В забутій країні

Але зробити все це було не до снаги навіть Чанові; і нас дивує не його невдача, а його сміливість і спритність.
Тільки-но Чан торкнувся до жука-скарабея, як старий “єгиптянин” перевернувся вві сні на другий бік і ту ж мить схопився й голосно закричав. Прокинувся і його товариш.
Пан Чан швидко вхопив жука і зірвався на ноги. У кімнаті стояла густа пітьма, і тільки промінь ліхтарика розтинав її, мов сліпучий кинджал. З пістолетом в одній руці і жуком-скарабеєм у другій Чан почав відступати до дверей.
Цієї хвилини хазяїн помітив, що його пожильці пробудились, і кинувся, простягнувши вперед руки, до ліхтаря; ту ж мить пролунав постріл. Але Чан вистрелив не в хазяїна, а в ліхтаря. Лампочка розлетілась на дрізки, і в кімнаті стало зовсім темно.
Чан устиг вибігти на вулицю, поклав жука на землю і швидко замкнув двері на засув знадвору. Тепер його противники не могли вийти. Хазяїн почав щосили гатити в двері кулаками.
Чан обережно підняв скарабея і голосно гукнув:
— Ключі в тебе на столі!
Витираючи хустинкою піт із лоба, він швидко подався геть.
“Так, зроблено непогано!” — сказав він сам до себе.
Старий араб, як і перше, сидів на порозі своєї хати. Чан підійшов до нього й спитав:
— Скільки ще до світанку?
— Ти даремно питаєш мене про це. У нас ніколи не буває сонця, і ми не знаємо, коли воно сходить і коли заходить… Ла ілах ілалах мухамад расулалах! — звів араб до неба очі.
У порту, на свіжому повітрі, Чан зупинився й передихнув. Рожева смужка на сході провіщала початок дня. За якусь годину мало зійти сонце.
Пан Чан дістався до готелю, переодягся у свій звичайний костюм із шерстяної фланелі і зайшов у мій номер. Тут був і Дхандас; він не спав усю ніч, дожидаючи, коли повернеться Чан. Видатний детектив був, як завжди, спокійний і стриманий. Ніхто б не подумав, що він мав бурхливу ніч, повну смертельної небезпеки.
— Ну як, роздобули жука-скарабея? — кинувся до нього Дхандас.
Пан Чан не відповів. Він витяг з-за спини амулета з таким байдужим виглядом, як фокусник витягає з рукава білу мишу.
  
Розділ VIII
 
ІЗ СУЕЦА ДО КАЇРА
 
Правління компанії дозволило капітанові Дхірендрі тривалу відпустку, і він удосвіта, коли ми ще спали, подався на корабель передавати справи капітанові Браджраджу. Незабаром прокинулись і ми. Вмившись і поснідавши, пан Чан, Дхандас і я теж пішли в порт і піднялися на “Лотос”. Чан оглянув корабель, попрощався з нами й повернувся до міста, а ми з Дхандасом узялися запаковувати наше майно, бо мали здати його в багаж. Доглянувши, щоб усе було вчасно доставлено з корабля на залізничний вокзал, і одержавши квитанції, ми повернулися близько одинадцятої години ранку до готелю й зустрілися там із Дхірендрою — він на той час теж закінчив свої справи.
Ми пообідали, трохи відпочили й поїхали на вокзал. На превеликий наш подив, там ми зустріли пана Чана. Він, видно, дожидався того самого поїзда, що й ми.
— О, хіба ви теж їдете в Каїр? — вражено спитав я.
— Атож, у мене там дуже важлива справа, — весело засміявся у відповідь пан Чан.
Я зрадів, що ми хоч до Каїра будемо разом з цією незвичайною людиною. Ми зайняли вчотирьох ціле купе. Поїзд мав відходити ще не скоро, і ми вийшли погуляти на платформу. Раптом Чан поклав мені на плече руку й тихо сказав:
— Професоре, він переслідуватиме вас до Каїра, він невідступно йтиме за вами до верхів’я Нілу, і, хоч би ви втекли на край світу, вам не пощастить позбутися його. Я не більше, ніж ви, знаю, хто він, але я переконаний, що ваше життя не має для нього ніякої ціни і він зважиться на все, аби тільки заволодіти жуком-скарабеєм.
— Чому ви зараз говорите про це? — спитав я.
— Хіба ви нічого не помітили? Тож подивіться, хто стежить очима за вами із зали для пасажирів.
Я глянув туди і побачив старого “єгиптянина”, того, що був на “Лотосі”. Серце в мене заколотилось — я змалку боягуз. Я вхопив Чана за руку й почав благати його:
— Пане Чан, чи не могли б ви поїхати разом з нами в цю експедицію? Ми були б такі вдячні вам за це! Я вважав би себе в цілковитій безпеці, коли б знав, що з нами весь час будуть двоє таких людей, як ви, пане Чан, та капітан Дхірендра. їдьмо з нами, прошу вас!
На обличчі видатного китайського детектива промайнула загадкова посмішка.
— Професоре, я давно чекав цієї пропозиції, - лагідно відповів він.
Тільки другого ранку я наважився сказати Дхандасові, що умовив пана Чана поїхати з нами. Дхандас обурився й наговорив мені всячини, — я й не пригадаю всього, що він плів. Його слова не справили на мене ніякого враження. Тоді він почав умовляти мене. Він доводив, що для експедиції досить і нас двох — його й мене, — а я схотів узяти капітана Дхірендру і тепер посмів домовитися ще з однією людиною, не спитавши його згоди.
Я передбачав, що він саме так сприйме цю звістку, але не відступив. Я поклав собі взяти всі витрати, зв’язані з поїздкою Чана, на свій кошт, хоч би які вони були великі: ви ж тільки уявіть собі, яке це щастя, що така обдарована людина та ще й з такою залізною волею погоджується вирушити з нами в цю небезпечну подорож!
Дхандасові таки довелося скоритись, і склад нашої експедиції збільшився. Капітан Дхірендра щиро зрадів, дізнавшись, що пан Чан супроводитиме нас, а для мене його думка була набагато важливіша, ніж Дхандасова.
Я розповів Дхірендрі про нашу сутичку, і його, звичайно, тільки насмішила Дхандасова зажерливість. Він довго здаля придивлявся до Дхандаса, а коли той помітив його погляд, він прибрав байдужого вигляду і тихенько замугикав собі.
Але все це сталось, як я вже сказав, аж другого ранку. Повернімося ще до того дня, коли ми від’їздили з Каїра.
Через дві години після відходу поїзда я вже міцно спав. Тим часом Дхірендра і пан Чан розмовляли. Про їхню цікаву розмову я дізнався вже значно пізніше.
* * *
Пан Чан взяв у Дхірендри сигару, запалив і почав:
— Я сподівався, що професор сам запропонує мені поїхати з вами, і так воно й сталося. Ви, напевне, хочете знати, що я думаю про цю подорож, про жука-скарабея та Серафісову скарбницю, а також про пана професора і його супутника? Що ж, капітане, я й сам хочу поговорити з вами про це, а надто тому, що наші думки, мабуть, збігаються.
— Так, мені справді дуже хотілося б знати вашу думку. Бідолаха професор — щира, добросерда людина. Він чудово знає людей давнини, їхні звичаї, закони, їхню релігію та богів, але з сучасним життям він зовсім не обізнаний. І, безперечно, він ніколи не повернувся б додому, якби вирушив до Центральної Африки із самим тільки Дхандасом Джаухрі, - відповів Дхірендра.
Пан Чан засміявся і кивнув головою.
— Ви маєте рацію, — мовив він. — А коли говорити про цю подорож, то, хоч усе здається фантастичним, проте я вважаю за цілком можливе, що десь справді існує забута й одірвана від усього світу маленька країна. Адже ми маємо незаперечні докази, що це так.
— Ви гадаєте, що місто Мітні-Хапі справді існує? — спитав Дхірендра.
— Атож.
— А якої ви думки про Дхандаса?
— О, це несосвітенний негідник. Хоч я й не знаю всіх його намірів, але певен, що вони не можуть бути чесні й порядні.
— Головна мета нашої подорожі — Мітні-Хапі, якщо тільки це місто справді існує. І найбільше моє бажання — побачити його на власні очі, - сказав Дхірендра.
— А мені ще хотілося б побачити Дхандаса в залізних наручниках, — засміявся Чан.
Вони міцно потиснули один одному руки.
— Я чимало чув про вас, друже Чан, і читав про ваші дивовижні подвиги, — сказав Дхірендра, — але ніколи не сподівався зустрітися з вами. І ось ми разом вирушаємо в таку незвичайну подорож! Малим я не раз благав бога Шіву привести мене у світ чудес, і він, здається, таки зглянувся на моє благання і покаже мені ці чудеса.