Татарський острів

— Давайте будемо ткати матерію, може, щось і нам перепаде. І пайок одержите. Вам переказували люди мою пропозицію?
— Переказували, — радісно осміхнулася жінка.
— Так ви згодні?
— Звісно, згодна! Може, й справді якийсь пайок одержу та спечу перепічку. І на штани Андрію витчу. — Хазяйка по-змовницьки підморгнула.
— От і добре, — сказала Марія Федорівна, — тільки про ткання нікому не розповідайте.
— Нікому не промовлюсь, — заспокоїла жінка Марію Федорівну, — про це не турбуйтеся, навчилася мовчати. Коли воно вже закінчиться, наше бідування?
— Закінчиться, Катерино Данилівно, — впевнено відповіла Марія Федорівна.
— Так воно так, — погодилася жінка, — рано чи пізно — кінець фашисту буде. Недавно я ходила в Грабарі, провідати свою двоюрідну сестру. Там якраз був мітинг. І виступав на ньому секретар райкому партії Михайло Сергійович Коваленко. Він і сказав людям: «Фашисти ніколи не пануватимуть на нашій землі!» Давайте мені хутчій роботу.
— Я прийду до вас у наступну середу, — пообіцяла Марія Федорівна, — і ми нав'ємо основу, а ви тим часом поставте в хатині верстат.
Юрко зібрався йти в Калюжниці на побачення з Кузьменком.
Леся відклала шитво, допитливо глянула на хлопця:
— Ти куди?
— Піду в сусіднє село.
— У Гаївці?
— Ні, в Калюжниці.
— І я піду з тобою. Удвох буде веселіше.
Юрко радий, що Леся вирішила піти з ним. Справді, удвох веселіше, особливо ж, коли йдеш лісом. Правда, зараз у ньому нікого не зустрінеш. Партизани стали табором десь біля Васильківських Дач, а поліція в ліси не заглядає.
За селом вони одразу пірнули в старий дубовий ліс. Леся йшла поруч Юрка, сторожко озиралася навколо:
— Ніде не бачила таких таємничих лісів, все одно як у чарівній казці. І навколо підземні виробки. От цікаво піти і подивитися на ті підземелля. Правда?
Невдовзі ліс закінчився, і в зеленій долині вони побачили велике село. На березі річки виднілася осяяна сонцем школа.
— Калюжниці! — сказав Юрко. — Тепер підемо шукати Валентина Петровича.
На подвір'ї крайньої хати поралася старенька згорблена бабуся. Хлопець привітався, запитав:
— Чи не скажете, бабусю, як нам втрапити до Кузьменка?
— Це той, що травами лікує?
— Той, бабусю.
— Скажу. Отак ідіть прямо по цій вулиці і нікуди не звертайте. По праву руку побачите хату з зеленими віконницями і високим парканом. Ото й буде хата Кузьменка. Тільки обережно заходьте на подвір'я. Там такий пес — страх! Як зірветься з прив'язі, наробить шелесту!
Довго йшли вулицею. Нарешті побачили хату з зеленими віконницями. Юрко обережно прочинив хвіртку, зайшов на подвір'я, заросле споришем. За ним — Леся. Підійшли до ґанку. І в цей час з будки вискочив сірий пес, з гострими, як у вовка, вухами. Він голосно заскімлив, з розгону вивільнився з ланцюга й вихором помчав до Лесі. Дівчина спершу перелякано дивилася на вівчарку, потім схопила сірого велетня за шию й вигукнула:
— Люкс! Як ти сюди потрапив?
Пес радісно стрибнув дівчині на груди і лизнув її в щоку.
— Юрку! — повернулася до хлопця дівчина. — Це ж наш Люкс! Я його ще маленьким годувала, водила в школу, навчила брати слід, виконувати всілякі накази й команди. Потім на заставі Люкс шпигунів ловив. Як він опинився в цьому селі? От диво! Мама й не повірить!
Тим часом прочинилися сінешні двері, на ґанок вийшов широкоплечий чоловік, кинувся до вівчарки, схопив за ошийник, запитав перелякано:
— Не порвав? Слава богу! Отакий ланцюг і не витримав. Ох і сила в Дружка!
— Він не Дружок, він Люкс, — сказала Леся. — Це наша вівчарка!
— Як — ваша? — здивовано запитав чоловік. — Мені Дружка прикордонники пораненим залишили, як наші за Прип'ять відходили. Я його вилікував, він і звик до нас, гарний, кмітливий пес. Все розуміє, як людина! А ви хто будете?
Юрко вийшов наперед, сказав:
— Ми за зіллям прийшли. Нам до вас порадили звернутися. — І чітко назвав пароль. Чоловік розуміюче посміхнувся, запросив до хати.
Юрко зайшов, а Леся лишилася на подвір'ї з Люксом. Пес і на крок не відходив від своєї колишньої господарки, тулився до її ніг, лагідно скімлив, ніби розповідав дівчині про свої пригоди.
Хвилин через десять Юрко вийшов з Кузьменком на подвір'я. Той, дивлячись на Лесю й на Люкса, розгублено заговорив:
— Як же мені з вами бути? Жаль віддавати Дружка. І собі залишити нечесно. Давайте так зробимо: разом вийдемо на вулицю, я відпущу його, і за ким він піде, той і буде його господарем. Тільки все зробимо чесно. Ніхто не повинен кликати, навіть дивитися на нього. Розійдемося в різні боки — і все.
Так і зробили. Люкс зупинився, розгублено заскімлив, кинувся бігти за новим господарем, потім зупинився, пробіг слідом за Лесею і знову зупинився, немов міркуючи: за ким же бігти? Потім подивився на Кузьменка, який уже підходив до своїх воріт, і рішуче побіг за Лесею…
Повернулися додому, як уже добре звечоріло. Леся вбігла у хату й від порога гукнула:
— Мамо! Ми з Люксом зустрілися!
— З яким Люксом? — не зрозуміла Галина Іванівна.
— З нашим! Він у сусідньому селі жив. Його прикордонники пораненим одному чоловіку лишили. Тепер Люкс буде з нами!
Невдовзі прийшов Свічка, повідомив Юркові:
— Післязавтра рушаємо в Київ по причандалля для водолазів.
Юрко сходив до коменданта Штарка, оформив перепустку, взяв дозвіл на провезення продуктів. Штарк роздобрився і виписав Юрку в дорогу масла, консервів, хліба.
Перед від'їздом Юрко накопав картоплі. Свічка теж привіз масла, меду, борошна. Підморгнув Юркові:
— Наказав Петрович забезпечити тебе, як фюрера. Правду кажу. Оці продукти везли якомусь фюреру, а хлопці й позичили, бо їм теж їсти треба. І нам вділили. Так що буде чим в Києві поторгувати, вистачить і на гостинець добрим людям.
…На пропускному пункті перед Києвом есесівець впізнав Юрка, дружньо посміхнувся, підняв руку:
— Хайль Гітлер!
— Хайль! — відповів Юрко.
— Що везеш? — допитувався солдат. — Яйки є?
— Є. Є мед, масло, сушена риба.
— О, — ковтнув слину солдат, — дай мені трохи яйок і масла. — Потім подумав і додав: — І трохи меду. Мені остобісили вермішель і м'ясні консерви.
Юрко наділив есесівця продуктами, і той швидко пропустив підводу за смугастий шлагбаум.
— Сюди вскочили, — буркнув Свічка, — а як будем звідси вискакувати? Куди нам тепер податися?
— Заїдемо до моїх знайомих, лишу їм трохи харчів — і рушимо в монастир до послушниці. Хай вона нас і відведе на постоялий двір.
— Як так, то й так, — погодився Свічка.
— Сьогодні сюди-туди, а завтра на ринок. Поторгуємо, куплю Оксані одяг, бо зовсім обносилася.
Катю Юрко помітив на вулиці. Ішла, низько опустивши голову, ніби боялася підвести її і глянути поперед себе. В правій руці — кошик.
— Катю! — гукнув хлопець. — Чого так зажурилася?
— Юрко! — радісно посміхнулася дівчина й витерла заплакані очі.
— Чого ти плачеш? Що трапилось? Катя сторожко оглянулася, зашепотіла:
— Страшне в місті коїться! Арештовують людей, кидають у в'язницю, і ніхто звідти не повертається. Чоловіка маминої сестри, Миколу Павловича, арештували. Тітка Марина з дітьми в нас переховується. Я оце передачу носила Миколі Павловичу в Лук'янівську тюрму, а німець мене побив і передачу не взяв, викинув картоплю на вулицю. Що я тітці Марині скажу?
Юрко став заспокоювати дівчину:
— Я вам трохи харчів привіз. І марок дам, докупите що треба.
Незабаром вони приїхали до Катиного будинку. Юрко заніс у кімнату клунок з продуктами.
Анастасія Іванівна, побачивши таке багатство, розгублено подякувала:
— Спасибі, що нас не забуваєш, з біди виручаєш.
У кутку сиділа молода, змарніла жінка, притискала до себе двійко дітей: хлопчика й дівчинку, злякано дивилася на Юрків мундир.
— Не бійся, Марино, — заспокійливо озвалася Анастасія Іванівна, — це Юрко, він славний хлопець, хоча й носить німецьку форму. Так і твій Микола носив, бо треба було носити…