Чудеса в Гарбузянах
— А син Гюнтера, Рудольф Грос, шукав усіх, хто щось знав про батька.
— Чекай, Журавель, чекай, дай я... Він, розумієш, всюди писав, у газети, в журнали, виступав по радіо... Він сам журналіст... І от цієї весни зовсім випадково в Югославії, на курорті в Опатії ( є такі містечко на Адріатичному морі), він зустрівся з оцим Паулем Беккером з ФРН. І виявилося, Що той теж антифашист і знав його батька, товаришував з ним, служили вони разом. І Пауль Беккер був тоді в Гарбузянах, коли все те трапилося. І бачив, як розстріляли Гюнтера Гроса тут, у липовому гаю... І тепер приїхав з Рудольфом Гросом, щоб показати йому місце, де загинув його батько.
— А підполковник Дідух з Комітету ветеранів супроводжує їх, бо вони зовсім не знають нашої мови.
— От бачиш,— вражено промовив Сашко Циган.— А ми думали... Ех, незручно як!— Він трохи помовчав і додав: — Треба було б пам'ятника там поставити.
— Правління вже прийняло таке рішення,— сказав Журавель.— І ухвалило доручити догляд за могилою антифашиста Гюнтера Гроса нашому класові... І ще ті розвалюхи в Липках вирішено негайно зносити і закладати бджолоферму.
— Правильно,— сказав Сашко Циган.
— Нема питань!— відрубав Марусик.
— А той Пауль Беккер живе де, ви кажете?— спитав Сашко Циган.
— У Федеративній Німеччині. Та хоч живе він у капіталістичному Мюнхені, але бореться за мир, бере активну участь у антивоєнних демонстраціях і навіть у поліції за це двічі сидів...
— Ти диви...
— А що ж ви думали, хлопці! Всюди є чесні люди, які борються за мир. В усіх куточках світу,— сказав сусіда Сашка Цигана по палаті, який уважно слухав розмову друзів.
Він лежав на високому ліжку з підвішеною догори, трохи не до стелі, загіпсованою ногою. Коло ліжка сиділа дружина, симпатична кирпата молодиця, яка весь час білозубо усміхалася, дивлячись па хлопців.
їхню палату хворі вже охрестили "палатою героїв". Палата була маленька. Лежало їх там тільки двоє. Сусідою Сашка Цигана був комбайнер з Васюківки Павло Денисович Завгородній. Про нього знав не лише увесь район, а й уся область. Про нього писали в газетах, передавали по радіо і навіть по телебаченню...
Два тижні тому він повертався з Києва додому, на станції раптом побачив, як колію перебігала дівчинка. А тут іде на швидкості товарняк. Дівчинка зупинилася па шпалах і завмерла з переляку.
Павло Денисович кинувся на колію, схопив дівчинку, відштовхнув, але сам відскочити вже не встиг. Тепловоз з ходу вдарив його, відкинув метрів на десять, добре, що не під колеса. Але ногу розтрощило. Хірурги сім годин збирали й стуляли докупи уламки кісток.... Півроку йому тепер лежати в гіпсі, не менше.
Дружина поправила йому подушку, ніжно погладила по руці. Він усміхнувся їй лагідно й зітхнув:
— Ех, Ганю, дивлюсь я оце на хлопців і згадую наші з Явою походеньки.
— Було! Недарма вас дід Салимон шелегейдиками називав,— білозубо усміхнулася дружина.
Павло Денисович підморгнув хлопцям:
— Єсть у мене друг Ява, Іван Васильович Рень, прикордонник зараз, заступник начальника застави. Ех! Ми з ним у дитинстві витворяли... І метро під свинарником копали, і на безлюдний острів тікали, і з коровою Контрибуцією "бій биків" влаштовували... І незнайомця з тринадцятої квартири по всьому Києву шукали, і...
Що вони ще витворяли з другом Явою, Павло Денисович розповісти не встиг, бо в цю мить за вікном у дворі почувся гавкіт.
Хлопці завмерли. Потім Марусик і Журавель підхопилися й кинулися до вікна.
— Бровко! Бровко!
Перед вікном, брудний, у реп'яхах, з уривком ланцюга на ошийнику, сидів Бровко. Палата була на першому поверсі, вікно відчинене.
— Бровко!— гукнув з ліжка Сашко Циган.
Бровко гавкнув відчайдушно, розігнався, стрибнув і скочив на підвіконня.
— Ой!
Бровко кинувся до ліжка і, прищуливши вуха, метляючи хвостом і жалібно повискуючи, почав лащитися до господаря.
Сашко Циган обхопив його обома руками і, ховаючи сльози, ткнувся обличчям у шерсть.
Двері палати прочинилися, і з'явилася голова медсестри у білій косинці:
— Ой! Що це? Звідки собака?! Ви що? Не можна! Не можна! В палаті собака — це неможливо!
Сашко Циган, не розтуляючи рук і не підводячи голови, проказав:
— Віл мені... життя врятував.
Невідомо, як події розгорталися б далі, але тут у коридорі почулися голоси.
Двері широко розчинилися, і в супроводі високого вусатого лікаря зайшли голова колгоспу Максим Богданович, підполковник Дідух, Пауль Беккер, Рудольф Грос і ще якісь люди, які не вмістилися вже в палаті, стояли в коридорі.
— О! Та ти тут не сумуєш! Навіть Бровко тебе розважає. Здоров, герою!— весело вигукнув Максим Богданович.— От наші німецькі друзі прийшли тебе провідати...
Пауль Беккер і Рудольф Грос поклали па тумбочку яскраві поліетиленові кульки з оранжевими апельсинами і цукерками в барвистих обгортках. Потім витягли з кишень і подарували всім хлопцям, а також Павлові Денисовичу та його дружині значки та кольорові листівки.
— Бітте! Кляйне сувенір! Бітте!
На прощання воші всім потиснули руки, а Сашка Цигана Пауль Беккер нахилився і поцілував.
А потім усі пішли, забравши й Бровка. Пішла й дружина Павла Денисовича.
Павло Денисович задрімав. А Сашко Циган дивився у вікно на те, як сідало сонце за Лису гору, і думав:
"Як це, мабуть, страшно, коли війна... І як добре, що є такі люди, як Пауль Беккер, Рудольф Грос та інші, які в усіх куточках світу борються за мир, щоб війни не було. Ну, і, звичайно, наші - уся країна, весь народ бореться...
Бо такі, як той містер Фішер та різні інші містери-шмістери, заради грошей і золота ладні на що завгодно...
Але нічого в них не вийде!.. Не вийде! Нічого!"
І сонце - мати всього живого на планеті, що, як кожна мати теж завжди за мир, - погоджуючись, кивнуло Сашкові Цигану з безхмарного неба. І сховалося за Лису гору... Щоб завтра знову встати і усміхнутися нашим Гарбузянам, і Васюківці, і Піскам, і Дідівщині, і всій землі неосяжній нашій, кращої за яку немає для нас нічого на світі.
ІЛЮСТРАЦІЇ
Надав MSaid, 2010
http://www.BIBLOS.org.ua (www.BIBLOS.in)
