Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)
Весь той ранок вони ладналися в дорогу. Десь одразу пополудні востаннє попоїли з Беорном, а тоді посідали на коненят, що їх позичив господар, і, гукнувши не одне “прощавайте”, бадьорим тюпцем виїхали з його воріт.
Коли позаду лишилися Беорнові високі живоплоти у східній частині його земель, мандрівники повернули на північ, а тоді на північний захід. За його порадою вони облишили думку про головну лісову дорогу, до якої треба було йти на південь від його володінь. Якби тоді вони щасливо подолали перевал, стежка повела б їх понад гірським потоком, що впадав у Велику річку на багато миль південніше від Каррока. В тому місці був глибокий брід, який вони могли б перейти, коли б на той час іще мали своїх коненят, а далі широка стежка вела до узлісся, де починалася стара лісова дорога. Але Беорн застеріг їх, що нині тим шляхом часто користуються гобліни, а сама лісова дорога, чув він, за східним узліссям заросла, там нею ніхто не ходить, і веде вона до непрохідних боліт, де давно загубилися стежки. До того ж дорога на тому кінці лісу завжди виходила далеко на південь від Самітної гори, і їм би лишався ще довгий, тяжкий перехід у північному напрямку. Північніше від Каррока Чорний ліс підступав ближче до Великої річки, й, хоч гори тут були ближче, Беорн порадив мандрівцям вибрати цей шлях, адже за кілька днів їзди на північ від Каррока починалася маловідома
стежка через Чорний ліс, яка виводила майже прямо до Самітної гори.
— Гобліни, — пояснив Беорн, — не насміляться перебратися через Велику річку на сто миль на північ від Каррока, ані наблизитися до мого дому — вночі його добре охороняють! Але я, бувши на вашому місці, старався б їхати швидко, бо, якщо гобліни вчинять свій набіг скоро, вони переправляться через річку на півдні й прочешуть усю смугу узлісся, щоб відрізати вам шлях через ліс, — а вовки-уорги прудкіші за поні. Та все одно для вас безпечніше прямувати на північ, дарма що ви нібито вертатиметесь назад до гоблінських твердинь, — саме цього вони найменше сподіватимуться, і їм доведеться довше їхати, щоб вас наздогнати. А зараз — мерщій в дорогу!
Ось чому наші мандрівники їхали нині мовчки, пускаючи коненят учвал, де тільки траплялася поросла травою рівнина. Ліворуч темніли гори, а здаля все наближалася позначена смугою дерев річка. Коли вони рушали, сонце ледве ще звернуло на захід і до самого вечора осипало золотом довколишні краєвиди. Тяжко було уявити, що позаду могли гнатися переслідувачі-гобліни, тож, коли між Беорновою господою і гномами лягло багато миль, вони знову розбалакалися й розспівалися, забуваючи помалу про темну лісову стежку попереду. Однак увечері, коли посутеніло і призахідне сонце запалило вершини гір, подорожні отаборились і виставили вартового; більшість їх спала неспокійно, і снилося їм виття вовчої гонитви та гоблінячі крики.
А проте ранок настав знову ясний і погідний. Туман, схожий на осінній, білів на землі, повітря було прохолодне, та ось на сході зійшло червоне сонце, й туман щез. Тіні були ще довгі, коли гноми знов рушили в путь. Їхали отак ще два дні і тільки й бачили, що трави, та квіти, та птахів, та розкидані то тут, то там дерева і зрідка — невеликі стада благородних оленів, які скубли траву чи лежали в холодочку опівдні. Часом Більбо помічав гіллясті роги, що стирчали з високої трави, і мав їх спочатку за сухе гілля дерев. Третього вечора гноми все гнали вперед — адже Беорн сказав, що вони повинні дістатися до узлісся на ранок четвертого дня, — й чимало проїхали смерком і вночі при місячному світлі.
Щовечора, коли поночіло, гобітові ввижалися то праворуч, то ліворуч невиразні обриси величезного ведмедя, що біг покрадьки туди ж таки, куди вони їхали. Та коли він зважувався заговорити про це з Гандальфом, чарівник лише відказував:
— Цить! І не звертай уваги!
Уранці рушили ще вдосвіта, дарма що сон їхній був короткий. Щойно засірів день, як побачили ліс: він ніби сунув їм назустріч чи очікував на них чорним понурим муром. Земля почала здійматися перед ними пологим пагорбом, і гобітові здалося, неначе їх огортає якась похмура тиша. Менше чулося пташиних співів. Олені більше не траплялися, і навіть кролів не було видно. Десь за полудень добулись до узлісся і стали на спочинок трохи не під величезним, навислим гіллям крайніх дерев. Стовбури були товстелезні, сучкуваті, з наростами, гілля покручене, листя темне й продовгасте. Плющ вився по деревах і стелився по землі.
— Ну, ось і Чорний ліс! — мовив Гандальф. — Найбільший з лісів північного світу.
Сподіваюся, вам до вподоби його вигляд. А тепер ви повинні відіслати назад цих чудових, але позичених поні.
Гноми були заремствували, але чарівник звелів їм не клеїти дурня.
— Беорн не так далеко, як вам здається, і хай там що, а вам би годилося краще дотримувати своїх обіцянок, бо ворог з нього немилосердний. Очі пана Злоткінса зіркіші за ваші, якщо ви не бачили кожного вечора після сутінків величезного ведмедя — він біг віддалік у тому напрямку, що й ми їхали, або сидів при місяці, оберігаючи наш нічліг. Стеріг не тільки вас, а й своїх поні. Беорн може бути вашим другом, але своїх тварин він любить, як власних дітей. Вам і невтямки, яку виказав він добрість, дозволивши гномам їхати на його коненятах так далеко й так швидко, і що вам буде, коли спробуєте взяти їх у ліс.
— А як тоді з конем? — нагадав Торін. — Ви ж не сказали, що відішлете назад коня.
— Не сказав, бо й не відсилаю.
— Як же ваша обіцянка?
— Про обіцянку я подбаю. Я не відсилаю коня, бо вертаюся на ньому!
Тоді гноми збагнули, що Гандальф хоче покинути їх перед самісіньким Чорним лісом, і їх охопив відчай. Але ніякі їхні слова не могли похитнути його волі.
— Все це ми обговорили ще тоді, як висадилися на Карроку, — сказав він. — Не варто сперечатися. У мене, як я вже казав вам, є невідкладні справи далеко на півдні, а я й так спізнююся через клопоти з вашим плем'ям. Може, ми ще стрінемося з вами, поки все скінчиться, хоча, звісно, можемо й не стрітись. Це залежить від вашого талану, від вашої мужності й кмітливості; а ще ж я посилаю з вами пана Злоткінса. Я вже казав, що він здатний на більше, ніж ви здогадуєтеся, і ви дуже скоро переконаєтеся в цьому. Отож веселіше, Більбо, й не будьте таким похмурим.
Веселіше, “Торіне й Компанія”! Зрештою, це ваш похід. Думайте про скарб, який чекає на вас наприкінці, й забудьте про ліс та про дракона — принаймні до ранку!
Коли настав ранок, Гандальф повторив те саме. Тож не лишалося нічого іншого, як набрати в міхи води з чистого джерела, що його вони знайшли недалеко від входу в ліс та розв'ючити коненят. Поклажу розподілили поміж себе як могли справедливіше, а проте гобітові його частка здалася надто важкою і стомливою, — аж ніяк не до вподоби йому було тупати милю за милею з таким тягарем на плечах.
— А ти не турбуйся! — заспокоїв його Торін. — Дуже скоро твоя ноша полегшає.
Скоро, ох, дуже скоро, коли забракне харчів, ми всі побажаємо, щоб наші клунки поважчали.
Нарешті вони розпрощалися з коненятами й повернули їхні голови в напрямку домівки. Весело подріботіли поні геть — здавалося, вони були страшенно раді, що можуть помахати хвостами сутіні Чорного лісу. Більбо міг би заприсягтися, що тієї самої хвилини схожа на ведмедя істота покинула затінок лісу і перевальцем почимчикувала слідом за коненятами.
Тепер почав прощатися Гандальф. Більбо сидів на землі — він почувався дуже нещасним і так хотів опинитися разом з чарівником на його високому коні! Після вельми скромного сніданку гобіт зайшов був у ліс, і там ясний ранок видався йому темною, ще й дуже підступною ніччю. “Так ніби хтось стежить за тобою і вичікує”,— сказав він собі подумки.
— Прощавай! — мовив Гандальф Торінові.— Прощавайте і ви всі, прощавайте! Нині ваш шлях — просто через ліс. Не сходьте зі стежки! Бо, коли зійдете, тисяча проти одного, що ви не віднайдете її знову й ніколи не виберетеся з Чорного лісу, і тоді навряд чи я або хто інший побачить вас знову.
