Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)

Ви, мабуть, не повірите, але бідолашний Більбо таки добре спантеличився. Доти всі його думки й зусилля були зосереджені на тому, щоб дістатися до Самітної гори і знайти вхід. Він жодного разу не задумався, як той скарб забрати геть, і вже ж, звісно, не подумав, як хоч дещицю з того, що могло припасти на його частку, донести чи довезти до Золотого кутка під Горою.
І тепер у голову йому закралася й почала рости негарна підозра: чи гноми теж забули про цю важливу обставину, а чи тихенько весь час підсміювалися з нього?
Оце так діє драконяча мова на тих, хто вперше її чує. Більбо мав би, звичайно, краще стерегтися, але Смауг своїми чарами хоч кого міг скорити.
— Я ж вам кажу, — заговорив гобіт знову, намагаючись лишитися вірним своїм друзям і не втратити душевної рівноваги, — що золото для нас не головне. Ми йшли по горах і попід горами, пливли водою, летіли повітрям, і це заради ПОМСТИ. Невже ж ви не розумієте, о Смаугу незмірно багатий, що своїми успіхами ви нажили собі лютих ворогів?
Тоді Смауг зареготався по-справжньому — громовим, невідпорним реготом, що кинув Більбо на кам'яну долівку, а гноми в горішньому кінці тунелю збилися докупи, подумавши, що гобіта спіткала нагла, жахлива смерть.
— Помста! — пирхнув дракон, і його очі спалахнули вогнем, що осяяв усю залу, мов ясно-червона блискавиця. — Помста! Король Самітної гори мертвий, і де його рід, який посмів би прийти сюди шукати помсти? Гіріон, володар Долу, мертвий, і я пожер його народ, як вовк овець, — і де сини його синів, що посміли б наблизитися до мене? Я вбиваю, де хочу, і ніхто не сміє чинити опір. Я понищив давніх воїнів, а тепер на світі не ті воїни, що були колись. Тоді я ще був молодий і тендітний. Тепер я в зрілих літах і я дужий, дужий, дужий, Злодію, що ховаєшся в пітьмі! — злорадно загукав він. — Обладунок у мене міцний, як десять докупи складених щитів, мої ікла — мечі, мої пазури — списи, удар мого хвоста — це грім, мої крила — ураган, а подих — смерть!
— Я завжди гадав, — злякано писнув Більбо, — що дракони вразливіші знизу, в ділянці… гм… грудей. Але, безперечно, такий могутній, такий укріплений дракон, як ви, подбав про це.
Смауг враз перестав вихвалятися.
— Твої відомості застарілі,— відрубав він. — Угорі й внизу я весь закутий у панцер із залізної луски й діамантів. Мене не протне жодне лезо!
— Я мав би й сам до цього додуматись, — мовив Більбо. — Істинно не знайти ніде рівного панові Смаугу Непробивному. Яка то велич — носити обладунок із пречудових самоцвітів!
— Авжеж, такого ніде не знайти, — сказав Смауг, тішачись дурною втіхою. Він-бо не знав, що під час минулих відвідин гобіт підгледів, як дивно захищене драконове черево й нині хоче краще роздивитися, маючи на те свої особливі міркування.
— Глянь! — сказав дракон і перевернувся. — Що ти на це скажеш?
— Чудово! Сліпуче! Прекрасно! Бездоганно! Приголомшливо! — вигукнув Більбо, а собі подумав: “Старий дурню! Таж у тебе з лівого боку грудей світить чимала незахищена латка — гола, як равлик без мушлі!”
Побачивши це, Злоткінс більше вже не хотів нічого — тільки забратися геть.
— Ну, я не смію довше затримувати вашу величність, — вибачився гобіт. — Вам треба добре відпочити. Ловити коненят — нелегка, мабуть, робота, надто коли так нахекаешся кругом гори. Так само й з викрадачами, — кинув на прощання, а тоді крутнувся і припустив угору тунелем.
Необачний то був жарт, бо дракон ураз вивергнув навздогін йому жахливий вогняний струмінь, і хоч як прудко дріботів гобіт нагору, а не встиг відбігти на безпечну відстань, коли Смауг приклав до тунельного входу свою відворотну голову. На щастя, вся голова з щелепами не змогла протиснутись, але ніздрі послали вогонь і дим у тунелик, і гобіт трохи не загинув. Нажаханий, долаючи страшний біль від опіків, він з останніх сил наосліп дибав уперед. Поки розмовляв із Смаугом, тішився, що так розумно провадить розмову, але та помилка наприкінці змусила його отямитись.
— Ніколи не смійся з живих драконів, дурний Більбо! — сказав він сам до себе, і ці слова стали згодом його улюбленою примовкою. — Та й пригоді ще не видно кінця, — додав він, і це теж була правда.
Надвечір'я вже ставало вечором, коли Більбо, заточуючись, вийшов на вільне повітря і впав, зомлівши, на “порозі”. Гноми привели його до тями, полікували, як могли, йому опіки (але чимало часу минуло, поки в нього відросло волосся на потилиці та на п'ятах, — вигоріло було до самої шкіри). А поки що товариші намагалися підбадьорити Злоткінса — їм так кортіло швидше почути його розповідь.
Особливо їх цікавило, чому дракон зчиняв такий страхітливий гармидер і як гобітові пощастило втекти.
Але Більбо почувався незатишно, ніяк не міг заспокоїтись, і гноми просто витягали з нього слова. Думаючи й передумуючи, він жалкував тепер, що сказав деякі речі драконові, й не хотів того повторяти. Старий дрізд сидів на камені поблизу й, схиливши голівку набік, дослухався до всього, що говорилось. Гобіт був такий сприкрений, що схопив камінця й шпурнув у дрозда. Птах лише пурхнув убік і знову сів на своє місце.
— А хай йому всячина, тому птахові,— сердито сказав Більбо. — Мабуть, він підслуховує, і вигляд його мені не до вподоби.
— Облиш його! — попросив Торін. — Дрозди — хороші, дружні нам птахи. Цей — вельми старий птах і, можливо, останній із прадавньої породи, що жила в околицях гори.
Ті дрозди були ручні, сідали на руки моїм батькові й дідові. То були чарівні птахи-довгожителі, й, може бути навіть, що цей дрізд — один із тих, які жили тоді, двісті чи й більше років тому. Люди з Долу розуміли мову дроздів і посилали їх як гінців до озерян та в інші місця.
— Ну, то він матиме що звістити озерянам, коли саме це в нього на мислі,— мовив Більбо. — Хоча навряд чи зосталися там іще люди, що клопоталися б мовою дроздів.
— То що ж сталося? — вигукнули гноми. — Розповідай швидше!
І гобіт розповів усе, що міг пригадати. Він зізнався, що має прикру підозру:
мабуть, дракон розгадав надто багато з його загадок — після того, як побачив їхні табори і їхніх поні.
— Я певен: він зрозумів, що ми прийшли з Озерного, що там нам допомогли. І в мене жахливе передчуття, що він негайно полетить туди. Ох, і нащо я сказав про їздця на діжках! Почувши таке, навіть сліпий кролик із тутешніх країв подумає про озерян.
— Ну, ну! Вже нічого не вернеш та й взагалі, чув я, нелегко розмовляти з драконом і не сказати чогось зайвого, — поспішив заспокоїти гобіта Балін. — Якщо хочеш знати мою думку, ти дуже добре впорався: вивідав щонайменше одну корисну річ і вернувся назад живий. Мало хто з тих, що розмовляли з драконами, може похвалитися таким успіхом. Може, це наше щастя, що ми все-таки знаємо про ту незалатану дірку в діамантовім обладунку старого Гада.
Ці Балінові слова повернули розмову в інше річище. Гноми почали обговорювати різні історії про те, як убивали драконів: випадки справжні, вигадані й легендарні. Говорили, які були удари: спереду, збоку чи знизу, а ще до яких хитрощів і вигадок при цьому вдавалися герої. Дійшли висновку, що заскочити сплячого дракона не так легко, як здається, і що спроби зарубати чи заколоти його, поки він спить, швидше призведуть до нещастя, ніж хоробрий лобовий напад.
Скільки вони розмовляли, дрізд прислухався і вже аж коли засвітилися перші зорі, змахнув крильми й полетів геть. І весь той час, поки гноми розмовляли й довшали тіні, Більбо непокоївся дедалі дужче — в ньому наростало передчуття лиха.
Нарешті він урвав їх.
— Я певен, що ми тут у великій небезпеці,— сказав він. — І я не розумію, чого нам тут сидіти. Дракон спалив усю цю милу зелень, і, зрештою, настала ніч, холодно.
Але я відчуваю своїми кістками, що дракон знову наскочить на це місце. Тепер Смауг знає, як я потрапив до його зали, і можете не сумніватись — він здогадався, де другий кінець тунелю. Як буде треба, він на шматки розтрощить цей схил гори, щоб завалити наш вхід, а коли й ми загинемо під брилами, він тільки дужче потішиться.