Велика, більша й найбільша

Іка нахилилася до Горошка і щось прошепотіла. Горошок її не почув. Зате Як почув. У навушниках залунав його голос:
— Це нічого, що ви не назвали себе. Я і так знаю, що товаришка у спідниці — не Горошок, а товариш у штанях — не Іка, а саме навпаки. Зрештою, мені дуже приємно познайомитися.
Горошок штурхнув Іку.
— Нам теж! — закричав він.
Іка кивнула головою.
— Не трусить, га? — спитав Як.
Лише тепер у них розв’язалися язики.
— Анітрошки, — почала Іка. — Я й не знала, що ми летимо. Просто не віриться.
— А крім того, — провадив Горошок, — коли летиш уперше, та ще в пітьмі… і в таких умовах…
— Розумію, — втрутився Як.
— Так, — провадив Горошок, — усе якось незрозуміло. Ми летимо так тихо… ніби й зовсім не летимо.
— Тільки не поспішайте, шановні товариші, — перебив Як. — До ранку ще далеко. Польоти бувають усякі. Там, куди ми летимо, аж ніяк не тихо.
Нема чого критися, перші хвилини польоту принесли стільки нового і несподіваного, що вони мало не забули про мету своєї подорожі.
Але почувши ті слова Яка: “Там, куди ми летимо!”, вони одразу ж згадали про все.
Першою хотіла щось сказати Іка, але Горошок зупинив її рішучим рухом руки.
— До речі, — сказав він, — ми повинні дізнатися у вас, що нам робити далі?
— Яке у нас завдання? — то докинула Іка.
— І як нам діяти?
— От і чудово, — сказав Як цього разу підкреслено поважним тоном, а потім щось прошепотів сам до себе. І повторив ще раз: — От і чудово. Кажете — що робити?
— Так.
— Гаразд! Однак спершу я мушу вам, мої любі й шановні товариші, сказати, що ви мені до вподоби. Це не на тему, але це факт.
Іка й Горошок уклонилися до циферблатів.
— А справи такі, — вів далі Як. — Пощастило встановити, що той “Дуглас”… тобто, той пасажирський літак… приземлився приблизно на двадцятому градусі північної широти і майже на тринадцятому градусі східної довготи. Отже, по-перше, ми маємо його знайти.
— Як? — спитав Горошок.
— Адже такий літак у пустелі — це однаково, що піщинка на величезному майдані, — додала Іка дуже розумно, хоч Горошок скривився і буркнув щось таке: “Облиш мудрування”.
— Справді, — підтвердив Як. — Та коли нам відомі географічні координати — довгота і широта, то стає зрозуміліше, в якому місці того майдану слід шукати. Широта відома точно, звідки подано останній сигнал. Отже, зробимо просту річ…
— Ясно, — втрутилась Іка.
Горошок знову роздратовано скривився, а Як жартома спитав:
— Що “ясно”?
— Ну… — почала Іка й замовкла.
Як тихо засміявся.
— Розумію, — сказав він. — Отож ми, ясно, дістанемося двадцятого градуса північної широти і полетимо вздовж нього, по прямій. На місці будемо не раніш як на світанку. Тільки було б видно. О… це найбільший клопіт: чи буде видно.
— Там же буря… — почав Горошок.
— Ото ж то й воно, — невесело визнав Як. — Така буря — не жарти. Щоправда, метеорологічні станції передають, що буря йде на північ, однак, по-перше, ми все-таки маємо крізь неї прорватися, по-друге, боюся, що нам ще дістанеться. Але не треба наперед побиватися. Поживемо — побачимо. Правда, товаришко Іко?
Іка сиділа дуже рівно, зціпивши губи. Видно було, що вона сердита, як бісеня, а найгірше, що сама на себе. Тут вона вдячно всміхнулася.
— Правда, — відказала вона скромно. — Однак з усім цим ви й самі зможете впоратися.
— Звичайно, — підтакнув Горошок.
— Звичайно, — повторила Іка. — Усе ви. А що ж ми будемо робити?
— Гм, — замислився Як. — Бачте… все з’ясується тільки на місці.
Од тих слів обоє так і підскочили.
— Як це? — скрикнули вони разом. — Як це?
Як аж зайшовся сміхом.
— Ви що, тренувалися хором гукати? — спитав він.
Але їм зараз було не до жартів.
— Даруйте, — сказав Горошок. — Прошу, однак, ставитися до нас серйозно.
— Атож! — вельми рішуче підтримала його Іка.
— У нас є завдання, — сказав Горошок. — Завдання дуже і дуже важливе. Ми хочемо його виконати. Хай це буде не знаю що! Але нам треба що-небудь знати! Знати, до чого готуватися!
— І що обміркувати! — закінчила Іка.
Як з хвилину помовчав. Сміятися він облишив. І навіть трохи погойдав крилами з подиву. Нарешті сказав:
— Доречно. Дуже доречно. Я вас теж перепрошую за жарти…
— Але ж ми зовсім не сердимось, — закричали Іка й Горошок. — Ми тільки заради справи!
— Ото ж то й воно, — відказав Як. — А справа, власне, така, що все доведеться вирішувати на місці. Тут заздалегідь нічого не передбачити. Життя саме підкаже…
— Але… — протягнув Горошок.
— Та гаразд, гаразд, — перебив його Як. — Хочеш сказати, що все-таки дещо можна передбачити й наперед. Так?
Обоє кивнули. Кивнули дуже рішуче.
— Звичайно, — сказав Як, — є й така можливість. Скажімо, такий план: знайдемо літак, достеменно визначимо широту і довготу, а потім кинемо кілька листів з цією інформацією над найближчим виселком, звідки можуть послати рятувальну експедицію. Там є одне таке містечко… десь кілометрів за сто від імовірного місця приземлення. Називається воно Ят.
— Як? — перепитала Іка.
— Не Як, а Ят, — терпляче повторив Як.
— Та й уже? — здивувався Горошок.
— Поки що так, — сказав Як. — Поки що… А далі? Побачимо, діло покаже.
— Так, — замислився Горошок, — та-а-к… А… що зараз?
— Зараз? Найкраще, мабуть, поспати.
— Поспати? — обурилися вони. — Тут лягти поспати?
— А чому й ні? Летіти я вмію і сам. Тепер ми на висоті три тисячі метрів. Уже пролетіли п’ятсот кілометрів.
— Скільки?
— П’ятсот. Адже ми летимо вже сорок хвилин. Усе гаразд. Зараз ніч, умови, зрештою, пристойні… А вранці може виявитись, що треба добре нагріти чуба. Тому: спати. Така директива. Якщо не помиляюся, я тут командую.
Голос забринів трохи суворіше. Іка й Горошок перезирнулися.
— Що таке директива? — спитала Іка.
— Це такий собі ввічливий наказ, — буркнув Горошок.
— Вказівка, — кинув Як. — Директива — це вказівка. Отже, на добраніч.
Що можна відповісти на такі слова? Довелося відповісти “на добраніч” і потурбуватися лише про те, щоб не вийшло мистецтва хорової відповіді, з якої глузував Як.
Проте слова “на добраніч” криють у собі ту силу, що хоч би людина і не думала спати, все ж вона несамохіть умощується зручніше, і, знову-таки всупереч усім своїм кращим намірам, починає відчувати, що сон ходить десь поряд.
Іка й Горошок, порозумівшись без слів, вирішили не зважати на добру пораду і не спати. Бо й як можна спати, коли вперше в житті летиш літаком із швидкістю сімсот п’ятдесят кілометрів на годину, на висоті трьох тисяч метрів, спати, коли ти пролітаєш над чужими країнами, пасмами гір, над містами, що світять унизу, немов сузір’я невідомого неба!
Так і вирішили: ні!
Але мовчання, лагідний шум мотора, пітьма, зручні крісла — все це робило своє. За кілька хвилин Іка, — вона завжди засипала, торкнувшись головою подушки і не встигши навіть позіхнути, — вирішила заплющити очі. Лиш на секунду. І, як звикле, саме тієї секунди й заснула.
Горошкові було легше. Він як людина, якій завжди треба було щось обмірковувати, засинав не одразу. А міркувати було про що. Спершу він уважно розглядав прилади. За хвилину знайшов такий, де стрілка вперто трималася на цифрі 3000. То мав бути висотомір. А інший, як виходило з Горошкових міркувань, мав показувати швидкість. Гаразд, а навіщо решта?
Проте це було надто важко! Переконавшись, що більше нічого не збагнеш, і ухваливши швидку й серйозну, мужню постанову стати в майбутньому авіаконструктором, Горошок виглянув у віконце.
Виглянув і аж подих затамував від захоплення.
На небо виплив місяць і осяяв величезне, розпростерте внизу покривало хмар. Здавалося, літак плив над цим на диво спокійним, сріблясто-перловим морем.
Горошок зітхнув. Уперше в житті він збагнув усю велич і грандіозність світу. І з гордістю подумав, що хоч проти цього величезного світу він комашка, але він належить до роду людського, один з тих, хто може опуститися в найтаємничіші глибини морів, злетіти за тисячі миль понад срібні моря хмар, до самого місяця і… і ще далі!