Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)
“Отже, це калюжа або озеро, а не підземна річка”,— подумав. Проте боязко було брести через темну воду. Плавати Більбо не вмів, а ще подумалось йому про бридкі слизькі істоти з великими вирячкуватими сліпими очима, що звиваються у воді.
Дивовижні створіння живуть у калюжах та озерах гірських надрищ: риби, чиї пращури запливли туди бозна-скільки років тому й ніколи вже не випливли назад, розвинувши від намагання бачити в пітьмі надзвичайно великі очі; інші, куди бридкіші за риб, мешканці вод. Навіть у тих тунелях і печерах, що їх гобліни вирили для своїх потреб, живуть невідомі їм істоти, які тихцем позалазили туди з поверхні, щоб залягти в темноті. До того ж, деякі печери створилися ще в догоблінські часи; гобліни тільки розширили їх і поз'еднували ходами, прадавні ж господарі досі сидять собі в найпотаємніших закапелках, а то крадькома вилазять і нюшать довкола. В тій глибині біля темних вод жив старий Гам-гам. Звідкіля він туди втрапив та хто чи що він таке — я не знаю. Він був просто Гам-гам — темний, як темрява, тільки двоє великих круглих очей світилися. Мав він човника, в якому тихо-тихенько плавав туди-сюди озером, — адже то було таки озеро, велике, глибоке й страшенно холодне. Веслував Гам-гам широкими, як лопати, ступнями ніг — спустить ноги у воду й веслує, зовсім без плюскоту. І все він робив безшелесно.
Назорить своїми мерехтливими очиськами-ліхтарями сліпу рибину і блискавично її хапає. І м'ясце він любив. Не гидував гоблінятиною, коли міг запопасти. Але Гам-гам остерігався, щоб гобліни його не виявили. Хай-но котрийсь із гоблінів приб'ється до води в той час, коли Гам-гам вийде на полювання, — цей враз підкрадеться ззаду і задушить. Та рідко хто з потороч сюди потикався — щось їм підказувало: в глибині, там, де корениться гора, живе ще страшніше за них страховисько. Ще давно-давно, прокладаючи в надрах гори тунелі, вони дорилися до озера й переконалися, що далі йти нікуди; тут їхня дорога кінчалася, і нічого було сюди ходити, хіба Великий Гоблін пошле. Часом заманеться володареві рибки з озера, та бувало, що посланий по неї гоблін ні рибки не принесе, ні сам не вернеться.
Жив Гам-гам на кам'янистому, вкритому слизом острівці посеред озера. Там він якраз сидів і розглядав Більбо звіддалік своїми очищами-телескопами. Більбо його не бачив, зате Гам-гам чудувався з нього, бо ж бачив, що то ніякий не гоблін.
Ось він скочив у своє човенце і стрілою шугонув від острова, а гобіт сидів собі над водою вкрай спантеличений, марно сушачи голову, щоб знайти якийсь вихід.
Зненацька зовсім близько підплив до нього Гам-гам і зашепотів чи то зашипів-засичав:
— Блись на нас і плись на нас, мій дорогесссень-кий! Проссто святкова страва!
Ссмачний шматочок буде нам, гам-гам!
Оте своє “гам-гам” він завжди вимовляв з жахливим бульканням у горлянці — від того й ім'я своє дістав, хоч сам себе незмінно величав “мій дорогесенький”.
Почувши Гам-гамове сичання, гобіт мало з шкіри не вискочив. І тут просто перед себе побачив вирячені мерехтливі очі.
— Хто ти? — спитав він, виставивши вперед свого меча.
— Що ж воно таке, мій дорогесенький? — прошепотів Гам-гам — він завжди розмовляв сам із собою, не мавши товариша для розмови.
Саме цікавість змусила його підпливти до гобіта, адже в ту хвилину Гам-гам був якраз не дуже голодний. Коли б не це, то він спочатку схопив би цікаву істоту, а шепотів би потім.
— Я — Більбо Злоткінс, — відрекомендувався гобіт. — Я загубився від гномів і від чарівника і не знаю, де я, — та й знати не хочу, аби тільки вибратися звідси!
— І що там у нього в ручицях? — поцікавився Гам-гам, поглядаючи на меча, який йому не дуже подобався.
— Це меч, зроблений у Гондоліні!
— Сссс, — просичав Гам-гам і став зовсім чемний. — Чи не посидіти нам, мій дорогеесенький, та не побазікати з ним трошечки? Воно ж, мабуть, любить загадки, еге ж?
Гам-гам щосили старався показати себе добрим, принаймні поки що — поки довідається більше про того меча і його власника; чи той справді самотній, чи добрий на з'їжу і чи йому самому, Гам-гамові, справді дуже хочеться їсти. Нічого кращого, ніж загадки, господар озера не міг придумати. Загадувати й іноді відгадувати загадки — це була єдина гра, в яку він грався з іншими химерними створіннями, що жили в норах ще за догоблінських часів. А він же так давно жив глибоко-глибоко під цими горами, відірваний від своїх колишніх товаришів!
— Гаразд, — погодився Більбо, палко бажаючи дізнатися більше про потвору: чи вона таки сама, чи люта, чи голодна і чи дружить із гоблінами.
— Спершу ти загадуй, — сказав він, бо не мав часу придумати загадку. І Гам-гам просичав:
Що найглибший корінь маєІ дерева затіняє?Вище хмари височіє —Не росте ж і не маліє.— Легка! — заявив Більбо. — Це про гору.
— То воно легко відгадує загадки? Нехай же позмагається з нами, мій дорогеесенький! Якщо дорогесенький загадає загадку, а воно не відгадає, ми з'їмо його, мій дорогеесенький. Якщо воно загадає нам загадку, а ми не відповімо, ми зробимо те, чого воно просить, га? Ми покажемо йому дорогу звідси, отак!
— Нехай буде так— не посмів перечити Більбо. Він до болю напружував свій мозок, намагаючись пригадати загадки, щоб порятуватися, щоб не бути з'їденим.
Тридцять білих коней на горі червоній.Спочатку жують,Потім копитами б'ють,Потім смирно стоять усі коні.Оце він тільки й зміг придумати — думка про їжу не виходила йому з голови. Та й давня це була загадка, і Гам-гам, як і ви всі, знав відгадку.
— Проссто, проссто, — просичав він. — Зуби! Зуби, мій дорогессенький! Але у нас їх тільки шість. І загадав свою другу загадку:
Без голосу гукає,Без крил, а літає,Кусає без зуба,Бурмоче безгубо.— Хвилинку! — попросив Більбо, якого досі гризла думка про їжу. На щастя, колись якось він чув щось подібне, тож, зібравши знову свої думки, знайшов відгадку.
— Вітер, звичайно, вітер! — сказав він і такий став задоволений собою, що зразу ж придумав свою загадку.
Око на лиці голубомуПобачило око на лиці зеленому.“Те око — як це око,—Сказало перше око,—Тільки в низині,Не у вишині.— Сс, сс, сс, — просичав Гам-гам. Надто довго жив він під землею, забувалися йому такі речі. Та коли Більбо вже почав сподіватися, що погане створіння не спроможеться відгадати, Гам-гам прикликав на поміч свою правікову пам'ять — іще тих часів, як вони з бабусею жили в норі, виритій в крутому березі над річкою.
— Ссс, ссс, мій дорогеесенький, — проказав він. — Сонце і стокротка, ось воно що!
Але ці звичайні наземні загадки стомили його. Та й нагадали часи, коли Гам-гам був не такий самотній, підлий, бридкий, і він ще й розізлився. Але найгірше було те, що від цих загадок йому захотілося їсти, тож цього разу він спробував придумати щось тяжче й неприємніше:
Її не видно, ані чути,Ні понюхать, ні торкнути.Є там, де зорі, є під горою,Порожні нори повнить собою.Вона — найперша, вона й остання,Вбиває радість і сподівання.
