій карточці. Рот нехай уже, це я сам винен, а ніс чому такий? Хіба у мене такий ніс? У мене гарний, а тут він задирається догори, ніби кома. А вуха? Хіба у мене вуха стирчать, як самоварні ручки? Ну нічого. Все-таки я трохи схожий. Можна впізнати, що це мене зняли, а не когось іншого. Якась схожість є.
Головне — вулик добре вийшов. І ми із Сергійком та Павликом попереду всіх, на найвиднішому місці.
Коли ми йшли додому, Сергійко сказав:
— І навіщо ми наперед вилізли! Навіть незручно якось! Можна подумати, що ми найголовніші в цій роботі.
— Правда, — каже Павлик. — Діла не зробили, навіть кинули, а коли і без нас усе вийшло, то ми наперед ліземо. Тепер усі про нас думатимуть, що ми хвальки.
Дома я думав про похваляння. Що таке похваляння? Чому люди хваляться? Ось наприклад, деякі вважають, що вони дуже добрі, і всім торочать, які вони добрі. А навіщо про це казати? Якщо ти добра людина, то й без слів видно, що ти добра, а якщо ти недобра людина, то хоч скільки кажи, все одно тобі не повірять. А то є ще такі люди, які уявляють, що вони дуже красиві, і всім про це розповідають. А чого про це говорити, якщо й так видно, красивий ти чи некрасивий. А то ще трапляються такі люди, які уявляють, що вони страшенно розумні, і от вони базікають, базікають, навіть про те говорять, чого самі не тямлять. І отут-то всі бачать, розумні вони чи не розумні. По-моєму, похваляння — це просто дурощі. Дурному завжди чомусь здається, що він кращий за інших, а розумний тямить, що інші, може, ще кращі за нього, тож і хвалитися нічим.