Велика, більша й найбільша

А здалеку долинав інший згук, згук, який ні з чим не сплутаєш: монотонний гуркіт прибою.
— Це, мабуть, море, — відповів нарешті Горошок.
— Я так і думала.
Їхні очі поступово призвичаювалися до темряви. Навіть у світлі двох невеликих блідих місяців з глибокої тіні щодалі чіткіше виступали силуети високих, пір’ястих, схожих на пальми дерев, що сухо шелестіли.
— Диви, — прошепотів Горошок.
У тій стороні, звідки долинало шумотіння моря, світліло. Там розливалося ніжне зеленкувате сяйво. Це нагадувало світло місячного сходу, а ще більше заграву далекого міста. Міста, освітленого зеленими вогнями.
— Де ж це ми опинилися? — спитала Іка вже певнішим голосом.
Горошок потер лоба.
— Це треба…
— Обміркувати?
— Так, — відповів він. — Це ще треба обміркувати.
— То й обмірковуй, — розсміялася дівчинка.
Проте становище було дуже серйозне, щоб Горошок звернув увагу на її кпини. До того ж він поки ще нічого й не обмірковував. Зараз на думки, навіть на найрозумніші думки, годі сподіватися. Вся надія лише на вуха та очі.
Очі були кращі в Горошка, слух — у Іки. Отож він і сказав їй:
— Ти менше балакай, а більше слухай!
— Замість обмірковувати?
— Так.
Горошок удивлявся в темряву, як та сова, що чатує свою здобич. Іка відчувала, що, незважаючи на показний спокій і видиму байдужість, Горошок напружений, ніби тятива лука.
Нарешті він запитав:
— Ти що-небудь чуєш?
— Власне… власне, нічого цікавого. А ти?
— Що я?
— Ти що-небудь побачив?
— Нічого, — буркнув Горошок. — Крім того зеленого відблиску, нічого.
— То що робитимемо?
— Ходімо.
— Горошку, а куди?
— Насамперед, трохи роздивимось. Потім підемо до моря. Не сидіти ж нам тут до світанку.
Іка, щось пригадавши, так і присіла:
— Горошку, що ти! До світанку? Таж ми мали повернутися о восьмій. А що скаже тітка Педагогіка?
І тут Горошок раптом розлютився. Розлютився, як ніколи.
— Що скаже тітка Педагогіка? — вигукнув він. — Ти подумай краще, чи ти її ще коли-небудь побачиш? Та й… та й чи побачиш іще Землю?!
— Зе… Землю?
— Так.
Іка замовкла, поглянула вгору на зірки, Сонце й Землю, і Горошок одразу ж подобрішав. Поклав їй руку на плече.
— Та не хвилюйся, — промовив він якомога лагідніше. — Досить, що я хвилююся. Згода?
— Зго… згода, — зітхнула вона і шморгнула носом.
Але, своїм звичаєм, вона тієї хвилини стріпнулася від смутку, ніби щеня від води.
— Ходімо! — промовила рішуче вона.
— Секунду, — озвався Горошок. — Ніколи невідомо, що може статися.
Він дістав з кишені складаного ножика, клацнув лезом. Воно блиснуло в фіолетовому присмерку.
— Можемо йти.
Проте Іка стала як стій.
— Нічого з цього не вийде! — закричала вона, і голос її дуже скидався на голос тітки Педагогіки. — Не будеш тинятися в пітьмі з відкритим ножем! Навіть тут!
— Ух-х! — зітхнув Горошок. — Я йтиму попереду, — сказав він.
— Ножа склав?
— Так.
— Ну, то… рушаймо.
Жорства порипувала під ногами, порипувала мелодійно і навіть трохи співала. Як…
— Як співаючі змійки, — прошепотіла Іка.
Горошок йшов попереду, одразу за ним Іка. Жорства усе співала під ногами. Двічі безгучно майнули над ними примарні силуети якихось летючих створінь, що випромінювали бліде опалове світло.
Невдовзі вони дійшли до пальм — високих, з пір’ястим листом дерев.
— Це щось схоже на галявину, — промовив Горошок.
І справді. Вони вийшли на широкий, вкритий жорствою майдан, оточений стіною сухих пальм і невисоких густих чагарів. Обійшли галяву довкола і надумали йти до моря.
У стіні дерев та чагарів був просвіток. Там буцімто починалася просіка — звичайнісінька, як на Землі. Звідти, мов коридором, долинав до них безнастанний плескіт хвиль. Очевидячки, просіка провадила до моря.
— Ну й темрява, — неспокійно прошепотіла Іка. — Сірники є?
— Є.
— То присвіти.
— Обережно… Обережно… Це треба обміркувати.
Цього разу в голосі Іки зазвучали такі нотки, які з’являлись у голосі її мами, коли вона, приміром, дуже поспішала до міста, а батько вмощувався у кріслі з газетою, зовсім не чуючи, що йому кажуть, забуваючи про час, справи, і так далі, і так далі.
— Ти! — гукнула Іка. — Ти скоро збожеволієш з отим своїм обмірковуванням!
Але Горошок правив своєї.
— У тебе вуха є? — спитав він.
— Здається, є.
— То скажи: як цей тутешній ліс шелестить? Як мокра вільшина чи як сухий ялівець?
— Угу… — буркнула Іка.
— От-от угу! Хочеш спектися на телячу печеню?
— Чому на телячу?
— А це вже сама обміркуй.
— Ти розумний, як… — у Іки аж дух перехопило.
— Даруй, — ввічливо сказав Горошок, — може, запалимо сірника?
— Н-ні, -озвалася за якусь мить Іка. — Не сердься, Горошуню. Твоя правда.
— Гаразд, гаразд… — Він усміхнувся. — Ходімо!
Тут Іка теж довела, що іноді й вона може щось обміркувати.
— Стривай. Набери цих крем’яшків у кишені і кидай вперед. Хто знає, що за лихо може сидіти в тій темряві. Кинеш… То хоч злякається.
Горошок нахилився й почав набивати кишені крем’яшками.
— Правильно, — сказав він згодом. — Але…
— Але що?
— Але тільки одне мені не подобається.
— Що там іще?
— Ну, поміркуй сама: летіли ми з тобою якимось тех нічним дивом, гравітація, хімпральня, оті носики у пляшок і так далі… Колосальна штука.
— Звичайно, колосальна.
— Так от. А висадили нас у якійсь пущі. Ні людей, ані техніки, нічого. Просто Сахара. Хіба це порядок?
— А звідки ти знаєш, які у них тут порядки?
— Справді… не знаю.
— А може, вони помилилися? Думаєш, як така техніка, то не можна й помилитися?
— Мабуть, можна.
— Так от! — заквапилася далі Іка. — Головне, щоб ми самі надто не помилилися. Треба спробувати повернутися, коли не на вечерю, то принаймні на Землю. Котра година?
— От тобі й маєш! — простогнав Горошок.
— Що?!
— Не йде! Годинник не йде!
— Е-е-е… — розсердилася Іка. — Як він не йде, то хоч ми ходімо. Годі теревенити. Кидай крем’яшки, і рушаймо.
Проте Горошок був невтішний:
— А що ж я скажу Рудому?
— Скажеш йому “добридень” чи “добрий вечір”. Залежно від того, коли ми повернемося. Ти йдеш чи ні?
— Іду, іду…
У темряву полетів крем’яшок, цокнув, і… знову все стихло.
Попереду рушив Горошок, засмучений своїм горем. Йому було байдуже, що він іде чужою планетою, де ніч фіолетова, на небі світять два Місяці й небачені досі біло-золотаво-рожево-червоні зірки. Він забув про те, що Земля і всі люди зосталися невідомо де. Він знав одне: йому позичили годинника. І от цей позичений годинник поламався.
— Ні, звідки я міг знати, — простогнав він, — що ми полетимо на якісь запропащі зірки?
Іка тупнула ногою.
— Годі!
І, випередивши його, кинула вперед жменю жорстви.
І тут сталося непередбачене. Десь поруч почулося не то сичання, не то свист. На якусь частку секунди в мороці блиснули три рубінові вогники, здається, троє очей, і хтось, не менше доброго кунделя, великими стрибками кинувся…
Іка враз опинилася поруч Горошка, а Горошок виставив уперед руку з розімкнутим ножем.
На щастя, той “хтось” із трьома рубіновими очима кинувся великими стрибками навтіки.
Шерех його стрибків даленів.
— Щ… що то було? — прошепотіла по довгій хвилі Іка.
Горошок з натугою одкашлявся. Але голос однаково був хрипкий:
— А звідки я можу знати?
— Він біг… він стрибав достоту мов той кіт.
— Як здоровий кіт, — поправив Горошок. — Як леопард чи тигр…
— Ой Горошку, — прошепотіла Іка. — Пішли, пішли скоріш. І… не складай більше ножа.
Проте надалі їм пощастило. Хоч скільки вони кидали крем’яшки, у чагарях було тихо. Щоправда, кілька разів над головами, тьмяно вилискуючи, пролітали якісь птахи, але до них діти уже призвичаїлись.
І от нарешті попереду заясніло.