НАШЕСТЯ ПАВИЧІВ

                        ДІАНА УІНН ДЖОНС
                      “НАШЕСТЯ ПАВИЧІВ”0
                          DIANA WYNNE JONES
                   “THE PLAGUE OF PEACOCKS”
Оповідання про життя в пригороді Лондона… Вперше надруковано у 1979 році.
 Переклад з англійської
 З того моменту, як Платти приїхали до Чіппінг Хенбері, кожен знав, що вони - Турботливі Люди. Вони придбали старий котедж Завершення Ткачів, поруч із полем, куди діти приходили покататися на велосипеді та пограти у футбол. Містер Платт власноруч розібрав котедж і знову побудував та пофарбував у біле. Місіс Платт знищила сад і все там пофарбувала у біле, також.
 Коли із цим було покінчено, вони почали турбуватися про Чіппінг Хенбері.
 Містер Платт викупив місцевий часопис, який назвав “Новини Містечка Хенбері” та поклав у кожні двері по екземпляру. Екземпляри були адресовані кожному по імені, у найбільш дружній манері: Віллісів був адресований Гленді та Джеку, Мурів – Лілі та Тоні, Дугласів – Марсії та Кену, і так далі. Усі дивувалися, звідки містерові Платту відомі їхні імена, та чи мав він право називати Хенбері містечком, коли насправді це був лише пригород Лондона. Часопис був повний різних добрих порад про те, що Хенбері потребує більше вуличних ліхтарів та автобусну зупинку та охайніших садочків перед будинками. Також, у Ткачиному ставку було багато сміття, докірливо казав містер Платт, і футбольне поле повинно бути належним спортивним центром. Люди кшталту Гленди та Джека, які займалися приватним бізнесом, дійсно повинні були бачити, що містечко потребує прибирання. 
 - Чому він думає, що у нас приватний бізнес? – сказала місіс Вілліс. – Тому що діти мають поні? – Місіс Вілліс друкувала для людей, щоб заплатити за поні і вона почувалася радше скривдженою. 
 Тим часом, місіс Платт піклувалася про тварин. Спершу був Дугласів кіт Шуті1. Потім Дінів пес Ламберт. Тоді ангорський кролик Холлі Сміт. Місіс Платт звернулася до Дугласів, Дінів, та Смітів, і протягом тривалого часу пояснювала, що вона знайшла тваринку, що блукала поруч, і та могла вийти на дорогу, а там такий пожвавлений рух у ці дні, і тваринку потрібно тримати на повідку. Місіс Платт була худа, із насиченими сірими очима, і вона нервово нахилялася, коли розмовляла, і заламувала руки. Люди виявили, що її важко перервати, коли вона була така занепокоєна. Але після години, або біля того, Дугласи та Діни та Сміти набралися мужності, щоб запитати що сталося із їхніми тваринками. Місіс Платт пояснила, що вона посадила їх у машину, а містер Платт відвіз їх та залишив у знайомого ветеринара.
 Наступне видання часопису містило скорботну сторінку про те, як люди погано доглядають за своїми тваринками. На інших сторінках була інформація про нові теплиці, що містер Платт будує позаду котеджу. Містер Платт був товстим енергійним чоловіком із бородою та соковитими червоними губами, і у нього була пристрасть до будування теплиць. Коли він цим не займався, то, або відходив та вигинав голову назад та захоплювався своєю останньою теплицею, або блукав по Хенбері, шукаючи новин для свого часопису. Він йшов Провулком Харт, коли Сара Вілліс понеслася на своєму поні.
 Що змусило Чантера2 летіти стрілою було таємницею. Сара завжди казала, що він побачив містера Платта та злякався що його також заберуть до ветеринара. Якби там не було, але Чантер скакав по дорозі, вибиваючи божевільні іскри своїми копитами, а Сара чіплялася за нього, налякана до смерті, коли містер Платт підскочив з-за живоплоту та викрутив Чантерову вуздечку.
 - Дякую, - сказала Сара, коли Чантер зупинився.
 - Ти повинна ніколи, ніколи не дозволяти поні галопувати по такій дорозі, - сказав містер Платт. – Не думаю, що хтось тобі пояснив: таке покриття руйнує їхні ступні та струшує їх ноги.
 - Але це не я…! – сказала Сара. Це було усе, що вона змогла вимовити, тому що містер Платт довів, що є таким же красномовцем як і його дружина, і він провів її до дому, тримаючи Чантерову вуздечку, та лагідно пояснюючи, як слід поводитися із поні. 
 – Гадаю, я повинен зайти у будинок та пояснити Гленді, що ти не повинна їздити верхи без належного наглядача, - сказав він, коли вони дійшли. І він сказав. Коли він із цим покінчив, то пішов до сараю, де жили поні, і повернувся – сказати місіс Вілліс, що сарай не підходить для поні.
 Місіс Вілліс друкувала чиюсь книжку про історію Польщі, у який було повно прізвищ на кшталт Мржщоцький, і пропустила декілька “ж”.
 - Я збожеволію, - сказала вона.
 - Не хвилюйся, - сказала Сара. – Завжди є Деніел Емануел.
 Ще ніхто не сказав Платтам про Деніеля Емануеля. Це було дивним, оскільки Деніел Емануел був відомий своєю цікавістю до тварин, також. Лише тиждень тому він впав з дуба на футбольному полі, намагаючись упіймати білку. Минулого року він порізався іржавою залізякою, бредучи у Ткачиному ставку за качкою та ледь не помер від стовбняка, тому що чув, що можна їсти качок. 
 Першою Деніеля Емануеля зустріла місіс Платт. Вона поверталася додому, після того, як віднесла хвилястого папужку Мурам. Вона знайшла його на своєму підвіконні. До цього часу вона зрозуміла, що людям не зовсім подобається, що вона відносить їх тваринок до ветеринара. Тож, вона віднесла хвилястого папужку додому.
 - Дивись, Лілі, - пояснювала вона, - заради вас, я підрізала йому крила, дуже акуратно, щоб він не зміг знову улетіти.
 - Як мило! – сказала місіс Мур, із гіркотою, думаючи, що їй потрібно тримати кота на задньому дворі, на випадок якщо місіс Платт захоче також опікуватися й котом. – Ти повинен тримати папужку у своїй спальні, - сказала вона своєму синові Террі. – Сподіваюся, Деніел Емануел скоро щось зробить із цими Платами!
 Місіс Платт пройшла половину шляху до дому, ступивши на головну дорогу, коли побачила, із жахом, чотирирічного хлопчика, що увійшов у потік машин. Автобус став дибки майже перед ним. Дві машини не збили його, майже дивом. Місіс Платт поспішила на дорогу та схопила дитячу руку.
 - Хто ти, маленький чоловіче? Твоя матуся знає, що ти не вдома?
 Він подивився на неї, угору. 
 - Я – Деніел Емануел, звичайно ж, - сказав він. У нього було звивисте волосся, довгі вії та пластир на носі.
 - Де ти живеш? – запитала місіс Платт.
 Деніел Емануел не виглядав певним. Він дозволив місіс Платт водити себе по Чіппінг Хенбері. Здавалося, вона цього хотіла, а він однаково хотів прогулятися. Після години, чи біля того, вона почала йому набридати. Вона весь час задавала якісь питання та називала його “маленький чоловіче”. Єдиними маленькими чоловічками, про яких Деніел Емануел, коли-небудь чув, були гноми у “Білосніжці”, і він почав боятися, що більше ніколи не виросте. Він привів місіс Платт до дому, щоб запитати про це Лінду.
 Місіс Платт подивилася на високий зношений О’Флаертів будинок, із шматками машини, що лежали у палісаднику під мотузкою для білизни. Дітлахи бігали та кричали, а місіс О’Флаерті схвильовано дивилася понад вхідною калиткою. 
 - Це Проблемна Родина, - сказала собі місіс Платт, - і я маю опікуватися ними.
 - Деніел Емануел! – закричали усі у садку.
 - Він йшов у потоці машин, - пояснила місіс Платт. Вона збиралася мати довгу розмову із місіс О’Флаерті про її проблеми, але місіс О’Флаерті була така рада бачити Деніела Емануела цілим та неушкодженим, що одразу ж відвела його у будинок. – Жодних манер, - із скорботою сказала місіс Платт.
 У будинку місіс О’Флаерті сказала:
 - Ти неслухняний хлопчисько! - та підняла кулак. Обличчя Деніеля Еманеуля стало нещасним. – О, я не можу його вдарити! – сказала місіс О’Флаерті та опустила кулак. Вираз обличчя Деніела Емануела змінився і воно засяяло. – Лінда, - сказала місіс О’Флаерті, - чому ти дозволила йому піти на дорогу?