Чудеса в Гарбузянах

— Невже є рішення правління вирубувати гай?— дзвінко вигукнула вона.
— О! Турист уже наговорив,— Бобешко кинув злий погляд на Сергія.— Та що ти слухаєш того київського дармоїда?! Що він у наших справах тямить. Він хліб тільки їсти вміє. А як той хліб робиться, він і гадки не має. Такі тільки воду каламутять...
І Сергій, і Тайфун Маруся хотіли щось сказати, але бригадир одвернувся від них, бо саме в цю мить під'їхав і різко зупинився біля дідових воріт колгоспівський "бобик".
— Ну що?— рушив Бобешко назустріч шоферові, який уже вилазив з машини. Вигляд у шофера був невпевнений.— Ну що?— повторив Бобешко, підходячи до Бобинця.
— Та... Голова сказав: діда поки що не чіпати.
— Чого?— обличчя Бобешка витягнулося.
— Секретна інформація...— Бобинець зиркнув на Сергія і Тайфун Марусю, схилився до бригадира і зашепотів йому щось на вухо.
— Та ти що?!— вражено розкрив рота Бобешко.
— Іменно!—хитнув головою Бобинець.— Умовивід! Абсолютно!
— Оце так да...— тільки й спромігся бригадир.
— Нема питань!
— Поїхали!— і навіть не глянувши більше на Тайфун Марусю й Сергія, Бобешко сів у машину.
"Бобик" форкнув, розвернувся й помчав геть. Хлопці тільки здивовано провели його очима. Вони нічого не розуміли.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
в якому вже Сашко Циган розповість вам про свій сон і про ті неймовірні дива, що він у ньому бачив.
Увечері Сашко Циган вирішив поговорити з татом. Усе-
таки тато теж бригадир, мусить знати, що воно й до чого. Але... Тато чогось явно знітився.
— Та чув я, начебто були такі розмови. Але конкретної, як мені здається, вказівки не було. По-моєму... Видно, йому незручно було перед сином, що він, бригадир, був не в курсі такого важливого заходу.
До того ж у бригадира Непорожнього (Сашкового тата) з бригадиром Бобешко були складні стосунки.
Бобешко любив першим виступати на зборах із запальними промовами і в тих промовах завжди різко критикував інших бригадирів, через що їм уже було важко критикувати його, Бобешка, бо якось незручно критикувати того, хто тільки-но критикував тебе. Отже, розмови з татом не вийшло. Сашко довго не міг заснути. Думки його стрибали й плуталися. То виникали дід Коцюба, Сергій, Бобинець, який каже:
"Секретна інформація..." — і шепоче щось на вухо бригадирові. І бригадир аж надувся весь — от-от вибухне. Що ж то за секретна інформація, яка так вразила Бобешка? То згадувався раптом дивний сон Журавля. Змій Горинич. Баба Яга. Кощій, який украв Тайфун Марусю, щоб оженитися на ній. І Володар Часу Мить Митьович Тік-Так... Останні його загадкові слова: "Є один вихід. Треба..." і – Сашко не помітив, як і заснув.
...Прокинувся він з таким почуттям, наче сталося щось неймовірне. І справді...
Марусик і Журавель одразу помітили незвичайний стан свого друга.
— Що таке?— спитав Марусик. — Що сталося?— спитав Журавель — Нічого...— якось загадково усміхнувся Сашко Циган.
— Не обманюй,— сказав Журавель. — Ти ж не вмієш,— сказав Марусик.
— Просто...— Він знову загадково усміхнувся.— Знаєте, як звуть того чорного кота? — Якого?
— Того, що тобі, Журавель, наснився учора.
— Як?— здивовано кліпнув Журавель. — Лаврентій.
— Хто тобі сказав?— ще більше здивувався Журавель.
— Бровко. Марусик і Журавель перезирнулися.
— Ти що? Того?— Марусик покрутив біля скроні пальцем.
— Ні... Просто сон мені сьогодні приснився. Наче продовження твого сну, Журавель.
— Та ну?— вигукнув Журавель.— Ану давай! Давай-да-
вай! Розказуй!
— Ви ж знаєте, я свої сни ніколи не пам'ятаю. А цей так чітко запам'ятався, ніби в кіно бачив. Так от. Сниться мені, що сиджу я в садку й сумую...
— Сам?— спитав Марусик.
— Сам.
— Тому й сумуєш. Нас же там не було? Правда?— усміхнувся Журавель.
— Я ж тобі не снився, чого ж ти мені мусиш сниться... Ото сиджу я в садку й сумую. Підходить до мене Бровко. Морду мені на коліна поклав, у очі зазирає. Потім усміхнувся:
"Не сумуй, друже... Все буде гаразд".
І те, що він людською мовою говорить, ніскілечки мене не дивує. Він же, знаєте, розумніший за деяких наших однокласників.
"Ти ж хочеш піти Тайфун Марусю визволяти,— далі веде Бровко.— А для цього тобі кіт Лаврентій потрібен".
"Точно",— кажу я, наче давно знаю, що того чорного кота звати Лаврентій.
"Так чого ж ти мовчиш?— каже Бровко.— Лаврентій — мій добрий приятель. Зараз гукнем його. Оно він літає. Гав-
гав!"
Дивлюсь — чорний ворон з неба летить. Крилами залопотів, сів біля нас, на чорного кота обернувся.
"Привіт, Бровко! Що таке?"—людською мовою каже.
"Та от другові й хазяїнові моєму ти потрібен. З якого приводу, сам знаєш".
"Нема питань!— каже кіт Лаврентій.— Ходімо!"
Хвіст трубою — і почалапав не поспішаючи. Я — за ним. Ідемо-йдемо ми садком нашим, а садок ніяк не кінчається. Довго йшли. Раптом бачу — виходимо на подвір'я. Хата. Вікна навхрест дошками забиті. О! Та це ж Липки! Третя від діда Коцюби хата, де ми у війну грали. Я й не знав, що наш садок переходить у липківські садки і що вони — наче один великий сад..,
Кіт Лаврентій обернувся враз на ворона, залопотів крильми, знявся в небо і зник.
Рип! — рипнули раптом двері забитої хати, і з-за дверей з темряви почувся глухий скрипучий голос:
"А йди-но сюди..."
— Ой! Страшно як!— хрипло проказав Марусик.
— А я й не кажу... Страшно. І мені було. Але що зробиш, Не оддавати ж Тайфун Марусю Кощієві.
Затиснув я свій страх у жменю і ступив прямо у темряву сіней.
"Що тобі треба?"—пролунав із темряви той же голос.
"Мить Митьович, це ви?"— питаю.
"Мить Митьович зараз *у"відрядженні в Південній півкулі, на острові Мадагаскар. Буде завтра".
"Що ж робити? А як же Тайфун Маруся? Я..."
"А-а! Ясно,— перебив мене голос із темряви.— Мить Митьович наказав, як прийде хтось і питатиме Тайфун Марусю, переказати таке. Треба увесь бур'ян, що на подвір'ї, в саду і на городі, вирвати, винести і скласти у ярку за гаєм".
Гм... Нічого собі завданнячко! Ви ж знаєте, скільки там того бур'яну.
"А ви самі хто будете?— питаю в темряву.— Покажіться хоч. А то я й не знаю, чиї накази мушу виконувати".
У темряві хтось засовався, закректав:
"Я тітонька Незабудь — секретарка Митя Митьовича з питань пам'яті. А показатися не можу, бо я невидима від народження. І накази не мої, а Митя Митьовича. Якщо хочеш допомогти Тайфун Марусі, не барись".
"Ну що ж,— думаю,— у казках і не таке буває. Попелюшці он загадували за одну ніч стільки зробити, що подумати страшно, і то нічого. А мені бур'ян якийсь вирвати... Впораюсь! "
"Гаразд,— кажу,— треба так треба. Іду".
Вийшов на подвір'я, взявся до роботи. Якби ж хоч сапка якась була, чи заступ, чи ніж принаймні, а то ж голими руками. А там і будяк колючий, і кропива жалюча, і якого тільки бур'янища не понаростало! Рву щосили, а сам трохи не плачу. Руки болять несамовито.
На подвір'ї усе вирвав, у садок перейшов. Рву й на купу складаю (щоб потім винести). Рву й складаю. Рву й складаю. І раптом:
"Ох, сердега! Ах, бідолашний! Це ж треба дитині так мордуватися! Ай-яй-яй!"— жалісні-жалісні голоси.
Підвів голову. Стоять під яблунею двоє — він і вона. Він — у звичайному собі костюмі. Сорочка в клітинку, в арифметику, як у нас кажуть. Вона — у звичайному квітчастому платті. От тільки на головах маленькі золоті корони.
Очі в обох світло-сірі, водянисті, і в очах сльози — так мене жаліють. І обличчя якісь м'які, наче з вати.
"Що таке? Ви хто?"— питаю здивовано.
Він очі рукавом витер.
"Я,— каже,— цар Добрило. А це моя дружина, цариця Злагода. А ти хто ж такий, синку?"