Знахар

– Про що ж мені думати, про що? Щоразу, як дивлюся на свої ноги, то думаю, що краще мені було не родитися! Ось, глянь!
Шарпонув ковдру й відкрив ноги.
Худі, неприродно тонкі кінцівки були на гомілках вкриті рожевими смугами шрамів, які ще не встигли побіліти, і загрубіннями.
Василь щось там говорив, та Антоній Косиба цього не чув, не розрізняв слів. Він дивився, мов зачарований. Відчував, що з ним відбувається щось дивне. Дивився так, неначе колись уже бачив таку картину, неначе так і мало бути. Якась неймовірна сила примусила його схилитися над лежачим. Простягнув руки й почав обмацувати коліна й гомілки. Його грубі шорсткі пальці навдивовижу точно крізь ослаблі м’язи знаходили місця, де кістки зрослися погано.
Він важко дихав, наче це коштувало йому величезних зусиль. Боровся з думками. Так, звичайно, він усе дуже добре розумів. Кістки зрослися неправильно. Так не повинно бути. Ось і тут! Звісно!
Він випростався й утер рукавом піт із чола. Очі йому сяяли, а сам Антоній зблід так, що Василько запитав:
– Що з тобою?
– Чекай-но, Василю! – озвався хрипким голосом Антоній. – Як давно ти впав і ноги поламав?
– П’ятий місяць уже… Але…
– П’ятий? Але тобі ноги поскладали?
– Поскладали. Доктор з містечка, з Радолишок.
– І що?
– І казав, що я одужаю. Дощечки мені до ніг прив’язав. Я два місяці лежав, а коли познімали…
– То що?
– То сказав, що мені вже нічого не допоможе. Такий перелом, що немає ради.
– Немає?
– Ага! Батько хотів було мене до Вільна везти, до лікарні. Але доктор сказав, що немає потреби, бо мені вже святий Боже не поможе.
Антоній засміявся.
– Неправда.
– Як це неправда? – тремтячим голосом запитав Василь.
– А так, що неправда. Ось! Поворуши пальцями!.. Бачиш… Неправда! От якби ти не міг ворушити, тоді кінець. А ступнями?
– Не можу, – скривився Василько, – боляче.
– Боляче? Воно й повинно боліти. Це значить, що все добре.
Він насупив брови й про щось міркував. Нарешті впевнено мовив:
– Треба тобі знову ноги поламати й скласти кістки правильно. Так, як має бути. І ти видужаєш. Якби ти пальцями не міг ворушити, то вже нічого не можна було зробити, а так можна.
Василь приголомшено вдивлявся в нього.
– А ти, Антонію, звідки знаєш?
– Звідки? – завагався той. – Не знаю, звідки. Але тут немає нічого складного. От, дивися. Ось тут тобі криво зрослося, а на цій нозі ще гірше. Ось тут тріщина аж до коліна, певне.
Він натиснув і спитав:
– Боляче?
– Дуже.
– От бачиш. І тут має бути те саме!
Каліка аж засичав від доторку.
Антоній усміхнувся.
– Бачиш! Тут треба розрізати шкіру і м’язи. А тоді молоточком…або пилкою. І скласти так, як слід.
Зазвичай спокійний і навіть незворушний Антоній цілковито змінився. Він схвильовано пояснював Василеві, що не можна втрачати часу, і треба швидко робити операцію.
– Доктор Павлицький не погодиться, – заперечно похитав головою Василь. – Він щось як скаже, то потім нічого й чути не хоче. Хіба що до Вільна їхати?
Він аж тремтів від надії, яку пробудив Антоній, і занепокоєно вдивлявся в нього.
– Не треба до Вільна! – сердито відказав Антоній. – Нікого не потрібно. Я сам! Я сам це зроблю!..
– Ти? – недовірливо вигукнув Василь.
– Авжеж, я. І побачиш, ходитимеш, як раніше.
– А звідки ж ти вмієш таке робити? Це ж операція! Треба вчитися, щоб такі речі… А ти вже робив колись таке?
Антоній спохмурнів. Він не міг подолати це дивне прагнення, щось його примушувало наполягати на своєму. Водночас він зрозумів, що йому не дозволять, не дадуть, не повірять. Звичайно, він ніколи не займався лікуванням чи, тим більше, складанням поламаних ніг. За роки мандрівок він багато чого навчився, проте ніколи нікого не лікував. Тепер він сам собі дивувався, чому так впевнено стверджував, що Василькове каліцтво можна було виправити. Дивувався, а проте це анітрохи не применшувало його впевненості й не змінювало прийнятого рішення.
Антоній Косиба не любив брехні. Та цього разу не заперечив, бо це могло посприяти досягненню мети.
– Чи робив я таке? – знизав він плечима. – Та багато разів робив. І тобі зроблю, і ти видужаєш. Ти ж не дурний хлопець, маєш погодитися.
Двері прочинилися, і мала Наталка погукала:
– Антонію, ходи вечеряти! А тобі, Васильку, до ліжка принести?
– Я не вечерятиму, – нетерпляче відказав Василь, дратуючись, що йому перебивають таку важливу розмову. – Іди геть, Наталко!
І знову заходився розпитувати Антонія, і відпустив лише тоді, як у сінях заскрипів материн голос.
Два дні потому старий Прокіп покликав до себе Антонія. Сидів перед млином і курив люльку.
– Що це ти, Антонію, наговорив такого моєму Василькові? – озвався він, помовчавши. – Щось там про те лікування.
– Правду сказав.
– Яку ще правду?
– Що я можу його каліцтва позбавити.
– Як це ти можеш?
– Треба розрізати, кістки знову зламати і скласти. Вони погано складені.
Старий сплюнув, погладив свою сиву бороду й махнув рукою.
– Та де там. Сам доктор сказав, що тут нічого не допоможе, а ти дурень невчений, хочеш таке зробити? Воно правда, що ти до всього майстер. Нічого не скажу. Бо гріх… Але з тілом людським справа не така проста. Треба знати, де яка кісточка, де яка жилочка, що до чого підходить, котра з них яке значення має. Адже я сам не раз кнура чи там, приміром, теля розбирав. Та скільки там всього такого, про що я й гадки не маю. А насправді що? Худоба. А в людини ж усе делікатне. На тому знатися треба. Це тобі не січкарня, яку розбереш, розкрутиш, усі там гвинтики на землі розкладеш, а потому назад поскладаєш, змастиш і ще краще працює, ніж перше. Треба вміння мати, до школи ходити, науку пройти.
– Як хочеш, – знизав плечима Антоній. – Хіба я наполягаю, абощо? Я кажу, що зумію, бо не раз уже людей з біди витягав, то й навчився. Хіба траплялося, щоб я щось марно сказав?
Старий мовчав.
– Хіба бувало, щоб я говорив про якусь роботу, буцім знаюся, а потім усе зіпсував?
Мельник кивнув головою.
– Це правда! Гріх заперечувати! Ти кмітливий, нічого не скажу. Але тут про мого сина йдеться. Ти ж розумієш. Останній мій син, який зостався.
– То ти хочеш, щоб він навіки калікою залишився? Тоді і я тобі скажу, що краще йому не буде, а чимраз гіршатиме. Йому шматки кісток відбило. Ти й сам можеш рукою їх намацати. Кажеш, наука потрібна. Таж ти вже мав науку. Той доктор з містечка, певне, учений. А хіба щось зробив?
– Якщо вчений не впорався, то невченому й братися зась. Хіба що, – завагався він, – хіба до Вільна повезти його, до больниці. Але ж гроші величезні, та й невідомо, чи допоможе…
– І грошей мені не треба. Мені ти й гроша не заплатиш. Я, Прокопе, не наполягаю, кажу ще раз, не напрошуюся. Я від щирого серця, хотів вам усім добра. Якщо боїшся, що Василя може смерть чи й ще гірша хвороба спіткати, то май на увазі дві речі. По-перше, маєш право мене навіть убити. Я не захищатимуся. А захочеш, то до смерті залишиш мене наймитом задурно. Що ж робити! Шкода мені хлопця, і знаю, що впораюся. А по-друге, Прокопе, хіба ж ти не чув, які в нього думки виникають?
– Які ще думки?
– А такі, аби смерть собі заподіяти!
– Тьху, не кажи в недобру годину, – здригнувся Мельник.
– Я не кажу. Але він, Василько твій, про це весь час думає. Мені казав, та й іншим. Запитай лишень у Зоні чи Агати.
– Свят, свят…
– А ти, Прокопе, до Бога не звертайся, – гнівно додав Антоній, – бо всі кажуть, що твоє лихо з дітьми – то кара Божа за те, що брата скривдив…
– Хто таке посмів?! – гаркнув старий.
– Хто? Хто? Та всі! Усі довкола. А якщо тобі цікаво, то й син твій так само вважає. За що, каже, мені страждати, вічним калікою бути за батьків гріх?
Запанувала мовчанка. Прокіп похнюпив голову й сидів мов закам’янілий.
Його довге сиве волосся й борода легенько ворушилися від вітру.