Велика, більша й найбільша

Хлопчик, як на це одразу ж звернула увагу буфетниця, був дуже гарненький і гарно вдягнений. У нього були голубі очі, темне волосся, синє пальтечко і берет, а костюмчик і черевики — сірі. Спершу він завзято будував колодязі з сірників, раз у раз запитуючи:
— А коли мамуня прийде?
Потім йому набридло і будувати, й запитувати — і він заснув, витягнувшись на лавці. “Як лялечка”, — подумала буфетниця, в якої була штучна коса і чуле серце.
Чоловіки, навпаки, не були красені. Один, присадкуватий і товстий, що називав себе дядьком хлопчика, був одягнений цілком пристойно, навіть елегантно — до того ж мав приємне обличчя з кумедними чорними вусами. Правда, голос у нього був якийсь дивний. Надто вже липкий, люб’язний, солодкий.
А другий чоловік — худий, наче стара чапля, був зовсім неприємний. Та ще й він не дивився людям у вічі і взагалі з першої хвилини не сподобався буфетниці.
Можна, втім, сміливо сказати: коли б буфетниця прислухалася до розмови тих добродіїв, то збагнула б, що не сподобалися вони їй недарма.
А що буфетниця нічого не чула, то спокійно плела собі далі теплі шкарпетки. Чоловіки ж, теж зовні ніби й спокійно, шепотілися між собою. Насправді вони не були спокійні. І перш за все Худий, у якого від дратування виступили на щоках великі червоні плями.
— З мене досить твоїх справ, — хрипів він застуджено. — Я нездатний красти дітей.
Товстий гидко посміхався.
— Ти взагалі ні на що не здатний. Я тебе й не тримаю.
— То віддай мені мої гроші, — засичав Худий.
— Ніяких твоїх грошей у мене немає, — посміхнувся ще гидкіше вусатий.
Худому аж духу не стало з люті.
— Як це? Адже я тобі всі віддав.
— Не пам’ятаю.
— Не пам’ятаєш? — Худий так зарепетував, що аж буфетниця здивовано глянула на нього поверх окулярів. Тозстун одразу ж любо до неї всміхнувся.
— Вибачте, будь ласка, — мовив він, — ми не можемо пригадати, о котрій відходить поїзд до Кусьмідрова.
— О дев’ятнадцятій нуль дві, — непривітно сказала буфетниця. — Тобто за годину.
Запала мовчанка. Хлопчик, що лежав на лавці, підвів голову, закліпав очима і спитав:
— Мамуня ще не прийшла?
Вусатий посміхнувся так солодко, ніби сам був величезний цукерок.
— Ні, — заворкував він солодкавим голосом. — Але скоро прийде.
Хлопчик скривився, позіхнув і знову заплющив очі. Тоді вусатий зашепотів дуже сердито. Так сердито, що Худий аж скулився.
— Запам’ятай собі раз і назавжди, — шепотів Товстун, — я без тебе обійдуся, і якби не я, тебе б уже разів десять спіймали. Ти й сам чудово знаєш, який ти боягуз, розтелепа, п’яничка і волоцюга. Якщо не я, ніхто тебе не врятує. Ану скажи, хто сьогодні у Варшаві помітив, що вокзал оточений міліцією?
— Ти, — прошепотів Худий.
— А кому, — наполягав вусатий, — спало на думку негайно їхати далі іншим поїздом?
— Та… тобі… — признався Худий.
— А хто здогадався прихопити з собою цього хлопчака? Хто, я тебе питаю? Ти, кажеш, нездатний красти дітей? Ти ж нічого не розумієш, дурню! Ніхто поки не здогадався, що він не мій улюблений племінник… і, що найважливіше, ніхто не може додуматись, що двоє привітних добродіїв з таким чудовим хлопчиком простісінько ховаються від міліції. Хіба ж злочинець може мати з собою дитину?
Худий непевно похитав головою.
— Його, мабуть, теж шукають.
Товстун зневажливо посміхнувся.
— Проте у Варшаві, на вокзалі, а не тут. Бо кому спаде на думку, що таке щеня могло само виїхати з Варшави?
Однак Худому все це не дуже подобалося.
— Ти занадто розумний, — крикнув він.
— Для тебе, безперечно, — сміявся Товстун.
— А… а ти віддаси мені гроші? — запитав покірно Худий.
— Ні, — рішуче відповів Товстун, — бо ти одразу все проп’єш. Щонайбільше, я можу тобі купити ще одну пляшку пива. Але тільки одну.
Худий зітхнув. Він, мабуть, зрозумів, що йому нічого тут не зарадить.
— Іншим разом, — сказав він, — стару газету я тобі не довірю, не те що вкрадені гроші. Ну, давай два злотих на пиво.
— Крадене їсти не просить, — захихотів Товстун. — На!
Худий ще раз зітхнув і пішов до прилавка по пиво.
Його кроки розбудили хлопчика. Він знову підвів голову й спитав:
— Мамуня ще не прийшла?
— Ні, моє дитятко, — відказав Товстун.
Хлопчик зовсім прокинувся, сів і поправив беретик, що сповзав йому на вухо.
— Ну, то я піду до неї сам, — раптом надумався він.
Товстун вирячив очі:
— Не йди, дитино, боронь боже — не йди. Надворі ніч, там вовки шастають і можуть тебе з’їсти. Мамуня зараз прийде сюди, а якщо ти підеш її шукати, можеш і сам десь загубитися. А що тоді буде?
Хлопчик кивнув головою.
— Тоді буде зле. Краще я почекаю.
Товстун полегшено зітхнув і дістав з кишені сірники.
— На, — сказав він, — збудуй собі колодязь.
— А можна два? — спитав хлопчик.
— Можна.
Хлопчик заходився будувати колодязь на сусідньому вільному столі. Коли повернувся Худий із пивом і налив собі кухоль, хлопчик обернувся і ввічливо сказав:
— Смачного вам.
Худий буркнув собі під ніс “дякую”, а його приятель хитро примружив око.
— За щеня, — шепнув він, — теж дадуть нам добрі гроші. Це тебе цікавить, га?
Але Худий і далі не знав, на що зважитись, він зморщив чоло і свій пташиний ніс.
— Мене цікавить інше. Чи не злапають нас у твоєму Кусьмідрові? — промимрив він.
— Ти що, збожеволів? — гаркнув Товстий. — Я там знаю, де сховатись.
Худий знову зітхнув, мабуть, удванадцяте за цей день:
— Я хочу бути вже там.
Товстий знизав плечима і, показуючи, що не має охоти далі говорити з дурнем, закрився газетою. І знову запанувала тиша.
Над прилавком швидко сновигали спиці. За якимсь часом худий чоловік задрімав над пивом, а товстий над газетою. Тільки хлопчик у синьому пальтечку і беретику порався коло свого, правду кажучи, надто вже кривого сірникового колодязя і мугикав під ніс пісеньку з невідомою нам мелодією і такими словами:
А мамуня йде,
А мамуня йде,
А мамуня йде,
Уже йде до нас!
Отож немає нічого дивного, що, коли відчинилися двері, хлопчик аж підскочив на стільці і розвалив свого кривого колодязя. Але його усміхнене обличчя одразу ж похмурніло, знову стало сумне. У дверях з’явилася зовсім не та людина, про яку він співав та на яку чекав, а якийсь зовсім чужий, одягнутий у довгий плащ, хлопець.
Хлопець вклонився ще в дверях і сказав, звертаючись до всіх одразу:
— Добрий вечір!
Тоді малюк у темно-синьому беретику закричав з новою надією:
— Хлопчику, ти не бачив моєї мамуні?.
— Ні, — відповів хлопець.
— Шкода, — зітхнув Синій Беретик, і підборіддя в нього легко затремтіло.
Але над ним одразу ж схилився вусатий чоловік і лагідно почав його заспокоювати:
— Адже я тобі казав, що мамуня вже їде поїздом і зараз до тебе прийде. За півгодини поїдемо до Кусьмідрова.
— Даруйте, — сказав старший хлопець, підходячи до столика, за яким сидів Синій Беретик. — Можна тут посидіти? Я теж їду… Їду до Кусьмідрова.
Вусатий товстун пильно глянув хлопцеві просто у карі вічі, і той погляд несподівано став важкий і холодний, наче від невисловленої погрози.
— Там теж є місце… — почав він сердито, показуючи в протилежний куток, але хлопець його перебив:
— Я везу гроші для татка, — похвалився він з дурнуватою посмішкою, — і не хочу бути сам.
Почувши таке, Товстун одразу ж перемінився. Він глянув на хлопця лагідно, з майже батьківською турботою. Обличчя йому проясніло, плечі розправились.
— Як це? — здивувався він. — Отак сам і мандруєш? І багато в тебе тих грошей?
Хлопець опустив очі.
— Тато заборонив говорити, — пробурмотів він.
Але товстий чоловік уже схопив його за лікоть, притяг до себе, поплескав по спині і знову широко посміхнувся.
— Ну, сідай, хлопче! — гукнув він. — Сідай з нами, гуртом і мандрувати веселіше. То як? Радий?
— Дуже радий, — відповів хлопець.