Велика, більша й найбільша

Як летів зараз великими дугами, щоб не минути жодної складки пустелі на своєму шляху. Він летів дедалі повільніше, знижуючись над кожною темною плямою, уважно облітаючи всі більші бархани. Від напруженого погляду дітей не змогла б випасти жодна, навіть менша за Людину пляма на одноманітному бурому тлі.
Минав час. Кілометр пропливав за кілометром. Стрілка висотоміра впала нижче вісімдесяти метрів, швидкість зменшилася до ста шістдесяти кілометрів на годину. Як кружляв над барханами, перехиляючись з крила на крило, наче зголодніла чайка над спокійною поверхнею моря.
— Тринадцятий градус східної довготи, — повідомив Як.
Саме тут, десь у цьому районі, мало бути місце вимушеної посадки літака. Перед очима дітей з напруження в леє стрибали чорні цяточки.
Як знизився ще більше. Зараз Іка й Горошок майже фізично відчували розумність, послідовність і точність роботи машини. Очевидячки, Як розумів їхні думки, неспокій і сподівання. То була справді розумна, слухняна машина.
— Тринадцять градусів, п’ятдесят мінут, — повідомив Як.
Час минав щодалі повільніше. Зараз Як облітав кожний відрізок пустелі не раз, а двічі. Нічого не могло промайнути повз їхню увагу. Вони помітили б навіть загублену хустку.
Перед ними був той самий краєвид. Вони пролетіли уже понад сто кілометрів. А могло здатися, ніби вони і не рушали з місця. Вилискували кристалами піску ті самі сіро-жовті дюни, схожі одна на одну, як близнюки, одна за одною, одна за одною, ланцюг за ланцюгом, аж до самого обрію, що мерехтів на сонці.
Як усе повідомляв координати голосом стриманим і розміреним. Але відчувалося, що й він дедалі більше непокоїться. Крізь ритм двигунів почали прориватися якісь високі, нервові нотки.
Нарешті вони досягли дванадцятого градуса довготи.
— Прошу слова, — сказав Горошок.
— Слухаю, — неохоче озвався Як.
Горошок був дуже блідий, по обличчю стікав піт. Губи в нього пересохли й потріскались.
— Я вважаю, слід брати до уваги всі можливості, — сказав він захриплим голосом. — Є можливість, що буря засипала піском “Дугласа” разом з людьми?
Після тривалої паузи Як відповів:
— Є.
І докинув:
— Одинадцять градусів, п’ятдесят п’ять мінут.
— Прошу слова, — повторив Горошок.
— Слухаю, — обізвався Як.
— Я за пошуки аж до десятого градуса, — не повернувши голови, сказав Горошок.
— Я дістав наказ обмежити розшуки чотирнадцятим і одинадцятим градусами, — озвався Як. — Літак могло засипати піском лише в разі дуже важкої катастрофи. Коли б люди не могли його відкопати. Ймовірність такого випадку — один до десяти. Але я згоден…
Горошок нетерпляче труснув головою. Він хотів сказати: один до десяти — то забагато, але боявся, що його підведе голос. Та ще й перед очима замиготіла якась темна цятка. Протер очі, ще раз труснув головою і раптом… раптом, задихаючись, нахилився вперед і простяг руку.
— Там! — кричала Іка. — Там! Там!
То була не плямка. Не обман стомлених очей. На щастя, не обман!
— Там! — кричали обоє.
Як одразу ж заревів моторами і так рвонув, що плямка за якихось кілька секунд виросла у великий, чотиримоторний літак, що закопався правим крилом у бархан. На звук мотора Яка з дверцят літака почали вискакувати крихітні людські постаті, вони розмахували руками, вітально підносили вгору хусточки, стрибали на радощах.
Їх дрібні фігурки зростали на очах. Як на висоті п’ятдесяти метрів кружляв раз за разом, ніби даючи зрозуміти, що не збирається приземлятися.
Там було всякого люду — чоловіки, жінки, молоді, старі, білі, жовті і навіть четверо чорних. Якийсь чоловік, мабуть, командир екіпажу, бо був у пілотській формі, став на крилі і, вимахуючи руками, щось сигналізував. Горошок гарячково лічив людські постаті.
— П’ятдесят п’ять… шість… дев’ять… шістдесят… Наприкінці він вигукнув:
— Сімдесят шість! А де ж?
— Не заважати! — гостро урвав його Як. — Дайте прийняти повідомлення.
Горошок замовк.
Як зробив коло над “Дугласом”, що лежав серед пісків. Нарешті, коли чоловік у мундирі закінчив передавати сигнали, Як кілька равів погойдав крилами. Мабуть, сам відповів якимось сигналом.
Потім він круто завернув на північний захід. “Дуглас” знову змалів на чорненьку цяточку в просторах пустелі.
— Увага, — сказав Як, — занотувати дані: двадцять градусів вісім секунд північної широти… одинадцять градусів сорок вісім мінут двадцять шість секунд східної довготи.
Горошок, схилившись над блокнотом, записував. Згодом сказав:
— Повторюю: двадцять градусів вісім секунд північної широти… одинадцять градусів сорок вісім мінут двадцять шість секунд східної довготи.
— Добре, — похвалив Як. — А тепер, мої любі, я повинен вас поінформувати. Сів “Дуглас” майже щасливо. Усі здорові, як не брати до уваги дрібних поранень. Є ще трохи запасів їжі й води. Таким чином, можемо бути за них спокійні. Досить скинути записку з координатами в Ят. Так, за них ми можемо бути спокійні.
— А що означає “за них”? — гукнула Іка.
— Річ у тому, — відповів Як, — що вчора надвечір два члени екіпажу, пілоти, вирушили по допомогу. До Ят.
— І тому… — почав Горошок.
— Так, — підтвердив Як. — І тому ми не долічилися двох чоловік. Ті двоє… вирушили до Ят.
— Але ж уночі була буря! — гукнула Іка.
— Так.
Голос Яка знову посуворішав:
— Тим-то я наказую: екіпажеві додержувати тиші. Потрібна якнайпильніша увага. Зараз ми не маємо жодних даних. У пілотів були мапи й компаси, можна припустити, що вони йдуть у правдивому напрямку. Але ми маємо бути готові до будь-яких несподіванок. Була буря. Отже повторюю: екіпажеві додержувати тиші і стежити за трасою.
— Слухаємо, — відповіли обоє.
І знову внизу, під ними, попливла по мовчазних і мертвих дюнах — цього разу на північний захід — маленька чорна тінь літака. Вона петляла й кружляла. Завертала назад. Робила широкі кола, невтомно й терпляче шукаючи двох людей, які, не вагаючись, пішли в пустелю, щоб урятувати життя іншим.
Тінь кружляла, поверталася, описувала кола. Шукала сліду.
Поверхня барханів була така гладенька, ніби там ніколи не ступала людська нога. Але ж вони летіли трасою, якою ті двоє мали вже проходити.
Так. Тільки ж — уночі була буря.
Боб Феріс і Жан Габль, пілоти “Дугласа”, залишили свій літак і рушили до Ят опівдні напередодні.
Коли “Дуглас” приземлився серед пустелі і за кілька годин з’ясувалося, що справа кепська, Боб і Жан довго не роздумували: саме стільки, щоб викурити по сигареті.
Боб сказав:
— До Ят близько ста кілометрів.
— Я ніколи ще не бував у Ят, — засміявся Жан.
— Слід би побувати, — рїуркнув Боб.
Тоді Жан підвівся, кинув недопалок і сказав:
— Ну то ходімо.
Потім вони пішли до командира екіпажу і все це повторили йому. Жан тільки додав, що на божу волю нема чого покладатися і краще спробувати, чи не вдасться з усім цим упоратись власними силами.
— У нас мало води, — сказав командир.
Вони кивнули на знак згоди. Бо ж саме Боб перший помітив, як під час посадки лопнув бак і води залишилось там обмаль.
— Все-таки ви одержите триденну порцію, — додав командир.
— Прогулянка якраз на три дні, — засміявся Жан.
Командир проте не всміхнувся. Він був серйозний. І сказав їм цілком серйозно, що саме цього він од них і сподівався, але не хотів вимагати, бо ризик надто великий. У пустелі навіть найкращі компас і мапа не дуже допомагають пішому.
— Якщо вони збочать на кілька кілометрів, може статися… — він не докінчив.
— Я й гадки не маю збочувати! — обурився Жан.
Однак, коли вже мали рушати в путь, і Боб, і Жан попросили, щоб “у разі чого” повідомили сім’ї. Боб просив переслати свій парадний мундир десятирічному синові, а Жан заповідав усе оддати дружині, а негритянське намисто, куплене у Браззавілі, — восьмирічній доньці.