Чудеса в Гарбузянах

— На!
Журавель закліпав очима, він уже й думати забув про чарівний талісман після тої сварки.
— Візьми!— зітхнув Марусик.— Вона мені більше не потрібна. Тепер ти долю спокушай.
Журавель якось напівусміхнувся і прихилив до плеча голову:
— Давай!
І ледве встиг він сховати жаб'ячу лапку до кишені, як рипнула хвіртка і з'явився захеканий Гриша Пасічний.
— Слу-уха-ай!..— просто од хвіртки загукав він Марусику.— Чого ж ти втік, чудило? Ти ж мені толком розкажи, що то за кіношники і що вони таке зніматимуть...— Він повернувся до Журавля.— А то, розумієш: "Я скажу, щоб узяли тебе"— і навтіки! Хто ж так робить? От чудило!
Марусик втягнув голову в плечі і, як спійманий горобець, зиркнув на Журавля.
Журавель розплився в усмішці.
— Та то він до мене побіг. Я його чекав. У нас з ним справа одна. А про кіношників тих толком і розказати нічого. Ми отуто біля воріт сидимо, насіння лузаємо, раптом під'їздять... Тир-бир, ми кіно знімаємо про сільських хлопчаків.
— Ти... А ти ж як?— спитав Марусик, важко дихаючи.
— Одпустило... Як тільки ти пішов на дно, корчі зразу одпустили.— Журавель винувато усміхнувся (не вмів Журавель брехати, і, коли доводилося говорити неправду, він завжди винувато усміхався).
Сашко Циган підвівся, теж винувато всміхнувся і сказав:
— Ти пробач... я не хотів... я ж думав, що то він... Ваші макітри у воді такі схожі...
Малеча зареготала.
Марусику нічого не лишалося, як теж засміятися. А потім вони йшли додому й весело сміялися втрьох. І ніхто з них не згадував про сварку, наче її й не було. Найвеселіше сміявся Журавель. Він підстрибував на ходу, він захлинався, він заливався радісним сміхом.
— До речі, а як там... жаб'яча лапка... чарівний талісман?— спитав раптом Марусик.
— О! Жаб'яча лапка! Будь здоров!— захоплено вигукнув Журавель.
— Ти хоч побажав що-небудь?
— Аякже!.. Аякже!.. Побажав, звичайно! Аякже. І — справдилося! Справдилося!— Він лукаво усміхнувся.
Хлопці перезирнулися і... враз зрозуміли, що саме побажав Журавель. Через те побажання вони і йдуть зараз разом, і сміються, і радіють, і... Хоча і без усякого талісмана вони б, звичайно, помирилися. Але... І тут де не взявся Бровко. Кинувся до хлопців, метляючи хвостом і припадаючи до землі, наче хотів сказати: "Ех, який же я радий, що все гаразд, що ви помирилися! Який же я радий! І як же я вас, хлопці, люблю!"
І сонце, хоч усміхалося воно, дивлячись на наші Гарбузяни, завжди тільки вранці, а зараз вже було надвечір'я, не витримало і весело засміялося, виграючи іскристим промінням своїм на шибках вікон, на новеньких бляшаних покрівлях, на мереживних лініях електропередач, на садках, на левадах, на хвилях річки Голубеньки.
І на щасливих обличчях наших героїв.
А вже тоді спокійно сховалося за крайнебо.
Отака незвичайна пригода сталася в наших Гарбузянах. Хоча, якщо добре подумати, що ж у ній надзвичайного?
Нічого надзвичайного в ній немає. Нічогісінько. Усі події цілком реальні, нічого неймовірного, а тим паче чарівного не відбулося. Звичайнісінький збіг обставин.
А втім... Якщо подумати ще раз, то... хто його зна...
Чесно кажучи, я дуже люблю надзвичайні події. Без них якось нудно жити на світі.
 Пригода друга 
 
 СЕКРЕТ ДІДА КОЦЮБИ 
 
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
в якому ви знайомитесь з дідом Коцюбою, з "диверсантами" та з Тайфун Марусею. Придибенція в Липках.
І знову сонце визирнуло з-за Лисої гори і всміхнулося. Як завжди всміхалося, милуючись нашими Гарбузянами. І сяйнистим промінням своїм освітило, голублячи, Бамбури, славнозвісний куток нашого села, де жили герої цієї повісті Сашко Циган, Марусик і Журавель.
Але сьогодні воно чогось не хотіло будити їх, а підкликало з-за обрію білу кучеряву хмарку, схожу на баранця, і, ховаючись за нею, почало сходити над селом.
Сонце наче знало, що один з наших героїв, а саме Журавель, у цю мить додивляється дивний незвичайний сон, який він мав розказати своїм друзям з усіма подробицями, нічого не пропускаючи і нічого не забувши.
І поки він додивляється той сон, не будемо йому заважати, а давайте повернемося з вами у день вчорашній і побачимо, що ж трапилося з нашими героями вчора. Бо, чесно кажучи, без цього буде незрозумілий і дивний сон Журавля, і подальші події повісті.
Так от — учора...
...Учора хлопців занесло у зовсім інший, протилежний від Бамбурів куток села, що звався ніжно й тихомрійно — Липки.
Назва цілком зрозуміла, бо за останньою хатою одразу починався буйний, хоч і невеликий, липовий гай.
Хлопців часто заносило сюди. На відміну від Бамбурів, Липки були безлюдні й занехаяні. Майже в усіх хатах вікна і двері забиті дошками, будівлі покинуті, зарослі бур'яном. Старі люди повмирали, молоді до міста переїхали. На всі Липки лише в одній хаті, попід самісіньким гаєм, жив самотній дід — старий Коцюба.
Для дорослих, звичайно, Липки — сум і нудьга. Але для хлопців — то рай земний. Правда, що може бути принаднішого для нестримної хлоп'ячої фантазії за полишене безлюдне людське житло! Де кожен куток дихає таємницею, де кожна стежка веде в несподіване, загадкове.
Як же захоплююче гратися там у сищиків-розбійників, у війну, у різні погоні та переслідування.
Ррип-ррип!— таємничо скрипить старезна, на одній петлі хвіртка.
Пурх!— вилітає з-під ветхої почорнілої стріхи якийсь птах.
— Повітря!— кричите ви, падаючи на землю.
— Та-та-та-та-та-та!—з автомата стріляєте по фашистському "месеру", що вже впурхнув у густу крону старої груші.
Ні! Що не кажіть, покинуті безлюдні Липки — то рай земний для хлопців.
У той день вони ловили диверсанта. За агентурними даними, його скинув уночі ворожий літак у районі Липок.
Вам не треба пояснювати, яка то складна, відповідальна справа — ловити диверсанта. Скільки вона вимагає вміння, терпіння й витримки. І обережності. Щоб не сполохати його, заскочити зненацька, схопити й знешкодити.
Тут просто так іти не можна. Тут треба скрадатися, повзти навкарачки, а то й на животі.
Сашко Циган, Марусик і Журавель обнишпорили вже весь куток і підповзли до гаю.
— Тсс!— застережно підняв палець угору Сашко Циган, який повз, як завжди, першим.— Єсть.
Марусик і Журавель порівнялися з ним і витягли шиї.
Диверсантів було двоє.
Вони сиділи у траві під липою і... цілувалися. Диверсанти були дуже схожі на колгоспних комсомольців Васю і Клаву.
— Ну скажи... скажи...— в перерві між поцілунками канючив "диверсант" Вася.
— Еге...— капризно закопилювала губу "диверсантка" Клава.— Тобі скажи, а ти... Спершу поїдеш до Києва, зачепишся, пропишешся, викличеш мене... тоді, може, скажу... Зрозумів?
— Клаво!
— І не кажи... Не кажи мені! Я тут не залишусь. Що я — дурна? Дурніша за всіх? Ти подивись — самі порожні позабивані хати. Один пришелепуватий дід Коцюба...
Хлопці перезирнулись і зневажливо скривилися. І втратили пильність. Під рукою в Сашка Цигана тріснула суха гілка.
— Стривай!..— нашорошив вуха "диверсант" Вася. Довелося хлопцям негайно відступити. Вася був майже двометрового зросту, в армії служив у десантних військах... І якщо зважити на те, що дорослі чогось дуже не люблять, коли діти підглядають, як вони цілуються, то краще було, не затримуючись, відступити. Що хлопці й зробили з швидкістю майже надзвуковою.
— Хай йому!— одхекуючись сказав Сашко Циган, коли вони були вже на безпечній відстані.
— Ага!— хукнув Марусик.
— Пождіть! Он хтось іде,— кивнув Журавель.
Хлопці причаїлися за велетенськими, як слонячі вуха, лопухами.
По дорозі йшов незнайомий.
— Оце таки диверсант,— впевнено сказав Сашко Циган.