Татарський острів
Дійшла звістка про це до червоного повстанця Максима Вернидуба — привів він своїх воїнів, вибив петлюрівців з села і сам поліг, як брали палац. Збиралися пам'ятник Максиму поставити, і все руки не доходили. Отак почали потроху ім'я героя забувати.
Учитель поставив портрет Примакова в шафу, дістав інший, трохи більших розмірів, запитав Юрка:
— Пізнаєш?
— Пізнаю, Олександре Васильовичу.
На портреті був зображений секретар райкому комсомолу Павло Морозенко. Він до війни часто приїздив у село, приходив у школу, виступав перед учнями, розповідав про бої з білофіннами, як червоні бійці прорвали укріплену лінію Маннергейма. Павло добровольцем пішов на фронт і повернувся додому з орденом Червоної Зірки.
— Позавчора в селі Капулівка, — з болем у голосі промовив учитель, — німці дівчат ловили, щоб відправити на Татарський острів. Порятували їх від наруги партизани. І поліг в тому бою мій учень Павло Морозенко.
Учитель дістав з шафи ще один портрет.
— А оце наш земляк Тимофій Кушнір. Герой-повстанець. Розіп'яв його пан в підземеллі на кам'яній стіні. І ніхто не знає, де знаходиться те страшне підземелля.
— Невже справді отак катували людей у вашому селі? — злякано запитала Леся.
— Ніби їх і зараз не так катують, — відповів учитель. — Ти ж сама бачиш, що фашисти витворяють.
З портрета дивився молодий парубок. Обличчя засмагле, аж бронзове, і крізь ту бронзу пробивається ледь примітний рум'янець. Очі пломінкі, погляд завзятий, рішучий, сповнений сили та відваги. Трохи скидався на лейтенанта Вершину. Таке ж продовгувате лице, густе волосся, опукле чоло і прямий, рішучий погляд. Людей з таким поглядом можна розіп'яти, закатувати, але не можна зігнути, поставити на коліна.
— Гарний портрет, — озвався Юрко, — і фарби зовсім не потемніли.
— Це я його недавно перемалював, — пояснив учитель. — З великого портрета. Був у мене ще один портрет Тимофія Кушніра, так його пристав спалив. Чимало він тоді моїх паперів у вогонь кинув.
— Як спалив? — здивувався Юрко.
— Отак і спалив, — пояснив учитель, — забрав у мене папери і наказав урядникам кинути їх у пічку. Пан Хоткевич постарався. Я ще до революції задумав створити в селі краєзнавчий музей. Почав збирати експонати. Отут і сполошилися місцеві панки. Почали писати скарги в різні інстанції. Викликали мене в земство — і заборонили навіть думати про краєзнавчий музей, наказали не просвіщати селян, не сіяти неспокій у їх ще незрілих душах, не нести смуту в їх примітивний розум. Боялися царські посіпаки історії, не хотіли, щоб народ знав своє минуле і робив з нього належні висновки. А історія — це надзвичайно корисна, потрібна і благородна наука.
Учитель лагідно посміхнувся:
— Як я скучаю за школою, за учнями, за своєю роботою. І дуже мені приємно, що ти, Юрку, хочеш знати про минуле свого села. Свого краю. Це дуже й дуже похвально. Дав би я тобі почитати потрібні книги. Є в мене цікаві записи, розповіді старожилів, є й літописи. Тільки довелося їх сховати, закопати в надійному місці. Приховав я й чимало експонатів, що збирав для краєзнавчого музею. А зараз, Юрку, покажу тобі портрет твого пращура. Мені розповідали, що він був дуже чесна, розумна й кмітлива людина, користувався загальною повагою на селі, допомагав бідним людям. Хоча й сам не нажив великого багатства.
Олександр Васильович вийшов у сусідню кімнату і вніс портрет у важкій багетовій рамі. Погляд Юрка прикипів до тієї рами, бо вся вона була всіяна дрібними, трохи потьмянілими мідними блискітками. Блискучі зірочки рівними рядами покривали позолочене дерево. Хлопець був певен, що в рамку вмонтовано тайник, бо навіщо було покривати її мідними зірочками. І людина, яка виготовила цю рамку, без сумніву, знала таємницю мідних блискіток. Що ж сховано в ній? Можливо, розгадка мідних «ромбиків» та «кружалець»? А може, повідомлення, як проникнути в скарбницю панів Хоткевичів? Цікаво б довідатися! Але як? Вчитель гарна людина, однак Юрко не має права розголошувати йому таємницю Зоряної кімнати. Її не повинні знати ні Леся, ні вчитель. Треба щось придумати, якось перевірити, чи є в рамці тайник.
З цих роздумів хлопця вивів здивований Лесин голос:
— Юрку! Поглянь на цей портрет. Та ти викапаний прадід!
Юрко уважно роздивився портрет. Справді, на ньому було зображено людину, дуже схожу на нього. Правда, нижню частину обличчя вкривала окладиста чорна борода. Вона була акуратно підстрижена і темною хвилею спадала на широкі, дужі груди.
Олександр Васильович поглянув на Юрка, потім на портрет і здивовано зауважив:
— Дійсно, Юрку, ти викапаний прадід. Отак буває в житті. Жив колись на землі талановитий механік Франц Береговий, а тепер з'явився його двійник — Юрко Береговий. Колись відпустиш собі бороду, змужнієш — і нічим не будеш відрізнятися від свого прадіда. І я певен, що ти будеш чесною, всіма шанованою людиною.
— Олександре Васильовичу, — попросив Юрко, — подаруйте мені цей портрет або дайте на кілька днів, щоб я міг показати його домашнім, і спробую зняти з нього копію. Я вмію трохи малювати. У мене й фарби знайдуться.
Учитель на хвилину замислився, а потім, підійшовши до портрета, провів рукою по багетовій рамці:
— У мене сталеве правило: нікому не давати експонатів, які я збираю для майбутнього музею. Прийдуть наші — і в кожному селі буде краєзнавчий музей. Обов'язково буде! Але для тебе зроблю виняток, бо дуже ти схожий на свого пращура. Тільки я сам спершу зроблю копію, а днів через десять — вручу тобі портрет Франца Берегового в цій багетовій, розкішній рамці. Знай, що цю рамку колись виготував твій прадід і подарував своєму другу — моєму пращуру. Хай тепер портрет і рамка зберігаються у вас, як сімейні реліквії.
Леся та Юрко попрощалися з учителем, вийшли на вулицю.
Юрко сказав:
— Тепер ходімо до Тимофія Пампушки, його брат колись служив у Хоткевича. У нього є великий альбом з панськими фотографіями, пам'ятаєш, моя мати про них розповідала. Кажуть, що той Пампушка обікрав пана Хоткевича і багато добра лишив своєму старшому братові.
Тиміш Пампушка, високий, худорлявий чоловік з довгастим обличчям, з рудуватими прокуреними вусами, з однією, лівою, рукою, дізнавшись про бажання Юрка поглянути на панський альбом, зневажливо буркнув:
— І треба тобі, хлопче, всякими дурницями голову забивати. Навіщо тобі ті пани, той палац? Було колись, та загуло! І добре, що загуло. Не варто й ворушити минуле, щоб не смерділо. Не додумалися ми ще в громадянську пустити цей палац за димом. Як з Білою вежею. Жирували колись пани, робили, що їм забажається, зводили народ з пуття. Так, питається, навіщо цей палац тримати на землі? Спалити і попіл по вітру розвіяти.
— У палаці був гарний клуб, — заперечив Юрко, — бібліотека, сільська Рада. І палац будували не пани, а селяни, — то хай він народу і служить.
— А може, й так, — погодився Пампушка, — правду ти говориш. Он який парк біля палацу. Дуби-богатирі. Хто посадив його? Мій прапрадід — Свирид Пампушка. І дід у пана сорок років садівником був, і ставок копав. Наше воно все, людською працею створене. Тільки багато лиха зазнав народ від того палацу. І брата мого спаскудили пани, до легкого хліба привчили. Збував мій брат пану фальшиві гроші, поки й власної голови позбувся.
— Так, може, то вигадка, — заперечив Юрко. — Де б пан міг узяти фальшиві гроші? Не міг же він їх сам друкувати?
— Вигадка, вигадка! — сердито перебив Пампушка. — Яка ж вигадка, коли в мене лежить у коморі лантух фальшивих грошей.
— І де ж ті гроші?
— Так я ж кажучу коморі, як пацюки ще не з'їли.
— То ви їх, Тимофію Пилиповичу, віддайте мені, а я вам солі принесу.
— Навіщо тобі ті гроші?
— Мені вони ні до чого, а один німець збирає старі гроші для колекції. Дає за них сіль, борошно, цукор.
— Хай німець дасть фунтів десять солі, — озвався Пампушка, — так я йому клунок тих грошей до самої комендатури віднесу, дарма, що в мене одна рука. Уже місяць, як сидимо без солі.