Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)

Пітьма залила всю кімнату, вогонь погас, тіні щезли, а вони все грали. І раптом, не перестаючи грати, хтось один, а тоді ще хтось заспівав; то були глибокі, гортанні співи гномів, звиклих співати у глибоких підземеллях, прадавніх своїх домівках. Ось приблизний уривок їхньої пісні, якщо без музики це можна назвати піснею:
 
 
Далеко, за Імлисті гори,
 
Де наші предковічні створи,
 
Рушати нам, гей, ковалям,
 
Шукати золота комори.
 
Здавен закляття знали гноми,
 
Як били молоти без втоми
 
У глибині, у темнині,
 
Де підземельні снять хороми.
 
Для ельфа й короля людського
 
Кували золота премного,
 
Ловили світ у самоцвіт —
 
Окрасу для меча й чертога.
 
В намиста сріберні низали
 
Квітучі зорі, ще й чіпляли
 
Вогонь дракона на корону,
 
У вічка сонце й місяць бгали.
 
Далеко, за Імлисті гори,
 
Де наші предковічні створи,
 
Рушати нам, гей, ковалям,—
 
Згадаймо золоті комори.
 
Різьбили арфи, чаші гарні,
 
Де не сягали каменярні
 
Людські,— жили, пісні вели,
 
Що й ельфи чуть їх незугарні.
 
Якось-то застогнали сосни,
 
Вітри завили стоголосні,
 
Вогонь ярів, живе все їв,
 
Дерева стали вогненосні.
 
Забили дзвони враз на сполох,
 
Як стій поблідли люди в долах;
 
Драконів сквар, гірш за пожар,
 
Доми пожер, пустив їх голих.
 
Гора та наша закурілась —
 
То гномам доля злая стрілась;
 
Вони втекли в ту мить, коли
 
Над ними стеля обвалилась.
 
Далеко, ген за гори млисті,
 
В оселі тьмаві, кам'янисті
 
Рушати нам, гей, ковалям,
 
По арфи наші пломенисті!
 
 
Отак вони співали, а гобіт відчував, як росте, шириться в ньому любов до речей, зроблених руками, вмінням і чарами, — любов люта і ревнива, жадоба гном'ячих сердець. І тоді прокинулося в ньому щось туківське, і закортіло йому помандрувати, щоб побачити ті великі гори, почути шум тих сосон і водоспадів, і сходити, обстежити ті печери, взявши в дорогу меч, а не ціпок. Він виглянув у вікно. Там, у темному небі над деревами висипали зорі. Більбо подумав: так сяють діаманти гномів у темних печерах. Зненацька в лісі за Водицею спалахнуло полум'я (хтось, мабуть, розпалював багаття), а йому уявилося, як грабіжники-дракони сідають на його затишну Гору, спалюючи все дотла. Він здригнувся і за хвилю був уже таким собі Злоткінсом із Золотого кутка під Горою.
Більбо підвівся, весь трусячись. Він не так збирався піти принести лампу, як хотів це удати, аби сховатися за пивними барилами в льоху та й не виходити звідти, аж поки гноми заберуться геть. Раптом він збагнув, що музика й співи припинилися, і всі гості втупилися в нього очима, що блищали в пітьмі.
— Куди це ви? — спитав Торін таким тоном, ніби вгадував і прихований, і явний гобітів намір.
— Може, засвітити світло? — запропонував, мовби виправдовуючись, Більбо.
— Нам подобається темрява, — водно заявили гноми. — Темрява — для темних справ! До світанку у нас ще багато часу.
— Авжеж! — погодився Більбо й сів. Та спрожогу не потрапив на стілець, а на гратки каміна й наробив брязкоту, зваливши совок і кочергу.
— Тихо! — звелів Гандальф. — Хай Торін скаже слово.
І Торін розпочав.
— Гандальфе, гноми і пане Злоткінс! Ми зібралися в домі нашого друга і співучасника змови, цього прекрасного й дерзновенного гобіта — хай ніколи не повипадає вовна на пальцях його ніг! Хай благословенне буде вино його й пиво!..
Тут Торін зупинився — звести дух і дати гобітові вставити чемне слово. Та ватажок гномів тільки даремно витрачав похвали на бідолашного Більбо, який ворушив губами, намагаючись висловити обурення тим, що його назвали “дерзновенним” і, що найгірше, “співучасником змови”, та не спромігся вичавити з себе жодного звука, такий був спантеличений.
Тож Торін повів далі:
— Ми зустрілися, щоб обговорити наші плани, шляхи, тактику, засоби і способи.
Скоро, вдосвіта, ми вирушаємо в далеку мандрівку — мандрівку, з якої, може, дехто з нас чи й ніхто не повернеться (окрім нашого друга й порадника, винахідливого чарівника Гандальфа). Це урочиста мить. Наша мета, гадаю, відома всім нам. Для шановного пана Злоткінса і, може, для одного-двох молодших гномів (думаю, що не помилюся, коли назву Кілі й Філі) точний стан речей, як він є на даний момент, може потребувати короткого пояснення…
Такий був Торінів стиль. Торін був поважний гном. Якби йому дозволили, він би розводився, поки стало б йому духу, не повідомивши нічого такого, чого б не знали присутні. Та його нечемно урвали. Цього бідолаха Більбо не міг стерпіти.
При словах “ніхто не повернеться” він відчув, як горлом йому почав підійматися зойк, і дуже скоро той зойк вихопився назовні, мов гудок локомотива, що виходить із тунелю. Всі гноми посхоплювалися зі своїх місць, перекинувши стола. Гандальф викресав сине світло на гостряку своєї чарівної патериці, і при цьому фейєрверку всі побачили бідолашного малого гобіта, що трусився навколішках на маті біля каміна, мов танучий холодець. Тоді він простягся на підлозі, вигукуючи знову й знову: “Блискавка вдарила! Блискавка вдарила!” — і довгенько від нього більш нічого не могли добитися. Тож його взяли й перенесли, щоб не заважав, до вітальні, поклавши на диван і поставивши питво поруч, а самі повернулися до своїх “темних справ”.
— Вразливий чоловічок, — мовив Гандальф, коли всі повмощувалися знову. — Бувають у нього кумедні чудернацькі напади, проте він — один з найкращих, еге ж, один з найкращих, а що вже лютий — мов роздраконений дракон!
Якщо ви бачили коли-небудь роздраконеного дракона, то зрозумієте, що то було просто поетичне перебільшення, до кого б із гобітів його не прикласти — хоч би й до Рикобика, прапрадядька старого Тука, а той Рикобик був такий велетень (як на гобіта), що міг їхати верхи на коні. В Битві на зелених полях Рикобик як налетів на лави гоблінів із гори Грам та києм так і збив голову королю гоблінському Гольфімбулу. Голова Гольфімбулова пролетіла в повітрі метрів сто і потрапила в кролячу нору, і в такий-от спосіб одним нападом була виграна битва і винайдена гра в гольф.
Тим часом, однак, Рикобиків тендітніший нащадок приходив до тями у вітальні.
Десь трохи згодом, ковтнувши питва, Більбо підкрався, хвилюючись, до дверей світлиці. І ось що він почув.
— Пхе! — сказав чи, скоріше”, пирхнув Глоїн. — І ви гадаєте, він упорається?
Добре Гандальфові говорити про лютість цього гобіта, але одного такого зойку в тривожну мить вистачить, щоб розбудити дракона з усією його ріднею і тим погубити нас усіх. Здається мені, то в нього був швидше переляк, ніж запал!
Сказати правду, коли б не знак на дверях, я з самого початку ладен був подумати, що ми втрапили не до того дому. Я вже тоді засумнівався, коли побачив, як той малий недоросток вискочив засапаний на поріг. Він же схожий більше на бакалійника, ніж на Викрадача!
Тут золотко Злоткінс відчинив двері і ввійшов до світлиці. Туківська половина перемогла в ньому. Раптом він відчув, що хоче подорожувати без сну і їжі, аби тільки його мали за лютого. Не раз опісля злоткінсівська половина жалкувала за тим, що він вчинив тепер, і він казав сам собі: “Більбо, ти пошився в дурні: ввійшов тоді — із головою вліз у халепу”.