Полонені Білої пустелі

  
8. Віч-на-віч із тундрою
 
Високо в небі над порогами, що поволі огорталися темрявою, ширяв яструб.
Нараз птах склав крила й каменем полетів униз. Він падав, аж доки до спіненої поверхні бистріні залишилась якась сотня ярдів, а тоді знов розпростав крила, розчепірив віялом хвіст і, загальмувавши падіння, плавно перелетів через річку. Його зацікавили дві істоти, що лежали наполовину на березі, а наполовину — у воді. Вони не подавали ознак життя, та щось у їхніх позах стривожило птаха. Роззявивши кривий дзьоб, він пронизливо скрикнув і полетів геть, набираючи висоту, аж доки перетворився на ледь помітну цяточку далеко в небі.
Яструбиний крик пронизав туман забуття, що оповивав свідомість Джеймі. Він ворухнувся. Затремтівши, виповз із крижаної води. Гострий біль різонув праву ногу, коли він зігнув її, підтягуючись на берег. І тут він побачив шалену бистрінь, розчавлене каное — і його охопив жах.
Джеймі спробував був підвестися, але нога заболіла так, наче в неї встромили розжарений ніж, — і він із стогоном повалився на землю і в розпачі закричав:
— Авасіне! Авасіне! Одзовися!
Авасіна від нього відділяла кам'яна брила, і Джеймі не бачив приятеля, хоч той лежав за кілька футів од нього. Крик повернув Авасіна до тями, і він поволі, поточуючись, підвівся, його закривавлене, з розсіченою бровою обличчя з'явилося з-за брили.
— Чого ти горлаєш? — сказав він невдоволено.
А тоді всміхнувся, обійшов, накульгуючи, брилу й став біля Джеймі.
— Чи ти, бува, не вирішив, що я втопився? — запитав він. — Тобі слід було б знати, що я — напівлюдина, напівриба. А ти, видно, напівондатра — пробув під водою так довго, що між пальцями, либонь, перетинки виросли! От шкода тільки нашого старого каное — йому вже більше не плавати по хвилях…
Побачивши, що друг його живий, почувши безтурботний Авасінів голос, Джеймі відчув полегшення. Та згадка про каное відразу ж затьмарила його радість.
— Що ж ми тепер будемо робити? — занепокоєно мовив він. — Я ж, здається, як на те, ще й ногу зламав. Болить страшенно. Як же ми виберемося звідси без каное?
Від страху, безнадії, болю в нозі очі його наповнилися сльозами. Джеймі, який, поки все було гаразд, вів перед, який одного разу навіть звинуватив напівжартома свого друга в боягузтві, був тенор зляканий куди більше за Авасіна. Що ж до обачливого Авасіна, який звичайно не схвалював нерозважних вчинків і планів свого друга, то він, здавалось, не відчував ані страху, ані розгубленості. В його власному житті, як і в житті його племені, часто траплялися лихі несподіванки й нещастя. Тим-то щоб витримати удари долі, щоб вижити, індіяни племені крі привчились не журитися за непоправним.
Авасін уже усвідомив повністю, в якому становищі вони опинилися. Від їхнього човна залишились тільки уламки. Від стоянки їх відділяло миль сорок, а то й більше. Вони зазнали аварії в країні ескімосів, де кожна хвилина загрожувала їм небезпекою. Джеймі навряд чи міг іти пішки, а більшість харчів і речей, що їх везли з собою в човні, очевидно, втрачено без вороття. Гіршу ситуацію, либонь, важко було б і вигадати. Та Авасін мав зараз на думці єдине: як знайти найкращий вихід із цієї халепи.
— Дай-но я гляну на твою ногу, Джеймі, — сказав він.
Кривлячися з болю, Джеймі підкасав холошу. Його гомілку з верху до низу вкривав страшний темно-червоний синець, а коліно дуже розпухло. Авасін легенько обмацав ушкоджену ногу. Нарешті він звів очі і, всміхаючись, сказав:
— Боліти вона й справді мусить здорово. Але нога не зламана. Тільки забита. Щонайбільше за тиждень ти знов зможеш бігати, як карібу.
Взявши Джеймі попід пахви, він перетягнув його на зручніше місце, де той міг сидіти, прихилившись спиною до кам'яної брили.
— Ти побудь тут, — сказав він, — а я піду гляну, що в нас залишилось у каное.
Спостерігаючи, як Авасін витягує на берег розбитий човен і розбирає його уламки, Джеймі відчув, що йому трохи одлягло від серця. Він сподівався, що Авасін не помітив його слів. Спокійний, діловитий вигляд Авасіна частково розвіяв страх, що сповнював серце Джеймі, і він навіть вирішив і собі зайнятися чим-небудь корисним. На березі неподалік лежала купка сухого хмизу, прибитого колись сюди водою, — і він підповз до неї і вже хотів був розпалити багаття, коли згадав, що не має сірників.
— Кинь мені пляшку з сірниками, Авасіне, — гукнув він. — Вип'ємо по кухлю чаю. Звісно, якщо в нас є чай.
Останні слова мали прозвучати як жарт, але, почувши Авасінову відповідь, він зрозумів, що жарт не вдався.
— Сьогодні вогнища не буде. Скринька з харчами пішла на дно, а разом з нею й сірники.
Від бадьорості, що повернулася була до Джеймі, не зосталося й сліду. Виходить, у них немає тепер ані вогню, ані харчів — а що може бути страшніше за це? Відчай наринув на нього з новою силою.
— Ти краще залиш мене тут і повертайся назад сам, — сказав він, ледь стримуючи сльози. — Це ж через мене ми потрапили в цю халепу. В усьому винен я. Залиш мене тут і йди.
Авасін здивовано подивився на нього.
— Ти, видно, з глузду з'їхав! — відповів він. — Мабуть, і на голові гулю набив! Чого це я повинен залишати тебе? За день чи за два Етцанні й Теліє-квазі, мабуть, попливуть сюди шукати нас. А якщо й не попливуть, то ми повернемося пішки до їхньої стоянки. Вирушимо, як тільки в тебе загоїться нога.
Авасін знов енергійно взявся до роботи. Він почав розбирати купу видобутих з човна мокрих речей. Вціліла тільки одна рушниця, але разом з нею й близько сотні набоїв. Залишилися також сокира, бляшаний казанок, сковорода, ковдри, дві чи три парки, волосінь, невеличка рибальська сітка й деякі інші, дрібніші речі, що могли придатися в поході. Одне весло, з поламаною лопаттю, прибило водою до берега. Півдюймова буксирна линва завдовжки п'ятдесят футів, що призначалася для перетягування каное проти течії, теж збереглася, бо була намотана на носовій поперечці, і Авасін зняв її звідти.
Окинувши критичним оком усю цю колекцію, Авасін відчув приплив упевненості. З такими речами справжній лісовик міг проіснувати не один тиждень віч-на-віч з природою.
Швидко сутеніло, коли Авасін, зібравши мокрі ковдри, підійшов з ними до Джеймі.
— Наші справи не такі вже й погані, — сказав він і незграбно поплескав приятеля по плечу. — Але сьогодні ввечері ми вже нічого більше зробити не зможемо. Я зараз притягну передню половину каное — хай буде нам за намет.
За півгодини, коли хлопці влаштувалися на ніч під великим уламком човна, Джеймі трохи заспокоївся.
— Я таки дурний, — пробурмотів він. — Вибач мені, прошу.
За кілька хвилин обидва хлопці вже міцно спали.
Прокинувшись уранці, Джеймі побачив, що Авасіна поряд немає. Джеймі виповз з-під каное. Нога боліла вже менше, але ще не згиналась, і стати на неї він не міг. Він підкасав холошу й підставив коліно сонцю.
За півгодини з'явився Авасін — збіг крутим берегом униз, несучи двох звірків, завбільшки як маленькі лісові бабаки. Хутро в них було незвичайного, яскраво-жовтого кольору. Джеймі вперше бачив таких.
— Що це за тваринки? — спитав він здивовано.
— Мабуть, з породи ховрахів, — відказав Авасін. — Взагалі нагадують наших лісових бабаків. Мусять бути смачні. Я голодний, а ти?
Джеймі всміхнувся.
— Ще й як! Коли ти їх їстимеш, я від тебе не відстану.
На світанку перед тим Авасін, прокинувшись, вирішив оглянути довколишню місцевість. Не пройшовши й півмилі, він побачив яскраво-жовтого полярного ховрашка — той. сидів стовпчиком на камені й свистів, дивлячись на нього. Авасін ще зроду не бачив такого звіра, але в цю мить він подумав тільки про те, що це була б непогана здобич на сніданок. Він не прихопив із собою рушниці, але повертатись за нею було б ризиковано, тому хлопець опустився навкарачки й обережно поповз уперед. Коли до ховраха залишилось футів десять, він схопив гостру каменюку й щосили шпурнув у звірка. Камінь пролетів за дюйм од нього, і Авасін, гірко розчарований, побачив, як ховрах шмигнув у свою нору.