Велика, більша й найбільша

— Так, — сказав Горошок, хмурячи лоба: — А що далі?
— Не торкай! — скрикнув він раптом.
Але Іка вже торкнулася кінчиками пальців дивної поверхні.
— Вона дуже… — почала дівчинка.
Іка хотіла сказати: вона дуже тверда. Але тієї ж миті частина кулястої поверхні, саме перед ними, зникла. Просто зникла. І вони побачили якийсь коридор з блідо-голубими, злегка осяяними власним світлом стінами, плавно вигнутий, як слимача мушля.
І в глибу його замигтіло лагідне зелене світло.
— Зелене світло, — прошепотіла Іка.
— Так, — теж пошепки відповів Горошок.
І тоді Іка… засміялася. Так, засміялася.
— Зелене світло? Отже: вхід вільний, — оголосила вона весело.
І пішла вперед.
Горошок почув на лиці краску сорому. Він кинувся за нею, двома стрибками випередив Іку і, не зупиняючись, перескочив поріг.
Але, мабуть, він трохи перестарався: з розгону залетів в голубий коридор і мало не заорав носом. Зірвався на рівні ноги під Ічин регіт. Вона аж присіла зі сміху, побачивши напіврозлючене, напіврозгублене Горошкове обличчя.
— Га-га-га! Як гуска! — сердито передражнив її Горошок.
А Іка, витираючи зо сміху сльози, спокійно перейшла поріг і з гідністю ступила на підлогу, що, ніби губка, м’яко угиналась під ногою.
Але тільки-но вона поставила другу ногу на той чудернацький паркет, сміх завмер їй на вустах.
Безгучно, без найменшого поштовху куля… зачинилася. Все зникло: трава, галявина, узлісся, осяяне сонцем. Вони стояли серед голубих світлих стін.
— Цього слід було сподіватися, — сказав Горошок. — Ходімо!
— К-куди? — спитала Іка.
— На зелене світло.
Перед ними були дві дороги. Два переходи. Але в одному голубий колір стін темнішав, переходив у синяву, в темно-шафірову синь. А в другому, — то спалахував, то завмирав зелений вогник. Блимав, ніби кликав дітей лагідним помахом.
Одразу принишкла Іка взяла Горошка за лікоть і пішла за півкроку позаду нього.
Зелене світло вело їх крок за кроком. А коли вони озирнулися, то побачили, що шафіровий колір посувається за ними.
— Стривай, — сказала Іка, — чому тут немає тіней?
— Тебе це найбільше цікавить? — скривився Горошок. — Диви, коли ти почнеш допитуватися, тобі стане питань до кінця віку… а тут відповідати нема кому.
— Тіней немає, — впевнено відповіла Іка, — бо світло йде звідусюди. Навіть з підлоги.
— Помовч, — розсердився Горошок. — Є й важливіші питання. Що далі діяти?
Справді, коридор закінчувався сліпим кутом. Зелене світло — воно стало серпанком — підморгнуло дітям і зникло.
— Що ж робити? — безпорадно повторила Іка.
— Це треба обміркувати, — буркнув Горошок. — Зачекай.
— Чого чекати?
— Коли світло нас вело, то… — замислено казав Горошок, — то… треба іти за ним.
— Ти збожеволів? Крізь стіну?
Горошок посміхнувся.
— А може, не я збожеволів… а стіна? — відповів він і торкнувся стіни.
— Горошку! — верескнула Іка.
Вона мала причину до крику. Рука Горошкова увійшла в стіну, ніби в воду. Просто занурилася в неї. Здавалося, що руку відтято. Однак Горошкове обличчя свідчило про те, що не сталося нічого, зовсім нічого поганого.
— Чого кричиш?.. — почав він, але раптом скривився і висмикнув руку, наче її припекло залізом.
— Що тобі? — прошепотіла Іка, приглядаючись до його руки.
— Та, хай йому! — простогнав Горошок.
— Та кажи, що скоїлося.
Але він тільки притулив руку до вуха.
— Годинник Рудого… — розпачливо мовив Горошок, але одразу ж обличчя його прояснилося. — Іде.
— Ох, ти! — тупнула ногою Іка. — Я мало не збожеволіла зі страху, а ти…
Але Горошок її не слухав. Натомість він зробив найдивнішу річ, яку ніколи і ніхто не міг зробити. Він вчинив чудо. Справжнє чудо. Ступив два кроки вперед, увійшов у стіну і зник. Просто пройшов крізь стіну.
Іка глибоко зітхнула. І раптом їй стало лячно. У коридорі потемнішало, пітьма дедалі густішала, а Горошок зник, пропав, розвіявся.
Ще ніколи в житті вона не була така страшенно самотня… така покинута всіма на світі.
— Ой мамо, — зойкнула вона слабким голосом.
Але замість матері до неї визирнув із стіни усміхнений Горошок.
— Іди сюди, сестричко, — сказав він. — Чудес не буває. Ця стіна прохідна.
На доказ він виставив із “прохідної” стіни ще й указівний палець і поманив Іку. У неї одразу минув весь страх.
— Відсунься, — озвалась вона суворо. — Дай пройти.
Горошок зник. Іка ступила крок, другий, третій, побачила, як її власна нога пропадає в стіні.
А далі? Далі наче легкий холодок пробіг по її шкірі, і вона опинилася поруч Горошка в великій шестистінній залі.
Роззирнувшись довкола, Іка сказала:
— Горошку! Ми, мабуть, обоє збожеволіли.
— Заспокойся, — пробурчав він.
Мовчки роздивлялися. Усе було просто й звичайно. Але просто й звичайно лише на перший погляд, а насправді все було загадкове і не схоже на те, до чого люди звикли.
На всіх шести стінах — на чотирьох бічних, на стелі й у підлозі — були круглі вікна. Вікна? Здавалося б, так. Тільки крізь них зовсім не проходило світло.
Але це ще нічого. Коло кожного вікна стояло по два не то крісла, не то канапи. Коло кожного. Це означає, і на стінах, і на стелі. А між тими кріслами стояли звичайні столики. А на столиках якийсь прозорий посуд, а в ньому кольорові напої і барвисті незнані овочі.
Гаразд. Те, що меблі стояли на підлозі, — цілком природно і зрозуміло. Але ж вони стояли і на стінах, і на стелі. Ті боком, а ті? А ті — просто догори ногами!
— І ти казатимеш мені, що ми не в божевільні? — ущипливо спитала Іка.
Але Горошок не відповів. У нього було обличчя людини, що поринула у власні думки. Він, певно, щось обмірковував. А потім поволі, вагаючись, підійшов до стіни і, трохи відхилившись назад, пішов по ній.
Іка аж присіла на підлозі. А Горошок йшов і йшов. Досяг стелі, зійшов на стелю. Там він засунув руки в кишені і, засвистівши щось, побіг підтюпцем. Зупинився на мить біля крісел, що стояли догори ногами, сів на одне з них…
Лише тут Горошок зиркнув угору (тобто, з погляду Іки, вниз) і голосно зареготав.
Потім схопився з крісла і притьмом побіг стелею, бічною стіною, аж нарешті знову опинився поруч Іки.
— Ти розумієш? — вигукнув він.
— Ні, — прошепотіла вона, — не розумію.
— Тут немає гравітації.
— Чого?
— Ну… тяжіння. Розумієш? Немає.
Але Іка заперечливо похитала головою.
— Якби не було, ти б висів у повітрі.
Горошок спантеличено подивився на неї. А за хвилю ляснув себе по лобі.
— Твоя правда! Тут інше.
— Атож.
І раптом Горошок збагнув.
— Отже, ті, хто це зробив, можуть будь-яку стіну обернути на підлогу. Ти пам’ятаєш, що говорив Як? Вони керують гравітацією.
Але Іка знову розсердилася.
— Та перестань ти кричати! Скажи краще, хто “вони”?
Горошок замовк, безпорадно озирнувся навколо. Знизав плечима.
І саме тієї миті вікно в підлозі, біля якої вони стояли, засвітилося. Вони підскочили й нахилились, як над колодязем. І побачили…
Побачили Землю. Як Земля тікає від них, мов гарматний снаряд. Спершу перед їхніми очима розляглася величезна панорама полів і гір. Блиснула ниточка Вісли. Потім клапті хмар. І от Земля почала округлятися… округлятися… зачорніли плями морів…
— Дивись! — прошепотів Горошок. — Європа.
Далі прошепотів:
— Азія.
А потім зовсім тихо сказав:
— Земля.
І справді, крізь вікно на тлі потемнілого раптом неба вони побачили, як віддаляється сріблясто-бліда, як Місяць, кулька — рідна Земля.
— Горошку, — сказала дуже спокійним голосом Іка. — Куди ми летимо?
Горошок повернув до неї зблідле обличчя і лише розвів руками.