Чудеса в Гарбузянах

Хлопці не зупиняючись ішли все далі й далі у глиб лісу. Вони добре знали грибні місця, а місця ті були неблизько.
Бровко як навіжений ганяв по заростях, раз у раз гавкаючи на якусь тільки йому видиму лісову живність.
З-за дерев тьмяно блиснула чорна водяна гладінь...
То був Бакай. Лісове озеро.
Казали, що воно не має дна,— таке глибоке. І ще казали, ніби колись давно жив у ньому водяник, який затягав людей і тварин під воду. Може, то був величезний сом чи інша якась водяна потвора — хто його зна (бо казали те все старі забобонні люди). Та хоч було це дуже давно, слава в озера лишилася недобра. Десь колись пропало теля, і сліди його начебто обривалися на березі Бакаю... Колись, заблукавши, хтось нібито чув на озері чиїсь відчайдушні крики... Та що й казати — коли вже починають балакати про якесь місце, що воно таємниче й загадкове, то воно таки стає і таємничим, і загадковим. Уже від самих тих балачок. І хоч би яка була людина оптимістична й насмішкувата, наближаючись до такого місця, вона мимохіть примовкає й замислюється. Примовкли й хлопці.
І отут...
Тільки, будь ласка, не кажіть, що ви б не злякались і не...
Бо я вам не повірю.
Так от. Примовкли хлопці. І отут... Глип! На березі озера біля самісінької води сидів незнайомець.
Те, що це не просто якийсь дядько, а саме таємничий незнайомець, хлопці вирішили одразу, з першого " погляду. Причому, як потім з'ясувалося, вирішили одночасно всі троє, кожен окремо, не змовляючись. Такий у нього був вигляд. Незвичайний. І таємничий. Одягнений він наче по-міському. Але на голові мав старого солом'яного бриля, потемнілого й ' обшарпаного, як у діда-баштанника. Та головне, звичайно, не бриль. Головне було — голова. Лобата, як у казкового мудреця. Великий ніс. Сиві кошлаті, ніби приклеєні, брови, з-
під яких насмішкувато позирають примружені очі. І великий, розтягнутий в усмішці рот... На таких людей і в натовпі обертаються. А тут, уявляєте, глухий ліс, безлюддя га ще й озеро з недоброю славою. Було від чого завмерти й зупинитись здивовано.
Завмер і Бровко, піднявши передню лапу. Та лише на одну мить. Наступної миті він раптом заметляв хвостом, прищулив вуха і кинувся лащитися до незнайомця...
То було так несподівано й так неймовірно, що хлопці ще більше здивувались. Гавкун Бровко, найгавкучіший з усіх собак на Бамбурах, який не пропускав не лише чужих, а й своїх, щоб не обгавкати їх як слід, раптом, мов кошеня, лащився до незнайомого дядька...
Хлопці ошелешено перезирнулись.
І тоді незнайомець несподівано заговорив.
— А-а, привіт! — усміхнувся він так, наче навмисно їх тут чекав.— Здоровенькі були!
— П-привіт! — перший відгукнувся Журавель.
— З-здрастуйте!...— в один голос мовили Сашко Циган і Марусик.
Незнайомець знов усміхнувся, і усмішка та була привітною і навіть симпатичною.
— Чудове місце... Гарне... — Незнайомець, примружившись, подивився на озеро. — Несподівано, чаклунськи гарне...
Тільки тепер хлопці побачили, що в лівій руці незнайомець тримає довгастий прямокутник темно-сірого картону, на якому були накреслені чорні лінії, що за обрисами нагадували Бакай.
І те, що картон був темно-сірий, а лінії чорні, збільшувало таємничу підозрілість.
Поряд з незнайомцем на землі лежала пласка дерев'яна скринька.
— А... а ви хто?— спитав Сашко Циган.
В очах незнайомця застрибали лукаві бісики.
— А ви як думаєте?
— Хто його зна...— непевно знизав плечима Циган. Хлопці теж мовчки повели плечима.
— От бачите... Недогадливі ви...— Незнайомець враз перестав усміхатися й насупив брови.— Чаклун я... Чарівник.
Незнайомець говорив без усмішки, цілком серйозно.
— Що-о? — у Марусика витягнулося обличчя.
— Тю!..— розгублено усміхнувся Журавель.
— Дядько жартують! — махнув рукою Сашко Циган.— Смаленого дуба правлять. Не бачите? Що ми — маленькі, чи що?.. Чаклунів не буває. То тільки в казках.
— Ваша справа. Можете не вірити. Мені-то байдуже. Але я не жартую. Хочете — доведу?
Хлопці знову перезирнулися — в котрий уже раз.
— Ну... ну... доведіть! — задерикувато мотнув головою Сашко Циган.
Марусик і Журавель завмерли й затамували подих.
— Тільки не отак відразу. От вам жаб'яча лапка...— Незнайомець підняв із землі суху жаб'ячу лапку і простягнув Сашкові Цигану.— Це не просто лапка. Це чарівний талісман.
Той, у кого він, може задумати будь-яке бажання — і воно здійсниться.
— Та ну... — недовірливо усміхнувся Сашко Циган, але жаб'ячу лапку взяв.
— Задумати можна лише одне бажання. Отже... І коли бажання здійсниться або захочеться його одмінити, треба сказати: "Досить мені того..."— і передати талісман іншому.— Незнайомець глянув на озеро, потім угору на дерева і враз спохмурнів, заквапився:— Ну, йдіть, хлопці, йдіть. Бо он сонце за сосну сідає, освітлення міняється...
І він злегка відштовхнув од себе Бровка. Пес відразу схопився і подався у глиб лісу.
Хлопці квапливо попрощалися і навіть з якоюсь полегкістю побігли за Бровком.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
в якому. Бровко знову поводиться не так, як завжди. Жмурки на озері... "Я піду додому",— каже Марусик.
Вони бігли мовчки, не розбираючи дороги, просто у той бік, куди подався Бровко. Нараз вони почули його басовитий гавкіт десь далеко праворуч. І звернули туди.
— О! Загавкав! У свинячий голос! — прохекав на бігу Сашко Циган.— Було б раніше гавкати. На... на незнайомця... А то...
— Ага,— хекнув у відповідь Марусик. Журавель хекав собі мовчки.
Бровко чекав їх на галявині. Він сидів, схиливши голову набік, і винувато позирав на хлопців.
"Вибачте, хлопці. Вибачте, дорогі,— говорив його погляд.— Сам не знаю, що зі мною сталося, чому це я так дивно поводився із тим незнайомцем... Сам не знаю..."
І тільки тепер, може, хлопці по-справжньому зрозуміли, що ж таке з ними трапилося.
Сашко Циган розтиснув кулак. Суха жаб'яча лапка лежала в нього на долоні.
— Ну!..— прохопився Марусик.
— Тю! — почухав потилицю Журавель.
— Та! — вигукнув Сашко Циган і зробив рух, збираючись викинути жаб'ячу лапку.
— Стривай! — зупинив його Марусик.
— А ти що — віриш? — засміявся Циган, проте лапку не викинув.
— Не вірю. Але що ми — не встигнемо? Викинути завжди не пізно. Не хочеш — давай мені,— Марусик простягнув руку.
— Чого це тобі? — Сашко Циган умить затиснув кулак.— Ач, швидкий! Переб'єшся!
— А чого ж ти?
— Нічого.
— Слухайте! А ходімте глянемо, що він там робить. Га? — сказав Журавель.— Справді якийсь дивак. Я таких зроду не бачив.
— От-от! І я зроду...— підхопив Марусик.— "Сонце сідає... Мені поспішати треба..." Може, він...— Марусик стишив голос.— Може, він... в озері живе?..
Не можна сказати, що Марусик був такий уже закінчений боягуз. Ні! Але природа наділила його дещо хворобливою фантазією, і, коли справа торкалася чогось небезпечного або ж незрозуміло-загадкового, та фантазія малювала Марусикові такі яскраві картини, від яких і в найвідчайдушнішого сміливця затрусилися б жижки.
— Скажеш! — махнув рукою Сашко Циган.— Може, ти ще й роги в нього набачив?
— Роги не роги, але скільки ще тих загадок, таємниць у природі. І снігові люди, і племена різні невідомі...— Марусик багатозначно примружився.— Ти бачив, яка в нього голова?
– Та ну тебе з твоїми таємницями! Просто розіграв нас, і все. Подивився на тебе. Бачить, дурні хлопці. Відсталий елемент. Вірять у загадки природи. І розіграв. Сміється, мабуть, зараз, аж гай шумить. – Сашко Циган підморгнув.
— От і ходімте глянемо, як він сміється,— сказав Журавель.— Мені дуже кортить ще раз на нього подивитися. Хоч здаля.
— Ходім. А я що...— Сашко Циган знизав плечима.
— Тільки так, щоб він нас не бачив. А то...— Марусик одвів очі, щоб хлопці не помітили, що немає в них зараз великої мужності й відваги.— Просив же чоловік не заважати...