Велика, більша й найбільша

Горошок нахилився до Синього Беретика.
— Підемо до мамуні?
Малюк плеснув у долоні.
— А… а більше тут не стрілятимуть? — спитав він.
— Ні.
— Тоді ходімо, — сказав Синій Беретик. — Швидше, швидше!
І всі троє вийшли.
Коли міліціонер, надівши наручники на обох приятелів — Худого й Товстого, — оглянувся до дверей, він нікого не побачив. Міліціонер закліпав, наче не вірив своїм очам.
— Кужевику, — сказав він сердито, — де ваша племінниця?
Товстун вилупив очі.
— Яка там ще… племінниця? Що за чорт?
— Та вони ж були з племінником, — озвалася буфетниця. — З таким гарненьким маленьким хлопчиком!
Люди, які дивилися на Товстуна, мабуть, думали, що він от-от лусне з люті. Якийсь час він мовчки ворушив губами. Потім вільною рукою розстебнув комірець і лише тоді залементував:
— Це ошуканство! Немає у мене ніякої племінниці! Де ви взяли це чортеня, яке одірвало мені вуса?
Міліціонер сердито посміхнувся.
— Тихше, тихше, шановний громадянине. На суді все з’ясуємо. Ходім… У відділенні давно вже за вами тужать. А чортів на світі немає.
Коли вони виходили на вулицю, вдалині, на шосе, блимнув червоний стоп-сигнал якогось автомобіля.
Блимнув і зник за поворотом.
Синій Беретик, мабуть, не звик дивуватися з будь-чого і тому без вагання вискочив разом з Горошком та Ікою з станції і так само без вагання вмостився між Горошком і Ікою на передньому сидінні Капітана.
— Я дуже люблю кататися машиною, — весело сказав він, коли Капітан рвучко рушив з місця. — Дуже! Дуже!
— Це чудово, — засміявся Капітан. — Їдемо на Мейську?
— Так, так, так! — закричав хлопчик. — Я там живу. Але… — несподівано затурбувався він, — …але ж мамуня мала приїхати поїздом. Що ж тепер буде?
І лише тепер Горошок та Іка оговталися і змогли заговорити.
— Поїздом? — вигукнула Іка. — Авжеж, поїздом…
— Мамуня? — буркнув Горошок.
І почали навперебій:
— Зовсім не мамуня…
— Зовсім не поїздом…
— Адже то були злодії і шахраї!
— Вони тобі набрехали!
— Вони тебе викрали!
— І забрали з собою!
— Як ти міг от так просто піти з чужими людьми?
— Адже це могло дуже погано скінчитися!
Синій Беретик водив очима з Іки на Горошка і з Горошка на Іку, а коли вони замовкли, щоб перевести дух, промовив стиха:
— Пробачте, ви завжди разом говорите? Горошок та Іка аж затнулися з несподіванки. А потім Горошок лагідно сказав:
— Зажди-но, Іко. Це ж мале хлоп’я. З ним треба спокійно. Добре?
— Ух! — зітхнула Іка. — Зараз заспокоюсь. От… уже!
— Чудесно, — знову озвався Горошок. — Дозволь, я йому все поясню. — І він звернувся до Синього Беретика:
— Тебе звуть Яцек Кілар?
— Так, — упевнено кивнув хлопчик, — Яцек Кілар.
— Ти загубився сьогодні на вокзалі?
— Так. Але мене одразу ж знайшов той чужий дядя, — всміхнувся Яцек.
— Так от, запам’ятай, що то був зовсім не дядя, а шахрай і злодій, який хотів тебе забрати, вкрасти, а може, навіть і вбити. І ще запам’ятай надалі, треба бути уважним і ніколи більше не губитися.
— А тепер я вже знайшовся? — запитав Яцек.
— Атож, — буркнув Горошок. — Не ти знайшовся, а ми тебе знайшли. Все це могло погано скінчитися. Ти малий хлопчик і повинен бути обережний з чужими людьми. Розумієш?
— Розумію, — відповів Яцек. — А ви не чужі?
Здається, Капітан тихенько засміявся. Іка застережливо мовила:
— Горошку, з ним. треба спокійніше. Це ж мале хлоп’я.
— Гаразд, — трохи згодом сказав Горошок. — Ми не чужі. Мене звуть Горошок, а її Іка, і ми веземо тебе додому.
— Я дуже радий, — тихесенько відповів Яцек.
За шибками автомобіля уже мелькали міські вогні. Капітан поспішав. Він майже летів, не збавляючи газу на поворотах, легко обганяв не лише тихохідні трамваї, але й великі блискучі лімузини.
Іка розчулилася.
— Ми теж раді, що ти повертаєшся до своєї мамуні, — сказала вона тоненьким голосом, — але затям: не можна всім йняти віри.
— Чому? — запитав хлопчик. — Адже я так усіх люблю!
Горошок зітхнув.
— Усіх любити не можна.
— Чому?
— Бо не всі добрі, — пояснив Горошок.
Яцек кивнув головою. Капітан саме виїздив на Мейську. Він вимкнув газ і почав гальмувати, коли Яцек узяв Іку й Горошка за руки.
— А ви не могли б, — сказав він несміливо, — зробити так, щоб усі були добрі?
Запала мовчанка. Горошок та Іка спантеличено перезирнулися. На щастя, їх виручив Капітан. Він зупинився й оголосив:
— Мейська, 1. Прошу виходити, бо вже пізно!
Горощок та Іка вийшли разом з Яцком, поминули браму і піднялися на другий поверх.
— Це тут, — сказав хлопчик. — Ви коли-небудь до мене ще завітаєте?
— Так, так, завітаємо, — пообіцяли Горошок та Іка.
Потім поцілували його, швидко збігли вниз і на мить затрималися в під’їзді.
Вони почули, як Яцек двічі постукав у двері. Двері відчинилися, і залунали два радісні вигуки:
— Яцку! Синку!
— Мамуню!
Горошок з Ікою всміхнулися і, штовхнувши одне одного ліктями, вибігли на вулицю.
Коли Капітан рушив з місця, Іка сором’язливо промовила:
— Красно вам дякуємо, Капітане! Без вас ми не змогли б нічого зробити.
— Твоя правда, Іко, — підтакнув Горошок. — Ми вам дуже вдячні, Капітане!
Капітан весело засміявся.
— Любі ви мої, — сказав він. — Ми з вами приятелі. Разом ми можемо зробити багато. Сподіваюся, тепер ви частіше мене відвідуватимете.
— Таж… — почав Горошок.
— Ми ж завтра до вас прийдемо! — гукнула Іка.
— Звичайно! — підтримав її Горошок. — Коли тільки можна.
— Треба, — відповів Капітан. Він завернув, пригасивши вогні, у ворота і зупинився коло їхнього під’їзду. — Отже, до завтра.
— До завтра, до завтра…
— На добраніч, на добраніч…
На третій поверх збігли притьмом. Поскидали плащі ввімкнули світло, посідали перед радіоприймачем. За вікном шуміли дощ і вітер, але в кімнаті було затишно, тепло і трохи сонно. Чарівне зелене око приймача знову заблимало, мов у такт веселій мелодії, що розгорнулася в ефірі, як барвистий, буйний хвіст невідомого птаха.
Горошок та Іка мовчали. Все, що сталося, нагадувало чи то сон, чи то дивний фільм, де вони самі брали участь. Обоє були дуже щасливі й дуже втомлені. Їм не хотілося навіть розмовляти.
Аж от нагло задзвонив телефон. Іка зняла трубку.
— Алло, слухаю.
У трубці хтось кахикнув, пробурмотін сам до себе “ох сирість, сирість” — і лише потому долинув застуджений голос — цього разу дуже лагідно:
— Говорить телефон із третьої кабіни на Головному вокзалі. Мої товариші доручили мені поздоровити вас. Я особисто також бажаю вам усього найкращого.
— Щиро дякую, — відповіла Іка і шанобливо присіла.
Тієї ж самої миті обізвався радіоприймач:
— Я також поздоровляю.
— Щиро дякую, — вклонився Горошок.
Потім вони знову слухали музику, скидалися очима і посміхалися.
Так скінчився цей день — день першої Великої Пригоди.
Наприкінці, перед самим приходом Ічиних батьків, Горошок сказав:
— Все-таки це треба обміркувати.
— Що там іще? — сонним голосом запитала Іка.
— Як зробити так, щоб усі люди були добрі.
Дощ ущух і на ранок обернувся в туман. Удень туман став такий густий, що довелося запалити в помешканні світло. А на вулиці за десять кроків нічого не було видно.
Розуміється, батьки одразу ж почали нарікати: “От тобі й погода, і що це за погода, з такою погодою…” — і так далі, і тому подібне.
Горошок вислухав це спочатку у себе вдома, потім у Іки, бо Ічин батько саме розкладав пасьянс і наспівував собі під ніс:
— Ну й погода,
Ну й погода,
Просто диво, — не погода.
Співав він на мотив пісні “Випив Куба у Якуба”, а Іка розв’язувала задачі. Коли вона закінчила, Горошок штовхнув її в бік.