Велика, більша й найбільша

І тоді Іка кинулася Меді на шию.
Розсталися без слів.
Знову замкнувся за дітьми блакитний коридор, знову вони пройшли крізь “прохідну” стіну і підбігли до нижнього вікна знайомої зали.
Ще мить яку видно було човен з чотирма вегами на борту, золоті Медині очі, випростану над головою руку Онео.
А потім усе зникло. Срібляста Куля ринула в зоряну безодню, до Землі, з швидкістю, перед якою ніщо і час і простір — зі швидкістю думки.
Веги дивилися вгору.
— Мені дуже сумно, — прошепотів Онео.
Меда нахилилася до нього.
— Ми ще зустрінемося з ними, Онео, — сказала вона.
А Голова звернувся до професора.
— Професоре, — сказав він, — треба стерти з їхньої пам’яті усі згадки про тутешнє перебування, бо їх матимуть за брехунів або, ще гірше, за психічно хворих.
— Це передбачено, — кивнув головою професор.
Але тут Меда схопила їх за руки.
— Я благаю вас, — озвалася вона голосом, що йому неможливо було опиратися. — Дуже прошу. Зітріть подробиці. Але одне хай їм залишиться: хоча б невиразна, неясна, туманна згадка про красу і пригоду. Хай живе у них у душі ця згадка, як сон, як живе в душі у поетів передчуття кращого в житті вірша!
— Так! — загукав Онео. — Так!
Голова і професор уважно дивилися на них. Нарешті Голова кивнув.
— Хай буде так, — промовив він.
Знову всі підвели очі. Небо з його мільярдами зірок було мовчазне і чисте. Аж от професор Лалос показав на рій ледь помітних цяточок.
— Там — Земля.
— Ти диви, вже десять хвилин сьомої, — промовив Горошок.
Вони сиділи на великій галяві перед руїнами королівського замку. В небі блимали зірки. Повіяло прохолодою. Вечір снував тіні.
— Уже? — здивувалася замислена Іка.
— Та-а-ак, — протягнув Горошок. — Засиділися, як… як… два зайці на межі. Що ми, власне, робили?
— Як що? Прогулянка, потім руїни… Власне, нічого.
— Твоя правда.
— Але було чудово.
Горошок кивнув головою.
— Справді, чудово.
— Знаєш що? — знову почала Іка.
— Що?
— Це має бути… — замріяно говорила вона, — це ж чудесно, скажімо… скажімо, вміти писати вірші. Як це там? “Очей моїх принада… Люблю я осені прощальний смуток…” Це ж, мабуть, чудесно. Правда, Горошуню?
— Звичайно! — поважно відповів він.
Помовчали. Аж от Горошок підвівся.
— Пора.
І вони рушили. Йшли, що крок задираючи голови до незмірно високого неба.
— Отам — туманність Оріона, — промовив Горошок.
— А я, а я, — прошепотіла Іка, — назвала б її туманністю… ну, наприклад… туманністю Меди.
— Чому?
— Звідки я знаю? Просто гарно.
— Справді гарно, — визнав Горошок й підвівся.
Він на хвилину замислився, як людина, яка марно силкується пригадати свій сон.
І раптом схаменувся.
— Ой Іко! — гукнув він. — Без двадцяти восьма.
Тарілки стояли вже на столі, а на чолі тітки Педагогіки витиснулася перша, щоправда, ще мало помітна зморшка, коли вони вскочили на веранду ресторану.
— За хвилину восьма! — переможно вигукнув Горошок.
— Факт, — визнав Рудий.
Чоло тітки Педагогіки розгладилося, і очі заясніли від посмішки Рудого. І ніхто не міг би заперечити, що цієї золотої й рудої осені тітка справді покращала!
Вечеря була, як то кажуть, хоч куди. Але якось ні в кого, крім Рудого, не було апетиту. Тітка Педагогіка почала навіть їм дорікати, але Рудий не дозволив.
— Дай їм спокій, кохана. Осінь така чудова… Їм не до їжі. — І розсміявся. — У вас такий вигляд, наче ви з неба впали.
Тим часом тітка Педагогіка таємно піднесла вгору палець.
— У мене для вас сюрприз, — мовила вона.
— Який?
— Тьо-о-тю!
— Тьо-о-о-тюню-ю!
Тітка ще опиналася, ще примушувала себе умовляти, аж коли на веранду увійшов як завжди усміхнений, ввічливий і неголений Мешканець Другого Поверху.
— Добрий вечір милому товариству, — сказав він. — То що, поїдемо? Мій Капітанчик чекає.
— Капітан?! — зойкнули Іка з Горошком, поспішаючи на майдан.
Так, там був Капітан. Він стояв спокійний, мовчазний, запорошений і добре полагоджений. Стояв біля колодязя. І чекав.
Сюрприз у тому й був, що Мешканець люб’язно запропонував одвезти до Варшави все товариство.
Це була чудова, прекрасна ідея. Бо в інакшому разі туристам довелося б труситися всю ніч поїздом.
— Наш улюблений Капітан! — розчулилася Іка.
О дев’ятій виїхали. Іка з Горошком і лірично замріяна тітка — на задньому сидінні, Рудий поруч з Мешканцем — на передньому.
Мешканець пишався Капітаном і не приховував цього.
— Дідусь уже, — казав він, — та й годі. А ще молодець. Чуєте, як тягне?
Іка з Горошком тільки штовхнули одне одного ліктями: мовляв, що він там знає про нашого Капітана!
А Капітан, мугикаючи мотором якусь пісеньку про пустельні шосе, про пальми, що, ніби страуси, тікають з дороги, про смак бензину і блиск циліндрів, — мчав крізь ніч.
З тихим шелестом відбігали назад дерева, фари розтинали темряву.
Іка й Горошок, зручно вмостившись, заплющили очі, щоб думати про якісь зовсім неясні, туманні й дивовижні події. Про речі, які коли-небудь доведеться пригадати.
— А може, не пригадати, — прошепотів сам до себе Горошок, — а відкрити?
— Так, — теж подумки сказала Іка. — Це треба ще обміркувати.