Велика, більша й найбільша

Скоро вони не могли вже й мислити.
Жанові майнуло в голові, що, мабуть, саме так, а не інакше, виглядатиме кінець світу. А потім він забув про все. Залишалася тільки темрява, жар і ревіння бурі.
Перший опам’ятався Боб. Довкола все ще була темрява, але вона стала мовчазна. Хотів повернутися — і не зміг. Майнула найстрашніша думка: виходить, їх присипало.
Та за мить зрозумів, що це не так. Адже присипані люди ніколи не повертаються до свідомості. А він живе„мислить, відчуває!
Просто він був слабкий, як немовля. Поволі, на превелику силу зірвав з голови хустку, зсунув плаща, розплющив очі.
Світило сонце. Обидва вони лежали присипані майже до пояса піском. Від бурі не зосталося й сліду. Хіба що в повітрі пливла червоняста мла.
Що з Жаном?
Він гукнув: “Жане!” Але крик його пролунав, як шепіт. Боб почав гарячково розв’язувати хустку на обличчі приятеля. Він ніяк не міг дати раду вузлам. Нарешті Боб побачив бліде, непритомне обличчя.
— Жане! — знову гукнув Боб.
І знову то був тільки шепіт.
Врешті йому вдалося витягти ноги з піщаної Кучугури і дотягтися до фляги з водою. Змочивши хустку, витер Жанові обличчя, потім почав уливати воду краплю по краплі крізь зціплені зуби.
Жан ковтнув води. Раз, другий. Розплющив очі. Хотів щось мовити, та тільки закашлявся.
Боб допоміг йому сісти. Нарешті Жан сказав:
— Бобе, я ні на що не здатний.
Боб труснув головою.
— Неправда. — Його самого здивував власний голос. Ніби писнуло галча. Проте він провадив: — Неправда. Буря минула. Ми живі. Треба рушати далі.
І спробував устати. Ох, як же то було важко! Ніби на нього впало усе розпечене сонцем небо. І все-таки підвівся.
А потім безконечно довгу чверть години допомагав підвестися Жанові.
Жан, власне, не дуже тямив, що діється. Мабуть, не дуже й чув, і, напевне, зовсім уже не розумів Бобових слів. І все-таки Боб говорив. Говорив без упину, так, ніби сам собі хотів розтлумачити, що сталося.
— Вставай, — казав він, — вставай, чоловіче. Буря минула. А ми мусимо йти далі. Мусимо йти до Ят. Ми подолали не більше тридцяти кілометрів. А цього замало. Страшенно мало. Отже вставай, чуєш? Вставай!
Нарешті йому пощастило підняти Жана. Він узяв його яа плече, охопив за пояс. І почав командувати: лівою, правою, лівою, правою, ніби вчив приятеля ходити.
Жан був важкий, дуже важкий. Але нарешті якось втрапив у ритм, і вони подибали: лівою, правою, лівою правою, лівою-ю, правою-ю.
Чвалали, ніби два старезні діди. Крок за кроком, заточуючись, мало не падаючи. Але йшли. І навіть не важило те, що таким темпом вони добредуть до Ят не швидше ніж за тиждень, якщо взагалі втраплять туди.
Годинники в обох стали — туди попав пісок. Сонце показувало ранню пору. Боб хотів перевірити напрям, але компас теж був повний дрібного піщаного пилу.
Та про все це Боб не думав. Найважливіше зараз було одне: іти, іти вперед.
— Ми мусимо йти, Жане, — прошепотів він хрипким голосом. — Лівою, правою. Хай там не знаю що. І йтимемо так навіть на край світу, якщо Ят на краю світу. Бо ми мусимо дістатися Ят. Розумієш, Жане? Лівою, правою… розумієш?
І тоді він з величезною радістю почув голос Жана, ще хрипкіший за його власний, і відчув, що Жан намагається ступати самостійно.
— Розумію, Бобе, — сказав Жан.
Вони йшли. Йшли півгодини, три чверті години, годину. Скільки вони пройшли? Шкода й сказати. А за годину ГЖан знову ослаб. Звалився.
Боб присів поруч. Дав йому води, сам випив два ковтки. А потім сів так, щоб заслонити Жана своєю тінню, накинув собі на голову плаща і поринув у неспокійну гарячкову дрімоту.
Несподівано Боб відчув, що хтось його смикає за руку. То був Жан. Спробував сісти, але це йому не вдалося. Та вже за секунду Боб зрозумів, чого Жан так гарячково його шарпає.
У небі почувся рокіт літака.
Боб підвівся так рвучко, аж світ потемнів у очах. Над обрієм з’явився і швидко збільшувався темний силует невеликої машини. Угледівши її, Боб од незмірного щастя почув кволість і йому довелося знову сісти.
А літак, описавши невеличке півколо, пішов на посадку і легко приземлився не далі як за п’ятдесят метрів од них.
Вони дивилися на нього, як на чудо. Незабаром верх кабіни піднявся і з’явилися дві фігурки. Боб і Жан лише мовчки спостерігали. Дивилися, як ті двоє біжать до них, щось вигукуючи і розмахуючи руками.
Боб опустив голову.
— Це знову міраж, Жане, — розпачливо сказав він. — Я бачу лише двох дітей.
— Я теж, — прошепотів Жан, замружуючись. — Жарти пустелі, міраж. Заплющмо очі. Хай він зникне.
Але вони чули. Чули чиюсь ходу. А потім хлопчачий голос промовив:
— Do you speak English?
Ті слова сказано старанно, з кумедним акцентом. Але Боб все ще боявся вірити.
— Жане, ти щось чув? — запитав він.
— Так.
— Що?
— Хтось запитав, чи говоримо ми по-англійськи, — сказав пошепки Жан. І кинув: — Cлухай-но, Бобе, кому з нас усе це сниться?
Але той самий хлоп’ячий голос запитав:
— Douglas, one two, five?
Тоді довелося їм розплющити очі. Адже саме тими словами викликали їхній літак.
Перед ними стояло двоє дітей — хлопчик і дівчинка. Хлопець може трохи старший за Бобового сина, а дівчинка трошечки молодша за Жанову доньку. Вигляд мали такий, ніби вийшли на прогулянку. Вони ніяково всміхалися.
Хлопець говорив, поволі добираючи слова:
— Ми приїхали вас рятувати. Ходімо з нами. Летимо до Ят.
А дівчинка підійшла до них і подала Бобові термос. Відкритий термос, з якого чувся найчудовіший у світі дух — дух чорної кави.
— Жане, вона дала мені термос, — сказав Боб.
Усе ще не ймучи віри, що це правда, він налив у покришку термоса каву і приклав її до губ Жанові. Той жадібно випив. А потім сказав:
— Слухай. Це справді кава.
Не кажучи й слова, Боб приклав термос до рота. І аж закашлявся з несподіванки. Бо це й справді була кава.
— Бобе, — сказав Жан, — хто з нас збожеволів? А може? А може, ми обидва з глузду з’їхали?
Боб підвівся і подав термос дівчинці. Вона шанобливо присіла. Боб і собі вклонився. Потім зиркнув на Жана. Той сидів й очманіло глипав то на дітей, то на Боба.
— Одне напевне, — виголосив Боб. — Коли ми й з’їхали з глузду, то кращого божевілля годі придумати. Так, хлопче?
Горошок труснув головою.
— Я погано розумію, — сказав він. — Прошу йти з нами. Ми летимо до Ят.
І підійшов до Жана. Простягнув руку, немов бажаючи допомогти йому підвестися.
Але Жан устав сам і лише потиснув простягнуту руку. Потім розсміявся.
— Маєш рацію, Бобе! — вигукнув він. — Ми вельми щасливо збожеволіли. Усе це нам сниться, усе це міраж. Але це дуже гарний сон. І, може, він добре закінчиться.
Тут хлопець, мабуть, щось збагнув, бо засміявся і сказав кілька слів дівчинці незрозумілою мовою, і дівчинка теж зайшлася високим, дзвінким сміхом. Потім хлопчик знову вдався до них каліченою англійською мовою.
— Все гаразд, — повторив він. І знову докинув: — Летимо до Ят.
— Пішли, Жане, — сказав Боб. — Я хочу знати, чим скінчиться цей чудовий сон.
Може, до цього спричинилася кава або дивовижність усієї історії? Невідомо. Але вони попрямували до літака бадьорою ходою.
А там пілоти заніміли з подиву і лише спантеличено перезиралися. Бо ж, коли вони підійшли до літака, хлопець дістав блокнот і кожному подав списаний аркуш паперу.
На аркушах чітким, але ще не усталеним почерком було написано:
“Координати пасажирського літака Об’єднаних африканських авіаліній “Дуглас-125” — двадцять градусів вісім мінут північної широти, одинадцять градусів сорок вісім мінут двадцять шість секунд східної довготи”.
Тут було кілька орфографічних помилок і, звичайно, ніхто з справжніх пілотів так не записав би. Але разом з тим хіба це не була найточніша вказівка місцезнаходження літака? Отож нічого дивуватися, що пілоти лише перезирнулися.
А далі? Далі знову тривав отой найдивовижніший з усіх дивних снів. Діти зайшли в кабіну й допомогли залізти туди пілотам. Хлопець сів разом з Бобом на передньому сидінні, а дівчинка з Жаном — на задньому. Всі прив’язалися пасами до крісел, і хлопець сказав по-англійськи: