Знахар

– Звичайно.
Панна Янович кинула на нього розгніваний погляд.
– У неї є все, про що тільки може мріяти жінка! Молодість, врода, прекрасна донечка, знаменитий і шанований чоловік, який працює вдень і вночі, щоб забезпечити їй достаток, розкіш, становище в товаристві. І запевняю вас, пане докторе, вона здатна це оцінити!
– Я й не сумніваюся, – Добранецький кивнув головою, – от тільки знаю, що жінки найдужче цінують…
Він не закінчив, бо до кабінету майже вбіг доктор Банг і вигукнув:
– Це неймовірно! Йому це вдалося! Хворий житиме!
І захоплено заходився переповідати, як відбулася операція, під час якої він асистував.
– Лише наш професор не побоявся за це взятися! Пока- зав-таки, на що здатний, – вигукнула панна Янович.
– Ну, не перебільшуймо, – озвався доктор Добранецький. – Мої пацієнти – це не завжди лорди чи мільйонери, може, їм не завжди за шістдесят, але історія знає цілий ряд вдалих операцій на серці. Навіть історія нашої медицини. Варшавський хірург доктор Краєвський саме після проведення такої операції здобув світове визнання. А це було тридцять років тому!
У кабінеті зібралося ще кілька осіб із персоналу клініки, і коли невдовзі з’явився професор, його засипали вітаннями.
Він вислуховував їх з усмішкою на широкому червоному обличчі, проте щомиті позирав на годинника. Та минуло добрих двадцять хвилин, перш ніж Вільчур опинився внизу, у своєму великому чорному лімузині.
– Додому, – наказав водієві, зручно вмощуючись на сидінні.
Втома швидко минала. Він був здоровим і дужим, і хоча огрядність додавала йому літ (а йому минуло лише сорок три), та почувався він молодим. Іноді просто хлопчиськом. Адже він міг вовтузитися з маленькою Маріолею на килимі, бавитися в хованки, бо це справляло радість не лише доні, але і йому самому.
Беата не могла цього зрозуміти, і в такі хвилини, коли вона спостерігала за чоловіком, молода жінка здавалася зніченою і невпевненою.
– Рафале, – казала вона, – а раптом хтось тебе побачить!
– Може, мені запропонували би посаду виховательки в дитячому садочку? – відказував він, сміючись.
Насправді йому в такі моменти ставало трохи прикро. Поза всяким сумнівом, Беата була найкращою дружиною на світі. Вона напевне його кохала. Але чому ставилася до нього із цією недоречною шанобливістю, майже з пієтетом? її дбайливість і турботливість нагадували Вільчурові святу літургію. У перші роки подружнього життя він припускав, що вона його боїться, і робив усе, аби це подолати. Розповідав про себе різні кумедні речі, звірявся зі своїх помилок, безглуздих студентських пригод, намагався витіснити з її голівки щонайменше припущення про те, наче вона йому нерівня. Навпаки, він повсякчас підкреслював, що живе лише задля неї, що працює лише заради неї і що лише з нею щасливий. Зрештою, це була щира правда.
Він кохав Беату до нестями і знав, що вона віддячує йому тим самим, хоча її почуття спокійніше та менш імпульсивне. Його дружина завжди була такою ніжною та делікатною, мов квітка. Для нього в неї завжди знаходилася ласкава усмішка й любі слова. Якби він не бачив Беати веселою, коли та раз по раз голосно сміялася, жартувала й кокетувала в товаристві молоді, гадаючи, що чоловік її не бачить, Вільчур міг би подумати, що іншою вона не здатна бути. Марно намагався Рафал переконати дружину, що він більше за інших, навіть наймолодших, готовий безтурботно розважатися. Зрештою із часом йому довелося із цим змиритися, переконуючи самого себе, що він прагне більшого, хоча його щастя й без того величезне.
Ось так настала восьма річниця їхнього весілля, восьма річниця спільного життя, якому досі не завадила найменша суперечка, найдрібніша незгода чи бодай тінь недовіри, сповненого, проте, численними хвилинами й годинами радості, пестощів, взаємних звірянь…
Звірянь… Власне, про свої почуття, думки, плани розповідав лише він. Беата переважно мовчала, а може, її внутрішнє життя було дуже одноманітним, надто простим… Може, аж занадто – подумки Вільчур вилаяв себе за ці слова – занадто вбогим. Він уважав, що це принижує Беату, що думаючи про неї так, він її кривдить. Та якщо так воно й було, Рафалове серце наповнювалося дедалі більшою ніжністю.
– Я приголомшую її, – казав він до себе, – приголомшую собою. Вона така розумна й тактовна. Цим і пояснюється її непевність та побоювання розповідати мені про свої справи, незначні, буденні, звичайні.
Дійшовши такого висновку, Вільчур намагався винагородити дружині цю несправедливість. Він приділяв щонайбільшу увагу домашнім справам, переймався її вбранням, парфумами, і до кожного Беатиного слова, яке стосувалося товариського життя чи облаштування дитячої кімнати прислухався так, немовби йшлося про дійсно важливі речі.
Бо вони й були для нього важливими, важливими понад усе, позаяк Вільчур вірив у те, що щастя слід дбайливо плекати, позаяк він розумів, що ці рідкісні години, коли він не працював і міг присвятити час Беаті, треба наповнювати якнайглибшим змістом, якнайбільшою ніжністю…
Автомобіль зупинився біля прегарної білої вілли, безсумнівно найкращої на Бузковій алеї й однієї з найкращих у Варшаві.
Професор Вільчур вийшов, не чекаючи, коли шофер відчинить двері, прийняв від нього коробку з хутром, швиденько перебіг тротуаром і доріжкою, власним ключем відчинив двері, а тоді зачинив їх якомога тихіше. Хотів зробити Беаті несподіванку, як запланував собі це ще годину тому, коли стояв, схилившись над відкритою грудною кліткою пацієнта й роздивлявся сплетіння аорт і вен.
Проте в холі побачив Броніслава й стару служницю Міхалову. Вочевидь Беата була невдоволена його запізненням, бо слуги здавалися заклопотаними і явно чекали на господаря. Професорові це зіпсувало б усі плани, тож він махнув рукою, наказуючи їм іти геть.
Та незважаючи на це, Броніслав озвався:
– Пане професоре…
– Цить! – урвав його Вільчур і насупившись, додав пошепки: «Візьми пальто!»
Слуга знову хотів щось сказати, проте тільки ворухнув губами й допоміг професорові зняти пальто.
Вільчур швиденько відкрив коробку, вийняв звідти прегарне пальто із чорного лискучого хутра з довгим шовковистим ворсом, накинув його собі на плечі, на голову нап’яв капелюшок із двома кумедними хвостиками, сунув руку в муфточку й із щасливою усмішкою глянув на себе в дзеркало: видовище було справді неймовірно смішне.
Зиркнув на слуг, щоб переконатися, яке справляє враження, та погляди лакея й служниці здавалися переляканими.
«Ото ще бовдури», – подумав Рафал.
– Пане професоре… – почав знову Броніслав, а Міхалова затупцяла на місці.
– Мовчіть, хай вам грець, – прошепотів він, оминаючи їх і відчиняючи двері до вітальні.
Він сподівався знайти Беату з малою в рожевій кімнаті або в будуарі.
Проминув спальню, будуар, дитячу. Нікого. Повернувся й зазирнув до кабінету. Тут теж було порожньо. У їдальні, на заквітчаному столі, де блищали визолочена порцеляна та кришталь, стояли два прибори. Маріоля з міс Толрід обідали удвох раніше. У відчинених дверях до буфетної стояла покоївка, очі мала почервонілі, обличчя заплакане.
– Де пані? – занепокоєно запитав Вільчур.
Замість відповіді дівчина розридалася.
– Що таке? Що трапилося?! – вигукнув він, уже на повен голос. Передчуття якогось лиха стиснуло йому горло.
Служниця й Броніслав навшпиньках увійшли до їдальні й мовчки стали під стіною. Вільчур перелякано глянув на них і вже в розпачі закричав:
– Де пані?!
І раптом погляд його спинився на столі. Поруч із його прибором, біля високого кришталевого келиха лежав лист. Блакитний конверт із посрібленими краями.
Серце раптово стиснулося, у голові зашуміло. Він ще нічого не розумів, нічого не знав. Простягнув руку й узяв листа, який видався йому штивним і мовби неживим. Якусь мить потримав у руках. На адресованому йому конверті упізнав Беатин почерк, великі гострі літери.
Відкрив і почав читати:
«Дорогий Рафале! Не знаю, чи зможеш ти коли-небудь пробачити мені те, що я йду від тебе…»