Знахар

Нарешті й Романюк з’явився. Певне, їхав скупитися, бо віз порожній був, лише ззаду жінка Романюкова сиділа.
Прокіп махнув до нього рукою й пішов поруч із возом. Чоловіки потиснули одне одному руки.
– Ну, то що там? – запитав Романюк. – Багатієш, брате?
– Живу із Божою поміччю. Але маю гризоту.
– Та чув.
– Не те. Казюка, бач, до війська беруть.
– Беруть?
– Та беруть.
– Так оце?..
– Ага. А ти ж знаєш, зарібок у мене добрий. Наймит голодним не буде, ще й грошенят наскладає.
– Звісно, – погодився Романюк.
– То я собі подумав, що може, твій Микита мені підійде для такої роботи.
– Чом би й ні.
– Ну, то як?
– Що як?
– Ну, з Микитою?
– Цебто, щоб до тебе, на роботу?
– Ага.
Романюк почухав голову, у його маленьких сірих оченятах зблиснула радість. Проте він байдуже відказав:
– Хлопець здоровий…
– То й слава Богу, – квапливо буркнув Прокіп, побоюючись, щоб Романюкові не спало на думку запитати про здоров’я Василя. – Тільки щоб наступної п’ятниці прийшов, бо в п’ятницю Казюка забирають.
– Це добре, брате, що ти кажеш. Бо вдома його немає. Він оце щойно до Ошмяни подався.
– Роботу шукати?
– Ну, певне ж.
– Але повернеться?
– Та чого ж не повернеться? Я до нього зараз із Радолишок картку поштову надішлю.
– Ну, то й добре. Щоб у п’ятницю…
– Та я розумію.
– Роботи тепер багато. Без двох наймитів не впораюся, – додав Прокіп.
– Він вчасно приїде.
– То з Богом!
– З Богом!
Романюк шарпнув віжки, на що, зрештою, маленька сива конячка й вухом не повела, і поринув у думки, сповнений задоволення. Бо то таки не абищо: сам Мельник з-поміж багатьох обрав його сина.
Озирнувся й глянув на жінку. Між товстими хустками, якими щільно закутана була її голова, видніли лише ніс та очі.
– Нашого Микиту Мельник бере, – сказав Романюк.
Жінка зітхнула:
– Боже, мій Боже!..
Невідомо було, радіє вона, а чи сумує. Зрештою, Романюк ніколи над цим не замислювався. Такий уже в неї голос був, наче вона постійно жалілася.
Радів і Прокіп. Він понад усе не любив змін і клопотів. Тепер справу було залагоджено. Так йому принаймні здавалося, і здавалося аж до вечора в п’ятницю.
Того дня він пізніше, ніж зазвичай, пішов зачиняти млин. Продовжував чекати. Удома ніхто й не здогадувався, чого це він такий сердитий, бо старий нікому нічого не сказав. Зате подумки він лютував. Адже він виразно наказував прийти до нього в п’ятницю! Казюка вже не було. Завтра роботи прибуде, а тут хоч головою об стіну бий!
– Чекай-но ти, щеня погане, – бурмотів він тихо, посмикуючи бороду.
І присягнувся собі, що не візьме його, хоч би той із самого ранку прийшов. Субота – це не п’ятниця. Краще вже першого-ліпшого з гостинця узяти, навіть злодія, аби не Микиту.
Проте й узавтра Микитка не з’явився. Довелося до помочі взяти одного із селян, що збіжжя до млина привіз.
Наступного дня, тобто в неділю, млин не працював. Прокіп, помолившись, хоч гнів заважав йому проказувати «Отче наш», сів біля хати на лавці. Мельник жив довго, проте оце вперше трапилося йому, аби хтось так його підвів. Він-бо хотів Микиті послугу зробити, а той не прийшов. Звісно, він в Ошмяні знайшов роботу, тому й не повернувся, та це його не виправдовувало.
– Пошкодують Романюки, – бурмотів він, пахкаючи люлькою.
Сонечко світило. День видався теплий і тихий. Над ставами кружляло птаство, ганяючись за комахами. Раптом від гостинця почувся гуркіт. Старий зробив долонею дашок над очима. Гостинцем мчав мотоцикл.
– У день святий щоб такі речі, – сплюнув Мельник. – Бога не бояться.
Він знав, про кого йшлося. Усім довкола ще від весни було відомо, що то з Людвикова, з фабрики, син власника, молодий пан Чинський. За кордоном на інженера вивчився, а тепер до батьків на відпочинок приїхав. Подейкували, що він по батькові мав фабрику успадкувати, але для нього найважливішим був цей мотоцикл, чортова машина, що людям уночі спати не давала й коні на дорогах страхала.
Отож старий зневажливо дивився на хмару куряви, що зникала на гостинці. І позираючи в той бік, угледів чоловіка, що прямував дорогою до млина. Незнайомець ішов повільно, розміреним кроком, на плечі ніс вузлик, прив’язаний до палиці. Спершу Прокопові здалося, що це Микитка, і йому аж кров ударила в обличчя, та коли чоловік наблизився, виявилося, що він уже немолодий, із чорною бородою, у якій видніла сивина.
Незнайомий підійшов, уклонився, привітався, як Бог велить, і запитав:
– Чи можна присісти й води попросити? День спекотний, і пити хочеться.
Мельник уважно глянув на нього, посунувся, звільнивши біля себе місце на лаві, і кивнув головою.
– Сісти кожному вільно. А води в нас, слава Богу, не бракує. Он там, у сінях, відро стоїть, – показав за собою.
Прибулець викликав у нього симпатію. Обличчя мав сумне, але Прокіп і сам пережив чимало нещасть, щоб любити веселі обличчя. По очах було видко, що це добра людина. До того ж, від кожного подорожнього можна довідатися про щось цікаве. А цей чоловік, видко, здалеку прибув, бо й говірку мав нетутешню.
– А звідкіль Господь привів? – запитав Прокіп, коли незнайомець повернувся й сів, утираючи тилом долоні краплини води з бороди та вусів.
– Здалеку. Тепер з-під Гродна йду. Роботи шукаю.
– І від самого Гродна роботи не знайшлося?
– Та чого, робив я місяць у коваля в Мицкунах. Але робота скінчилася, то я й пішов далі.
– У Мицкунах?
– Так.
– Знаю я тамтешнього коваля. Чи не Воловик?
– Воловик, Юзеф. Одноокий.
– Це правда. Йому око іскрою випалило. Отже, ти й сам коваль.
Прибулий посміхнувся:
– Коваль і не-коваль. Я до будь-якої роботи здатний.
– А як же це так?
– Бо я вже зо дванадцять літ світом ходжу, то й навчився багатьох речей.
Старий зиркнув на нього з-під кущуватих брів.
– То й у млині працював?
– Ні, не доводилося. Але я, пане Мельнику, правду скажу. Ночував я в Побереззі, у таких собі Романюків. Добрі люди. І там почув, що їхній син має до роботи в тебе стати. Але він в Ошмяні роботу знайшов у кооперативі й повертатися не хоче.
Прокіп спохмурнів.
– То тебе Романюки прислали?
– Де там. Але я почув про таку можливість, то й подумав, що скористаюся. Зайти й запитатися не гріх. Як захочеш, то візьмеш мене, а не захочеш – то й ні.
Прокіп знизав плечима.
– Як же я тебе можу взяти, додому чужу людину впустити?
– Я й не напрошуюся.
– То й добре робиш. Я тебе не знаю, і ніхто тебе тут не знає. Сам розумієш. Може, ти й добра людина, не маєш поганих намірів, а може й лиха. Я й імені твого не знаю, ані звідки ти родом.
– Звуть мене Антоній Косиба, а народився я в Каліші.
– Та хто його знає, де той Каліш.
– Певне, що далеко.
– Світ великий, – зітхнув Прокіп, – а люди на нім різні.
Запанувала мовчанка, та невдовзі Прокіп запитав:
– А чого ти так ото ходиш, ніде собі місця не нагрієш? Дому не маєш?
– Не маю.
– І жінки своєї не маєш?
– Ні.
– А чому?
– Не знаю… Від жінок нічого доброго не буває.
– Що правда, то правда, – погодився Прокіп, – через них самі клопоти й гріх. Але оженитися все-таки треба. Так закон Божий приказує.
І подумав старий Прокіп, що цей закон для нього виявився жорстоким. Що з того, що народила йому жінка трьох синів і доньку, та не на втіху, а на горе.
Його роздуми урвав прибулець:
– Певне, що ти мене не знаєш. Але ж я в людей працював, на те свідчення маю. Можеш почитати.
– Не читатиму я. Читання й писання до добра не доводять.
– Документи мої в порядку. Якби я злодій був, то не роботи б шукав, а де що вкрасти. Якби був злодієм, то мене вже давно у в’язниці зачинили б. А я вже дванадцять літ ходжу. І навіть прихилитися ніде, бо рідних не маю.
– А чого не маєш?
– А ти маєш? – запитав незнайомець.