На Зміїному острові

— Гей-гей, хлопці! — гукнув до нас якийсь рибалка, гарячково веслуючи до берега. — Тримайтесь від протоки далі, бо розіб'є.
— Чув? — глянув на мене Джінна.
— Та чув, — відповів я. — А ти греби. Розіб'є — до берега й без човна допливемо.
Перешкоди і небезпеки завжди лише зміцнювали мою волю і бажання домогтися свого. Човен, з якого до нас гукав рибалка, був уже далеко. Ми вперто просувалися вперед, і коли наблизились до того кінця острова, який нас так цікавив, то в проході між двома скелями побачили ще одного човна.
— Це той самий, — вигукнув я. — Він повертається. Ану, швидше!
— Сил нема, не можу… — відповів, задихаючись, Джінна.
Я теж зовсім виснажився і ледве витягав своє весло з води. Таємничий човен проминув скелі і став віддалятись від нас. Ми ще змогли роздивитись, що в ньому сидить жінка і хлопчик. Веслувала жінка. Ми гукнули до них, щоб вони зупинились, але їхній човен пішов ще швидше.
— Вони нас не почули, — промовив Джінна.
«З якою метою їздить ця жінка на острів, що зажив такої поганої слави, та ще й уночі? Що це за блукаючий вогонь? Чому човен поспішає залишити острів до схід сонця?» — питав я себе, не знаходячи відповіді.
Ми трохи перепочили і знову взялися за весла. Вздовж цього берега острова з води стирчало безліч скель. Ми довго шукали між ними безпечний прохід, але знайти ніяк не могли. Тоді ми попрямували до того місця, звідки, як ми гадали, виплив таємничий човен, але відразу ж наштовхнулись днищем на підводну скелю.
— Давай назад! — люто закричав на мене Джінна. — Гайда додому, а вранці повернемося. Візьмемо з собою все, що треба, щоб упоратись із цим привидом.
Сперечатись не було підстав. Ми мовчки розвернули човна і не поспішаючи рушили назад.
— Ми ж були навіть без рушниці, — сказав Джінна, — і нам просто пощастило, що ми не змогли вийти на берег. Не знаю, хто там живе, диявол чи людина, але з голими руками туди потикатись не варто.
— Авжеж, про рушницю ми й забули.
— Вранці візьмемо. Ще невідомо, з ким нам доведеться зустрітись.
За півгодини протока вже лишилась за кормою нашого човна, нас підхопив потужний вітер, і ми швидко помчали вперед.
  
Розділ восьмий
 
ДИВНИЙ ГІСТЬ
 
Прокинувшись вранці, Джінна зварив рис і приготував кокосову самболу. Це мене здивувало, тому що ми ніколи не їли вранці гарячу страву, і я спитав Джінну:
— Чого це ти надумався варити?
— А ти хіба забув? Адже ми попливемо на той бік острова, — відповів Джінна, підсовуючи мені повну тарілку рису. — Попоїж як слід.
— Але я стільки не з'їм.
— А ти спробуй. Невідомо ж, коли ми повернемося сюди і скільки часу блукатимемо джунглями. Може, обіду й не буде.
Джінна з'їв дві повних тарілки рису, вимив посуд, поставив його на полицю й заходився лаштуватись в дорогу. Згадавши про сокиру, він пішов углиб печери, але відразу ж вискочив звідти. «Мамо, вмираю!» — пронизливо скрикнув він і впав. Я підхопив його й поклав на постіль, потім зазирнув углиб печери. Там, повільно погойдуючись з боку в бік верхньою частиною тулуба, лежала величезна кобра. Я схопив рушницю і вже націлився в змію, щоб прострілити їй голову, як раптом ззаду на мене накинувся Джінна.
— Не стріляй! Ми обидва помремо! — закричав він і повалив мене на землю.
Щосили відштовхнувши Джінну, я підвівся, схопив рушницю і знову націлився в кобру.
— Не можна її вбивати! Не можна! — кричав охоплений жахом Джінна.
— Кого не можна вбивати?
— Кобру! Кобру!
Вигляд Джінни мене вразив. Він був білий, як крейда, і його аж корчило від жахливого болю. Якось у газеті мені трапилось прочитати статтю, в якій говорилось, що проти зміїної отрути прекрасними ліками може бути сік бананового дерева. Я вже хотів був вибігти з печери й зрубати бананове дерево, щоб видавити соку, але подумав, що залишати свого друга в печері сам на сам з коброю надто небезпечно, і зупинився.
— Зараз я вб'ю цю падлюку й принесу тобі ліки від отрути! — люто вигукнув я, знову підводячи рушницю.
— Благаю тебе, не вбивай пані кобру, — просив Джінна, — і швидше неси ліки. Пані кобра мене не займе.
— І ти називаєш цю зміюку «пані кобра»?
— Не можна ображати її. Будь ласка, швидше неси ліки, мені страшенно боляче.
Схопивши сокиру, я вибіг із печери, зрубав бананове деревце, потовк стовбур, вичавив повну склянку соку. Джінна випив його весь до останньої краплі. Кобра вже зникла.
— Де ця підступна погань? — роздратовано вигукнув я, роздивляючись на всі боки.
До печери вбігла Дадорія. Спересердя я штурхнув її ногою:
— Раніше треба було прийти.
Джінна глянув на мене й промовив з лагідною усмішкою:
— Пані кобри немає.
— Куди ж попрямувала її величність?
— Не знаю. Мабуть, відпочивати.
— Якщо тобі подобається панькатись із кобрами, а їхні укуси тобі приємні — це твоя особиста справа. Щодо мене, то я не заспокоюсь, поки не знищу цю отруйну погань.
Ледве стримуючи лють, я взяв рушницю й пішов шукати кобру. Змарнував я майже годину, але її біля печери не було. Повернувся я ще більш сердитий, та й стан Джінни дуже непокоїв мене.
— Слухай, Джінно, зараз я поїду в село і привезу до тебе лікаря.
— Не треба. Мені вже краще. Я тримав у руці ножа, і кобра не вкусила мене по-справжньому.
Я оглянув руку Джінни і знайшов лише невеличку подряпину.
— Якби це кобра хоч трошки прокусила мені шкіру, мене б уже на цьому світі не було, — сказав він.
— А чого це ти так думаєш?
Джінна зрадів моєму запитанню і жваво відповів:
— О, я знаю про кобр і взагалі про змій геть усе. Мій дядько чудово виліковував від зміїної отрути, та й батько трохи вмів це робити.
— Отже, й ти, певно, вмієш?
— Ні, не вмію. Дядько нікому не розкривав своїх секретів і не казав, яким зіллям і якими ліками він лікує.
— На мою думку, найкраще буде привезти до тебе лікаря. Зараз ти почуваєш себе непогано, але невідомо, що буде далі.
— Лікаря поки що мені не треба. А далі — побачимо.
— Як хочеш. Але пам'ятай, що кобра може знову заповзти в печеру, бо вона шукає тут жаб. І чого ти не дав мені її вбити! — вигукнув я.
— Вбити? Тільки божевільні вбивають кобр. Адже це найлютіша, найпідступніша і найбільш мстива з усіх змій. Той, хто її вб'є, буде каратися за це з роду в рід. Вона мститиметься на його дітях і внуках. А наша кобра була ще й самкою, що й зовсім погано.
— Самкою? Отже, тим краще було б її знищити.
— Мовчи! Один чоловік убив кобру, і знаєш, що потім було? Спочатку він загинув, а потім і вся його сім'я.
— Ні в тебе, ні в мене сім'ї немає, отже, нам нічого боятись. До того ж ця кобра зрозуміла, що я хотів її вбити, і тепер все одно спробує нам відплатити за це.
— Ні, ця кобра лиха нам не заподіє. Адже вона самка. А самки приходять тільки до тих, кого люблять.
— Що ти сказав? Люблять? — засміявся я. — Отже, ця кобра вкусила тебе тому, що дуже тебе любить?
— Авжеж, саме через це. Але вона любить не мене.
— А кого ж іще? Ну й дурниці ти верзеш!
— Ніякі не дурниці. Вона прийшла до нас, тому що любить тебе.
— Мене?
— Так, тебе.
— З якої це речі кобра буде мене любити? Адже я не змія.
— Перестань блюзнірствувати! — мовив Джінна урочисто, наче сивобородий дід. — Хай буде тобі відомо, що ця кобра — твоя мати, її привела сюди материнська любов. Мене ж вона вкусила для того, щоб покарати за те, що ти разом зі мною покинув свого батька і рідну домівку. Але цього разу вона хотіла лише застерегти. Звичайно, вона могла вбити мене на місці, але навмисно цього не зробила. Поки що вона тільки налякала нас.
Я аж остовпів, почувши від Джінни таку дурницю. Я чував од людей, що людина після своєї смерті може відродитись у подобі кобри і в такому вигляді мстити своїм ворогам чи допомагати своїм дітям, але я завжди вважав це нісенітницею. І зараз слова Джінни страшенно мене обурили. Я пам'ятав, як ніжно любила мене моя мати. Я теж дуже любив її, а поживши з мачухою, став просто обожнювати її пам'ять, і саме слово «мати» стало для мене чимсь прекрасним і святим. Я теж вірив у потойбічне життя, але твердження Джінни, нібито моя мати після смерті перетворилась на кобру, боляче вразило мої найкращі почуття.