Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)

Звати його Бард, він нащадок Гіріона з Долу; це суворий з виду, але чесний чоловік. Хай знову після довгого лихоліття запанує мир поміж гномами, людьми й ельфами, але за цей мир вам доведеться заплатити золотом. Я все сказав!
Тоді гнівно заговорив Торін:
— Ми красно дякуємо тобі, Роаку, сину Карка! Ти й твої кревні не будуть забуті.
Але, поки ми живі, жоден злодій чи насильник не візьме й крупинки нашого золота!
Якщо ти хочеш, щоб ми тобі ще більше були вдячні, сповіщай нас про всіх, що наближаються сюди. А ще я прошу тебе, якщо є серед вас молоді круки з дужими крильми, послати їх до нашої рідні в гори півночі, на захід звідсіля і на схід, щоб розповіли їм про нашу скруту. Але найбистрішого гінця пошли до мого двоюрідного брата Даїна в Залізні гори, бо той має добре озброєне військо і живе найближче. Хай він поспішає сюди!
— Я не буду казати, добра це ухвала чи ні,— прокаркав Роак, — але зроблю, що можу. І поволі полетів геть.
— А зараз — назад, до гори! — наказав Торін. — У нас обмаль часу.
— І припасу! — докинув Більбо, що завжди був практичний у питаннях забезпечення.
Він гадав, що зі смертю дракона пригода, власне, й скінчилася (це була вельми хибна гадка), і волів відступити більшу частку свого здобутку, аби мирно вирішилася спірка.
— Назад, до гори! — підхопили гноми, ніби й не чули гобітових слів, і той, хоч-не-хоч, мусив іти з ними.
Отже, ви вже знаєте про деякі події, то й розумієте, що гноми ще мали кілька вільних днів на всякі приготування. Вони ще раз оглянули всі підземелля і з'ясували, що відкритою лишалася тільки передня брама; всі інші брами (окрім, звісно, малих таємних дверей) давно потрощив, завалив камінням Смауг, і від них не лишилося й сліду. Тож гноми заходилися щосили укріплювати головний вхід до підземного палацу та переробляти дорогу, що вела до нього. Вони познаходили багато всякого знаряддя, що ним користувалися давні рудокопи, каменярі та будівельники, а до такої роботи тринадцятеро гномів були теж зугарні.
Вони працювали, а круки безперестанку приносили їм вісті. Так гноми довідалися, що король ельфів звернув до озера, і їм випадало ще трохи передиху. А друга добра звістка була, що троє їхніх коненят урятувалися від дракона і нині блукають по берегах річки Бистрої, неподалечку від того місця, де гноми були залишили частину своїх припасів. Тож Філі й Кілі, поки їхні товариші далі трудилися над укріпленнями, подалися за круком-провідником на розшуки поні, щоб привезти якомога більше з тих припасів до Самітної гори.
Минуло чотири дні, відколи вони вернулися до своїх підземель, і надійшла звістка про те, що об'єднані війська озерян та ельфів спішно вирушили на північ. Але надії гномів зросли: у них тепер було припасів на кілька тижнів ощадливого харчування — здебільшого, звісно, корм, від якого в них давно боліли зуби, але краще вже той корм, ніж нічого; до того вхід був уже закладений високим і товстим муром, змурованим насухо з широких кам'яних плит. В мурі було чимало отворів, крізь які гноми могли дивитися чи й стріляти, але ніяких дверей.
Перелазили туди-сюди через мур з допомогою драбин, а все необхідне піднімали мотузками. В підніжжі нового муру залишили невисоку арку, щоб дати вихід річці Бистрій, але далі, перед брамою, так переробили вузьке річище, що нині широке плесо розливалося від муру до крутого схилу, по якому річка збігала в долину. До брами тепер можна було дістатися коли не плавом, то тільки вузькою стежкою попід скелею з правого боку (якщо дивитися на браму від долини). Коненят Філі й Кілі довели до підніжжя східців над колишнім містком, розв’ючили там і, звелівши вертатися до своїх господарів, відіслали самих на південь…
Якогось вечора на півдні, в Долі, несподівано спалахнуло багато вогнів — начебто багаття й смолоскипи.
— Вони прийшли! — вигукнув Балін. — І табір їхній дуже великий. Певне, пройшли в долину смерком, по обох берегах річки.
Тієї ночі гноми майже не спали. Ледь засірів світанок, як побачили загін, що наближався від Долу. З-над муру вони спостерігали, як ті дійшли до початку долини й поволі почали сходити нагору. Ось уже й розгледіли прибульців: то були чоловіки, озброєні, як для війни, й лучники-ельфи. Нарешті передні видерлися по камінню на схил, звідки ринула вниз річка. І які ж вони були вражені, коли побачили розлите плесо перед себе і браму, закладену муром із свіжотесаних кам'яних плит!
Люди й ельфи стояли, показуючи руками й перемовляючись, коли до них голосно заговорив Торін:
— Хто ви, що прийшли озброєні, неначе для війни, до брами Торіна, сина Траїна, короля Самітної гори, і що вам треба?
Але ті не відповіли. Дехто з воїнів швидко повернув назад, а решта, постоявши трохи й подивившись на браму та її укріплення, теж пішла назад за своїми товаришами. Того дня озеряни й ельфи перенесли свій табір ближче — туди, де розходилися від гори дві її відноги. І тоді між скель залунали голоси, задзвеніла пісня — такого ті скелі давно вже не чули! Долинали й ніжні звуки ельфійських арф, і від тієї музики ніби тепло розливалося в холодному повітрі, ледь чулися пахощі лісових квітів, що цвітуть навесні.
Гобітові так закортіло втекти з цієї темної твердині — спуститися в долину, щоб разом з ельфами повеселитися й побенкетувати біля вогнищ! Молодші гноми теж були зворушені в душі й нарікали стиха: вони, мовляв, сподівалися, що все складеться інакше й що вони дружитимуть з ельфами й людьми, — але Торін тільки зиркнув на них сердито.
Тоді гноми самі принесли арфи та інші інструменти, знайдені серед скарбу, й замузичили, щоб роздобрити ватажка, але пісня їхня була не така, як у ельфів, а дуже схожа на ту, якої вони співали давно колись у затишній гобітовій норі.
 
 
Прийди, королю, в щасну пору,
 
В свої палати попід Гору!
 
Як згинув Змій, суперник твій,—
 
Всі вороги погинуть скоро.
 
З мечами гострими й списами,
 
Під захистом міцної брами,—
 
Нема журби, як є скарби,—
 
Не бути гномам знов рабами!
 
Здавен закляття знали гноми,
 
Як били молоти без втоми
 
У глибині, у темнині,
 
Де підземельні снять хороми.
 
В намиста сріберні низали
 
Блискучі зорі, ще й чіпляли
 
Вогонь дракона на корону,
 
Із арфи пісню добували.
 
І знов палац підземний вільний!
 
Блукачу! Кинь свій шлях окільний
 
І навпрошки через піски
 
Прийди, щоб жить в оселі спільній!
 
Через холодні кличем гори:
 
— Прийдіть у предковічні створи! —
 
Король вас жде — він покладе
 
До рук вам золото комори.
 
В свої палати попід Гору
 
Прийди, королю, в щасну пору!
 
Як згинув Змій, суперник твій,—
 
Всі вороги погинуть скоро!
 
 
Цією піснею вони таки догодили Торінові, бо ватажок заусміхався, звеселився знову — й почав прикидати, яка відстань до Залізних гір та як скоро зможе Даїн досягти Самітної гори, хай-но вийшов відразу по отриманні звістки. Але гобітове серденько засмутилося — і від тієї пісні, й від Торінової мови: надто войовниче все це звучало.
Назавтра вранці-рано загін списоносців перейшов річку й піднявся вгору долиною.
Вони несли зелений прапор лісового короля й голубий прапор озерян і підступили під самий мур перед брамою.
Знову Торін голосно їх окликнув: