Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)

Видивляючися стежку, чарівник хить бородою сюди, хить туди, а вони обережно тюпали за ним і наче й зовсім небагато пройшли, а вже й день почав пригасати.
Давно вже минула пора чаювання, і мандрівникам думалося, що так само промине й час вечері. Довкола пурхали метелики; місяць ще не зійшов, а вечірнє світло дуже потьмяніло. Гобітів коник почав спотикатися на корінні та камінцях. І враз вони вийшли на край урвища — та так несподівано, що Гандальфів кінь трохи не ступив у порожнечу.
— Ось вона, нарешті! — вигукнув чарівник, і всі, скупчившись довкола нього, заглянули через край. Глибоко внизу вони побачили долину. Звідти чувся шум води, що бігла по кам'янистому річищу; повітря було напоєне пахощами дерев, а по той бік річечки мерехтіло якесь світло.
Більбо навіки запам'ятав той спуск: як вони ковзали та спотикалися в сутінках, сходячи вниз по звивистій, крутій стежці в таємничу долину Рівен-делл. Вони спускалися нижче, й повітря дедалі теплішало, і від смолистого духу сосон Більбо зробився сонний, голова його раз по раз опускалася на груди; він навіть клював носом у гриву поні, а раз був трохи не звалився на землю. Що нижче вони сходили, то веселіше ставало їм на душі. Тут уже сосни поступилися місцем букам та дубам, і в сутінках було розлите відчуття затишку. Зелень трави майже розчинилася в чорноті, коли нарешті вони вийшли на відкриту галявинку недалеко від берега річки.
“Гм-м-м! Наче пахне ельфами!” — подумав Більбо й поглянув на зорі. Яскраві й голубі, горіли вони високо в небі. І в цю мить полилася пісня, схожа на переливчастий сміх серед дерев:
 
 
Куди ж це ви, сонні?
 
Що треба вам ще?
 
Підкуйте ви коней!
 
Гей, річка тече!
 
Гей! Тра-ля-ля-льолі
 
в долині, у долі!
 
Прибились чого ви
 
У землі чужі?
 
Готові, готові
 
Гарячі коржі!
 
Гей! Тріль-ліль-ліль-лелі
 
в оселі веселій,
 
ха-ха!
 
Куди бородою
 
Ви шлях метете?
 
Що Більбо ще вкоїть —
 
Хто знає про те?
 
А Балін і Двалін
 
чвалають, бувалі,
 
у червні —
 
ха-ха!
 
Ночуєте з нами
 
Чи їдете в ніч?
 
Вже ж коні прислали!
 
Сон липне до віч!
 
Поїхать — дурниця,
 
То краще лишиться
 
І слухати, й чути,
 
Щоб гарно заснути,
 
цю пісню —
 
ха-ха!
 
 
Отак сміялись і співали серед дерев ельфи. Мабуть, ви скажете: “Ну й нісенітниці!” — та ельфам те все байдуже — скажіть їм щось таке, то вони тільки ще дужче засміються. Сутінь густішала, і скоро Більбо вже міг їх розгледіти — вони так і мелькали в гущавині. Гобіт любив ельфів, хоча рідко здибувався з ними; нині ж він трохи й побоювався цих створінь. Адже гноми не дуже мирять з ельфами. Навіть такі досить порядні гноми, як Торін і його друзі, вважали ельфів нерозумними (а де така нерозумна думка!) й надокучливими, бо іноді ельфи дражняться і сміються з гномів, особливо з їхніх борід.
— Ну, ну! — пролунав голос. — Ви тільки подивіться! Гобіт Більбо на поні, леле!
Яка чудесна картина!
— Чудо, чудо, диво дивне! — відгукнувся ще хтось.
І веселуни завели нової — такої самої насмішкуватої пісні, як і та, що я навів її тут повністю. Зрештою один із них, високий юний ельф, вийшов із-за дерев і вклонився Гандальфові й Торіну.
— Ласкаво просимо до нашої долини! — мовив він.
— Спасибі! — трохи неласкаво відказав Торін. Але Гандальф уже зіскочив зі свого коня й замішався в юрбу ельфів, весело з ними розмовляючи.
— Ви трохи збилися з дороги, — сказав високий ельф. — Тобто, якщо вам потрібна єдина стежка, що веде через річку й до будинку на тому березі. Ми покажемо дорогу, але вам краще спішитися, поки перейдете місток. Ви побудете з нами й поспіваєте трохи, чи попростуєте далі? На тому березі он готують вечерю, — додав він. — Я чую дим від вогнищ.
Більбо, попри всю втому, залюбки побув би хвилинку з цими ельфами. Співи ельфів, та ще під червневими зорями, — як пропустити таку цікавинку? І чом би не перемовитися тихим слівцем із цим плем'ям, яке, здавалося, знало не тільки його ім'я, а й все про нього, дарма що він їх зроду не бачив? Яка ж то в них склалася думка про його пригоду? Ельфи знають чимало і напрочуд швидко підхоплюють усілякі новини — що та де діється в краї — швидко, як ото вода тече, або й швидше.
Але всім гномам забажалося вечері, та ще й негайно, — де вже тут зупинятись?
Спішившись, рушили вони далі, ведучи своїх поні за поводи, аж поки вийшли на добру стежку, а далі й до берега річки добулися. Бистра й шумлива була та річка, як і всі гірські потоки бувають літнього вечора, коли сонце за цілий день розтопить стільки снігу в горах. Був тут лише один вузенький кам'яний місток без поруччя — такий вузький, що по ньому міг пройти всього один поні. Що діяти?
Пішли вони через той місток: один по одному, повільно, обережно, кожен ведучи свого поні за вуздечку. А ельфи принесли на берег яскраві ліхтарі й поставали, виспівуючи веселої пісні, поки мандрівники переходили на той берег.
— Батечку, не вмочай бороди в піну! — кричали вони Торінові, що посувався зігнувшись, мало не стаючи навкарачки. — Вона й так довга — не треба її поливати!
— Глядіть, щоб ваш Більбо не поїв усі коржики! — гукали інші.— А то не пролізе ні в яку замкову шпарину!
— Тихо! Тихо, люди добрі! І на добраніч вам! — сказав Гандальф, що переправлявся останній. — Долини мають вуха, а в декого з ельфів надто веселі язики. На добраніч!
Отак нарешті добилися наші мандрівники до Останнього затишного дому, і двері того дому були гостинно розчинені навстіж.
Дивна річ, але про гарні речі та щасливі дні завжди розповідають похапцем, ніби й слухати там нема чого, тимчасом як із чогось тривожного, страшного й навіть жахливого може вийти добра оповідь і оповідач добряче натомиться, поки добереться до кінця. Довгенько вони пробули в тому затишному домі, тижнів два щонайменше, і їм немила була навіть думка про те, щоб колись вирушити звідти.
Ну, а Більбо — так той залишився б там і навіки, навіть якби міг, побажавши, без турбот опинитися вдома, у своїй гобітівській норі. І все-таки небагато чого можна розказати про те їхнє гостювання.
Господар дому був друг ельфів — один із тих людей, чиї предки згадуються в дивних легендах ще доісторичних часів, переказах про те, як воювалися з лихими гоблінами перші люди північного краю та ельфи. У ті дні, про які наша мова, ще жило трохи людей, що мали предками ельфів і північних героїв. Елронд, господар дому, якраз і був вождем тих людей.
Він був шляхетний та вродливий з лиця, мов володар ельфів, дужий, як воїн, по-чарівницьки мудрий, шанований, ніби король гномів, і добрий, наче літо. Про нього складено багато переказів, але в нашій історії про велику Злоткінсову пригоду його роль невеличка, хоч і важлива, як ми побачимо наприкінці, коли взагалі до того кінця доберемося. Його дім був просто чудовий. Чи ти хочеш їсти, чи спати, чи попрацювати, чи послухати історії, чи поспівати, чи посидіти та помріяти любенько, чи й змішати всі ті заняття в одну приємну суміш — будь ласка, роби що хочеш. Лихі речі просто не потрапляли в ту долину.
Якби ж то я мав час розповісти вам хоч кілька з тих історій чи пісень, які наші подорожани почули в тому домі! Всі вони, і коненята їхні теж, відпочили, відсвіжились і подужчали за прожиті там дні. Одежа їхня полаталася за цей час, загоїлися синці, вдачі покращали, а надії посвітлішали, їхні мішки наповнилися харчами та всякими припасами — легкими на вагу, та досить тривними, щоб шукачам пригод стало витривалості подолати всі гірські перевали. Щонайкращі поради поліпшили їхні плани. Отак підійшла й середина літа. Назавтра рано-вранці, на Купала, мандрівники мали рушати в дорогу.