Чудеса в Гарбузянах

— Ха-ха-ха!..
Хлопці пекли раків, аж поки не зникли за пагорком білі хустки буряководів. Але у їхніх вухах ще довго лунав дзвінкий сміх дівчат.
Жила Тайфун Маруся в центрі села, неподалік від контори правління колгоспу.
Її бабуся, баба Параска, висока, статурна, з гарним строгим обличчям, була неговірка.
— Нема. Не знаю. Дома не ночувала,— і одвернулась від хлопців, наче то вони були винні, що її онука не ночувала вдома і невідомо куди зникла.
Хлопці йшли мовчки вулицею. Було від чого дивуватися. Зникла Тайфун Маруся. Вдома не ночувала. На роботу не вийшла. Хоча загінку її на полі хтось прорвав... Таке не щодня трапляється.
— Може, її таки вкрав Кощій?— спробував пожартувати Марусик.— А загінку Баба Яга вночі прорвала...
Але друзі не підтримали його жартівливого тону.
Назустріч їм ішла Клава (та, яку вони бачили в липовому гаю) і турист Сергій.
Клава, як то кажуть, пряла очима, пускала бісики — кокетувала страшенно.
— А де ви в Києві живете? Не секрет?
— Не секрет. У Голосієві,— сказав Сергій і чогось усміхнувся хлопцям, минаючи їх.
— Ви пожартували?.. Я ж знаю. Голосієво — це ж ліс. Ви пожартували. Ви мене розсмішили. Ха-ха-ха! От жартун! Ха-
ха-ха!— Клава роблено зареготала.
Сергій щось відповів, але хлопці вже не почули. Клава знову зареготала.
— Вже на цього оком накидає,— зневажливо скривився Сашко Циган.— От!
— А що? Вірняк. Київська прописка,— із знанням справи сказав Марусик.
Журавель промовчав.
Хлопці підходили до правління.
У цей час двері контори правління розчинилися і на ґанок одне за одним вискочили спершу доярка Ганна Тертична, потім комбайнер Мирон Кандиба, а за ним брати-
механізатори Затягайли (Іван, Павло і Олександр). Усі вони були чогось схвильовані, заклопотані.
Ганна Тертична, червона як мак, щось шепотіла собі під ніс.
Мирон Кандиба на ходу чухав потилицю. А брати-
механізатори перемовлялися малозрозумілими вигуками:
— От!
— Кіно!
— Тримай себе в руках!..
І поки хлопці встигли отямитися, всі п'ятеро зникли.
— Щось таки трапилось..— округлив очі Марусик.
— Схоже,— зітхнув Сашко Циган.
— І де вона могла подітися?— задумливо мовив Журавель.
— Нумо, хлопці, гайда в Липки! Може, дід щось знає. Все ж воно навколо діда крутиться. Мусить він щось знати. Гайда!— Сашко Циган махнув рукою, і хлопці рвонули в Липки.
Дід, як завжди, порався на пасіці, човгав біля вуликів, може, й без особливої потреби, але не міг він сидіти склавши руки, така вже була в нього вдача.
— Здрастуйте, діду!— загукали хлопці ще здаля, від хвіртки.
— Здрастуйте, як не жартуєте,— усміхнувся їм назустріч дід.
Хлопці перезирнулися, не знаючи, з чого починати.
— Медку захотілося?— спробував допомогти їм дід.
— Та ні! Ні!— запротестував Сашко Циган.— Ви що, думаєте, що ми такі канюки, тільки просити вміємо? Ми у справі.
— Ого-о! У якій же такій справі? Слухаю, люди добрі. Сашко Циган озирнувся на Журавля. І той, вмить почервонівши, випалив:
— Ви... ви не знаєте, де Маруся Тайфун? Та, що вчора з нами... отут...
Дід наморщив лоба:
— Та нібито не знаю... А що?
— Дома не ночувала...
— І на роботу не вийшла...
Це, перебиваючи один одного, вигукнули Марусик і Сашко Циган.
Усмішка сповзла з дідового обличчя:
— Що ви кажете! Це погано. Де ж вона поділася? Хлопці знизали плечима.
— А загінка, яку вона мала сьогодні прорвати, зроблена,— сказав Журавель.
— А-а... Тоді не страшно,— дід знову усміхнувся.— Тоді знайдеться. Не хвилюйтесь. Або у якійсь своїй справі... Або... Знайдеться!
І так він це впевнено сказав, що хлопці одразу заспокоїлись.
— Діду!— ризикнув раптом Сашко Циган.— А як ви думаєте, що воно таке буде?
І він кивком показав на довгий стіл і лавки попід гаєм.
— Отаке!— хмикнув дід.— Самі робили, а мене питаєте. Хлопці знітилися.
— Та робити робили, а...— Сашко Циган знизав плечима. Дід Коцюба і собі знизав плечима:
— Я теж не знаю. Щось голова затіяв. А що, тримає в секреті.
— Якийсь прийом? Чи що?— лукаво примружився Марусик.
— Може бути,— і собі примружив одне око дід.
— Скажіть, а ваша онука заміж виходить? Ге?— Сашко Циган пильно глянув на діда.
— А звідки ви знаєте?
— Та люди кажуть.
— Ох, ті люди балакучі. Виходить. А що?
— Та нічого. Як за гарного хлопця, то хай буде щаслива,— Сашко Циган аж свердлив діда поглядом.
— Хай! Я не проти. Для того й заміж виходять, і женяться. І ви, дасть бог, колись поженитеся.
— А гарний хлопець?— не вгавав Сашко Циган.
— Я ще не бачив. Але за поганого вона, мабуть, не пішла б. Я її знаю... А ти чого так розпитуєш? Мовби ревнуєш. Ти ж наче сватів не засилав.
Марусик захихикав. Сашко Циган почервонів.
— Та я нічого. Просто так... Ну, бувайте, діду, не будемо вам заважати.
— А ви мені й не заважаєте.
— До побачення! Ходімо, хлопці!
Марусикові й Журавлю не лишалося нічого іншого, як теж попрощатися.
— Ходіть здорові, хлопці. Як меду захочете, прошу... Коли вони вийшли за хвіртку, Марусик зашепотів:
— Ну чого ти так поспішав? Чого? Ще трохи — і він розколовся б. От!
— Які розумні!— зашипів Сашко Циган.— Чого ж ви мовчали? Усю розмову на мене звалили і хочете...
— Ну добре-добре, не лайтеся,— заспокоїв їх Журавель. Дід Коцюба стояв біля хати і, усміхаючись, дивився їм услід.
Марусик обернувся, помітив це і сказав:
— О! Дивіться! І сміється... Щось він не договорював, щось він знає... Ех, шкода, що...
Хлопці підійшли до того довжелезного столу, який так весело вкопували вони вчора спільно з Тайфун Марусею. І згадка про неї з новою силою спалахнула у їхніх душах.
— Все буде гаразд, от побачите. Вона мені так снилася, що... Я певен, усе буде гаразд,— сказав Журавель.
— Ну, розказуй уже свій сон,— сказав Сашко Циган. Вони сіли на лавці біля столу, і Журавель почав...
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
в якому свій сон розповідає знову Журавель. Мить Митьович дає пораду. Важкі світлі години. Підступи царя й цариці. Друзі рятують Марусика. Скандал на дачі "Три погибелі".
Усе почалося з цокання годинника.
Цок-цок! Цок-цок! Цок-цок! Цок-цок!..
Мабуть, коли я засинав, то прислухався до годинника, що висів на стіні. Ви ж знаєте, іноді те цокання чуєш (коли прислухаєшся), іноді не чуєш.
Я чув... І коли заснув, то перше, що побачив,— отой галстук-маятник на грудях Митя Митьовича Тік-Така.
Володар Часу сидів отут на лавці коло цього столу, як оце ми сидимо, і усміхався мені в свої стрілки-вуса.
А я чи сидів, чи стояв навпроти нього, не пам'ятаю (уві сні ж себе найчастіше не бачиш).
Чую тільки, що я питаю його:
"Ви казали, що якось можна врятувати Тайфун Марусю..."
"Можна",— підморгнув мені Мить Митьович (ви ж пам'ятаєте, що в нього очі у такт галстука-маятника по черзі моргали).
"А як?"— питаю я.
"А так,— каже він.— Пояснюю. Кощій живе за рахунок, так би мовити, темного часу людей казкового віку, тобто дітей. Темним часом називається час, витрачений без користі для інших (на лінощі, нудьгу, марнотратство тощо), а також на недобрі справи. Оскільки такого часу, як ти знаєш, набирається ще, на жаль, багато, Кощій — безсмертний".
"А чому він живе за рахунок саме дітей?"
"Враховується час лише тих, хто вірить у казки. Трапляються, правда, такі й серед дорослих, але таких одиниці".
"Зрозуміло... Ну, так що ж робити?"
"Треба тобі набрати рівно добу світлого часу, тобто часу, витраченого з максимальною користю для інших. Тоді можна заплутати Кощія, збити його з пантелику. Оскільки життя Кощія залежить від часу, він весь час позирає на годинник і стежить за календарем. Той, хто матиме рівно добу світлого часу, може пересунути на цю добу календар Кощія назад. Це виведе Безсмертного з рівноваги, і цим можна скористатися для звільнення дівчини".