Чудеса в Гарбузянах

Сьогодні хлопцям щастило, як ніколи. А коли щастить, і час летить мов на крилах. Сонце вже повернуло на вечірній пруг, коли вони нарешті схаменулися. Грибів у кожного було — повні торби.
— Що з ними робити?— знизав плечима Сашко Циган, коли підійшли до куреня.
— Може, хай Журавель додому забере,— сказав Марусик.
— Ні! Ні!— замахав руками Журавель.— Я й свої вам залишу. Бо одразу ж зрозуміють, де я був. І вас почнуть шукати в лісі.
— О! Правильно! Розумно!— похвалив його Сашко Циган.— У тебе іноді каструлька варить.
— Ви їх посушіть,— порадив заохочений похвалою Журавель.— На гілки понахромлюйте, як ото білочки роблять.
— Зупинись,— сказав Циган.— У мене вже слів нема вихваляти твій розум. Не виснажуй мене. Іди вже додому. А то зірвеш нам всю операцію.
Журавель скривився, наче в нього боліли зуби.
— Іди!—повторив Сашко Циган.— А то стемніє, самому, боязко буде йти.
— Ви ж тут обережніше... З вовками й ведмедями не заводьтеся,— пожартував на прощання Журавель.
Після того як він пішов, Сашко Циган і Марусик деякий час мовчали, потім Циган сказав:
— А мені тут подобається. Ніхто не дорікає, моркву не шкребе.
— Ага,— без особливого захоплення кивнув Марусик.
— Хай!.. Хай вони тепер ділять ту машину... хоч пилкою ріжуть. Я її, щоб мене тепер просили, не хочу.
— І я,— вже зовсім щиро підхопив Марусик.
У лісі темніє швидко. Тільки зайшло сонце, і — не встиг озирнутися — хоч в око стрель.
Сашко Циган хотів запалити вогнище, але Марусик гаряче запротестував:
— Ні! Ні! Ще страшніше буде. Давай спати вкладатися. Циган не став наполягати.
Загорнувшись у ковдри, вони лежали у цілковитій темряві, чекаючи сну. Але сон не приходив. Десь недалеко тріснула гілка. Щось наче ухнуло...
— Що... що це?— прошепотів Марусик.— Хо... ходить хтось...
— Та ні. Спи.
— Ох! Пропадемо ми тут ні за цапову душу.
— Та! Ну тебе!— Сашко Циган намагався шепотіти бадьоро, але в самого дрібно тремтіло біля пупа.
Що не кажіть, лячно вночі у лісі.
Чи то інстинкт далеких доісторичних предків прокидається (коли кожної миті можна було чекати нападу шаблезубого тигра, або печерного ведмедя, чи ще когось). Але навіть дорослий незатишно почуває себе вночі у лісі.
Тому я цілком розумію наших героїв.
Коли довго не спиш, якось втрачаєш відчуття часу. Здається, минула година, а збігло всього лише п'ять хвилин. І навпаки...
Циган не міг би сказати, скільки минуло часу. Ані раптом... Почулися кроки. Блимнуло світло ліхтарика. І... В курінь хтось зазирнув.
— А-а, давні знайомі! Привіт! Здоровенькі були! Циганові перехопило подих, наче хтось холодними пальцями стиснув горло. То був незнайоме ц ь...
— Ну, як? Тепер переконалися?.. Тож-то...
"Ні! Ні! Не хочу! Досить з мене..."— подумки вигукнув Сашко Циган. Але незнайомець почув його.
— Ну, це вже твоя справа. Не хочеш — не треба... Можна й відмінити. Ну, спи, спи! Тільки не забудь зранку передати чарівний талісман іншому...
Світло ліхтарика погасло. Незнайомець зник.
Сашко Циган наче полетів у чорну безодню. І одразу прокинувся.
Ліс був сповнений пташиного гомону. Десь угорі, просто над головою, лікар-дятел дбайливо вистукував сосну. Сонячне павутиння заснувало вхід у курінь.
Сашко Циган не міг навіть збагнути, чи то наснилося йому, чи справді зазирав уночі в курінь незнайомець. Настільки чіткою була згадка про нього, настільки виразно чувся його голос.
"Ні, мабуть, таки сон",— вирішив він.
Хлопець виліз з куреня. Ранковий ліс був такий гарний і веселий, що нічні страхи уявлялися тепер просто дивними і сміхотворними.
"А навіть якби й зазирав уночі? Нічого страшного. Він же нічого злого не робить. Навіть навпаки. Чого ж боятися?"
І таємничий незнайомець вже здавався йому навіть симпатичним.
Прокинувся й Марусик. З куреня вистромилася його заспана скуйовджена голова. Очі дивилися перелякано.
— Привіт!.. Здоровенькі були!— весело вигукнув Сашко Циган.— Вилазь. Снідати будемо.
Він уже розпалював вогнище. Ніде так смачно не їсться, як ранком у лісі. Хлопці навернули трохи не півторби харчів.
— Цікаво, як там наші старі,— усміхнувся Сашко Циган.
Марусику хотілося зітхнути, він ледве стримався. Він дуже переживав.
"Мої, мабуть, очей не зімкнули. Тато курив цілу ніч, хоч три роки, як покинув. Він, коли дуже хвилюється, завжди закурює. І потім йому погано. Мати корвалол пила й плакала..."
Роздуми його перервав Сашко Циган.
— На!— сказав він і простягнув Марусику жаб'ячу лапку.
— Нащо?— здригнувся Марусик.
— Як "нащо"? Тепер ти загадуй. Тільки гляди, не так, як я...
— Та... Не треба. Не хочу я...
— Як це не хочеш? Це ж, можна сказати, через тебе усе заварилось. Я ж хотів викинути, пам'ятаєш. А ти... Ні, візьми! Тільки дивись: не забери з магазину все під віничок. Не будь жаднюгою,— і Сашко Циган силоміць сунув жаб'ячу лапку Марусику в кишеню.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
в якому наші герої переконуються, що дорослі — дуже складні люди. На Бамбурах знову співи.
Вони враз нашорошили вуха. їм здалося, що здаля крізь хащі до них продирається дикий кабан або якийсь інший звір.
Ламалися й тріщали гілки. Аж двигтіла земля під важкими швидкими стрибками.
Ближче... Ближче... Ближче...
Вони вже збиралися дременути навтіки, коли з кущів вискочив... захеканий Журавель.
— Ану тебе!— в один голос полегшено вигукнули хлопці.
— Ху! Ху! Ху!—пихтів, як компресор, Журавель, не в змозі вимовити й слова.
Нарешті він трохи одхекався і лише тоді видихнув:
— Оххх!... Там таке робиться! Таке робиться!.. Півночі мене допитували. Ніхто не спав. Матері голосять. Батьки з ліхтарями понад річкою блукають... А сьогодні зранку твій, Цигане, батько на мотоциклі в район мотонув. У міліцію.
— Ой-йой!— аж присів з переляку Марусик.— Що ж це буде?
Сашко Циган насупив брови:
— Та-ак!..
Потім зітхнув і спитав, наче без будь-якої цікавості, удавано байдужим тоном;
— А... а білета вже здали в ощадкасу? Не знаєш? Журавель якось дивно глянув на хлопців, сунув руку
в кишеню і витяг... лотерейний білет:
— Ось він...
— Що-о?!
Не знаю, чи можна здивуватися більше, ніж здивувалися хлопці.
Журавель махнув рукою:
— Та хай йому! Ото як прийшов я учора надвечір з лісу додому, там уже обстановка була неспокійна. Хоч паніки ще й не було. "Не бачив?"— питають. "Не. бачив. Ми,— брешу,— посварилися трохи. Вони кудись подались. А куди, не знаю". Година минула, дві. Смеркло. Матері ваші дедалі більше нервують. Батьки, правда, тримаються. Тільки сопуть похмуро. А тоді раптом бачу, підходить твій, Цигане, батько до твого, Марусику, й каже... Хрипло так, приглушено: "Нате вам, сусіде, того білета лотерейного, везіть в ощадкасу". І простягає. А той здивовано: "Та ви ж збиралися вранці самі!.. Чого ж..."— "Не було коли...— І рукою махнув.— Беріть, ви ж просили". Твій, Марусику, брови як насупить: "Ні,— каже,— не хочу!"— "Та нате ж!.."— "Не хочу і все..." Той дає, а той не бере. Той дає, а той не бере. І обидва червоні, очі ховають, одвертаються. Просто як діти. Тоді твій, Марусику, замахав-
замахав руками і втік у хату. А твій побачив мене й до мене: "На, синку, матері оддаси!" Силою білета мені в руку вклав і пішов. Я — до матері. А вона: "Та ти що! Не хочу!— І теж руками замахала.— Хай учителька цим займається! Таїсії Миколаївні оддаси..." Отак!..— Журавель усміхнувся й простягнув лотерейний білет Сашкові Цигану.— На! Сам Таїсії Миколаївні оддавай.
Сашко Циган почервонів і одсахнувся:
— Ні! Не буду.
— Та ти що? Це ж ти виграв.
— Ну й що? А тепер я до нього й торкатися не хочу.