В забутій країні

Саме згадка про цих жерців і переконала мене, що Шівнатхові нотатки правдиві, бо я сам читав на амулеті напис: “Серафісову гробницю вічно охоронятимуть невсипущі вартові”.
Очевидно, Шівнатх, діставшись до Мітні-Хапі, чекав слушної нагоди, щоб заволодіти Серафісовими скарбами, і кінець кінцем якось умудрився викрасти скарабея, але в гробницю так і не пробрався.
В одній записній книжечці говорилося, що Шівнатхові довелось тікати, причому вороги переслідували його аж до самої пустелі.
Прочитавши ці рядки, я мимоволі згадав жахливу смерть Шівнатха й закляття скарабея, і в мене від страху стислося серце.
Давній номер “Магадхи” доповнював Шівнатхові нотатки. Тепер я дійшов висновку: жерці, які охороняли Серафісову гробницю, тільки-но помітили, що амулет зник, одразу ж кинулись доганяти Шівнатха. Вони переслідували його від кордонів далекої, оточеної пісками країни до берегів Бхагіратхі, [10] наздогнали кінець кінцем у Данапурі і вбили, сподіваючись одібрати скарабея.
Що довше думав я про вичитане, то більше вірив: усе сталося саме так. Шівнатх напевне знав, що його переслідують, і тільки тому примчав з Данапура в Наланду, щоб передати коштовний амулет до музею; а коли убивці згодом обшукали весь його дім, щоб знайти жука-скарабея, то, звісно, зазнали невдачі.
Жорстокі вартові Серафісової гробниці прибули до Індії, розшукали Шівнатха Джаухрі і довго чекали тієї хвилини, коли можна буде пробратися в його дім. Це все свідчило про те, що амулет справді є ключем від гробниці.
Я ще ніколи так не хвилювався. Руки в мене тремтіли і мимоволі виказували мій стан. Глянувши в дзеркало на стіні, я не пізнав себе: на мене дивилось якесь чуже обличчя, розчервоніле від хвилювання, а очі гарячково блищали.
Я забув, що в кімнаті є гість, хоч він сидів навпроти мене і стежив за мною колючим поглядом, забув і про амулет, а думав тільки одне: в серці Африки є місто, подібне до Фів, Саїса [11] та Мемфіса, і ніхто в нашому цивілізованому світі й гадки не має про нього.
У моїй пам’яті спливло все, що я взнав за довгі роки навчання та наукової роботи, і я малював у своїй уяві Мітні-Хапі. Вузькі, людні вулиці міста, що його відкрив Шівнатх Джаухрі, нагадували мені Качаурі — торговий район старого Бенареса, [12] куди валки караванів доставляли сандалове дерево, кардамон [13]і прянощі з різних місць Індії, золото з Офіру, [14] коштовні самоцвіти з Еламу [15] та бурдюки вина з Ірану.
Не дивно, що я перенісся думкою в інший світ: я любив уявляти собі картини далекого минулого, прикрашаючи їх своєю фантазією. Сидячи на самоті в тихому кабінеті в Наландському музеї, я чув розмірений тупіт тисяч ніг, що марширують під звуки сурм та гуркіт барабанів, бачив, як відчиняється міська брама і виїжджають бойові колісниці, як гордовито позирають пихаті воїни на народ, що проводжає фараона в новий воєнний похід. І не встигають розвіятися білі хмари куряви, зняті кінськими копитами, як з брами виходять легким кроком, схожим на біг, піхотинці, озброєні луками, бойовими сокирами й списами.
Раптом гучний голос сповіщає, що їде цар, і з брами виходять охоронці, або, як їх називають, “супутники фараона” — найсміливіші і найдужчі воїни з африканських племен. Вони могутні тілом і на цілу голову вищі за жителів Нільської долини. Для цих солдатів з товстими губами, густою бородою, широкими плечима та міцними, мов у биків, грудьми війна є розвага, а грабунки — засіб до існування. Саме ім’я їхнє викликає жах у жителів країн, що лежать між горами Ассірії і пустелями Ефіопії. “Супутники фараона” в довгих, вузьких білих сорочках у синю смужку, озброєні бойовими сокирами, що виблискують на сонці, чітко, нога в ногу, ідуть стрункими колонами по двоє.
Далі виїжджають на колісницях старі, уславлені воїни, прапороносець і військові начальники єгипетської армії. І от нарешті з’являється сам фараон у бойовому обладунку, озброєний бронзовим кинджалом і луком із стрілами. Стоячи в колісниці, він править баскими сніжно-білими кіньми. Його довгий плащ має на вітрі. Золотий повід одтягує гарні голови коней назад, і китиці із страусових пер торкаються спин, укритих парчевими попонами. Поряд з колісницею біжить приручений лев, висолопивши, як собака, язика.
Фараона, байдуже, чи звуть його Рамзес, чи Сеті, вважають за сина бога сонця Ра, він необмежений правитель Єгипту. За фараоном іде решта війська. Попереду виступають жителі пустель; вони століттями були кочовики, а тепер стали підданці єгипетського царя. Далі йдуть найманці з Греції, а позаду них уже легка кавалерія, озброєна списами.
Армія фараона вирушила в похід, щоб приєднати до Єгипту нову країну або поставити в далекій Сірійській пустелі величезну кам’яну колону на честь єгипетського царя.
Ще змолоду я любив викликати в своїй уяві такі картини. Багато годин свого самотнього життя, присвяченого науці, я провів серед людей, яких уже давно немає на світі. Разом з ними я молився у храмі бога Амона, вдихаючи запах аравійського ладану, і слухав, як лунають там гімни на честь богині Нілу Ізіди.
Я чув тужіння плакальниць, коли вони, розпустивши на знак жалоби свої довгі коси, проводжали в останню путь фараона. Я навіть сам плавав човном по Нілу у вічне царство Озіріса [16]і бачив там священне дерево. Під тим деревом важили серця померлих людей, а після того богиня справедливості сповіщала, чи вільні вони від гріхів чи грішні.
Усе життя я прожив у думках серед народів далекого минулого, поділяв з ними їхні радощі й тугу, надії і розчарування, захоплювався їхньою архітектурою й мистецтвом, тішився з їхніх успіхів та перемог, плакав разом з ними у страшні часи епідемій та помору.
Тепер мені здавалось, що сталося чудо і я зможу навіч побачити цих людей, почути їхні пісні й музику.
Коли я нарешті отямився і повернувся в сучасний світ, Дхандас стояв переді мною, поклавши руку мені на плече.
— Я згоден! Згоден хоч зараз вирушити разом з вами до місця стародавнього верхів’я Нілу! — гаряче гукнув я.
Це були квапливі й непродумані слова, і згодом я не раз лаяв себе за легковажність і нерозумний запал, бо мало не наклав за це головою.
  
Розділ IV
 
КРАДІЖКА АМУЛЕТА
 
Два тижні ми з Дхандасом готувались до подорожі. Я уважно перечитав усі нотатки Шівнатха Джаухрі і ще раз пересвідчився, що маю зробити одно з найдивовижніших відкриттів у світі. Ми придбали цілу бібліотеку географічної літератури про райони, що лежать угору за течією Нілу, про дикі племена, які живуть там, і закупили зброю та спорядження, потрібне для нашої подорожі.
Дхандас передав іншим адвокатам своїх клієнтів і розпочаті судові справи, а я взяв відпустку на цілий рік і залишив своїм заступником професора Джогіндру, якого ви всі, напевне, добре знаєте.
Нас було двоє, і ми, щоб легше було збиратися, поділили між собою обов’язки. Дхандас мав подбати про все, що може знадобитись у дорозі: про спорядження, провідників, слуг, в’ючаків. Я відповідав за науковий бік експедиції, а також придбав аптечку, компас, секстант та інші інструменти. Крім того, я мав виконувати обов’язки перекладача.
Треба не забувати, що в кожного з нас, хоч ми вирушали разом у цю подорож, була своя мета. Дхандас хотів одного — заволодіти Серафісовими скарбами; більше його ніщо не цікавило. Навіщо вони потрібні йому, я не знав — адже він і без них був багатий. А мені експедиція була цікава тільки як наукова. Я був певен: якщо дістанусь до цього загадкового міста, то мої дослідження матимуть більшу наукову вагу, аніж роботи Прінсепа, [17] який прочитав написи царя Ашоки, і Роулінсона, [18] що розшифрував письмо перського царя Дарія. Мої праці зроблять справжній переворот в єгиптології і археології.