Таємниця індіанського острова

— Та й дружина його, — втрутився Блор, — була чудовою куховаркою. Такий обід… учора ввечері…
Вони зайшли до першої спальні. Вже за п'ять хвилин усі троє стояли на площадці й дивилися одне на одного. У спальнях нікого не було — там не було де сховатися.
— А куди ведуть ці сходинки? — запитав Блор.
— До кімнати служників, — одповів Армстронг.
— Але ж має бути якийсь вільний простір під дахом, — зауважив Блор. — Ну хоч би для баків з водою, цистерн, для іншого обладнання. Це остання наша надія.
Раптом згори почувся притишений звук кроків. Армстронг ухопив Блора за руку. Ломбард застережливо підніс палець.
— Т-с-с… Слухайте.
Вони виразно почули, як нагорі хтось крадькома ходить, намагаючись приглушити кроки.
— Він у спальні, — прошепотів Армстронг, — там де лежить тіло місіс Роджерс.
— І як це ми не скумекали! — також пошепки відповів йому Блор. — Адже кращого місця, щоб сховатися, й не вигадаєш! А тепер, панове, якомога тихше.
Вони прокралися східцями нагору, на маленькій площадочці перед дверима зупинилися й прислухалися. У кімнаті, безперечно, хтось був: звідти долинало ледь чутне рипіння мостин.
— Уперед! — пошепки скомандував Блор, розчахнув двері й удерся до кімнати. Ломбард і Армстронг, що сунули слідом за ним, зупинилися, мов прикипілі до місця: перед ними стояв Роджерс з оберемком одягу в руках.
7
Першим отямився Блор.
— Пробачте…. е… Роджерсе, але ми зачули кроки й подумали… ну, ви, либонь, здогадуєтеся. — Він запнувся.
— Прошу вибачити, джентльмени, — сказав Роджерс. — Я хочу перенести свої речі. Сподіваюсь, не заперечуватимете, коли я оселюся в одній із кімнат, призначених для гостей, на нижньому поверсі — у найменшій кімнаті. — Останні слова звернуто до Армстронга.
— Звичайно, звичайно, — відповів той, настійно відводячи погляд від накритого простирадлом тіла.
— Дякую, сер, — сказав Роджерс і вийшов із кімнати, притискуючи до грудей свій оберемок одягу.
Армстронг наблизився до ліжка, підняв трохи простирадло й подивився на заспокоєне обличчя небіжчиці. Тепер його не спотворював страх. Ні, — від нього віяло вічним спокоєм.
— Шкода, що я не маю при собі аптечки, — промовив Армстронг. — Хтілося б дізнатися, чим вона отруїлася. Вважаю, слід припинити розшуки, — звернувся до компаньйонів. — Інстинкт підказує мені, що ми нічого не знайдемо.
Блор у цей час намагався зламати засув у дверях, котрі вели на горище.
— У цього типа зовсім безшумна хода, — сказав він. — Хвилину чи дві тому ми бачили його на терасі. Ніхто ж бо не чув, як він зійшов сюди. Тому-то ми й певні були, що тут ходить хтось сторонній.
Блор зник у зяючій дірі горища. Ломбард, вийнявши з кишені ліхтарик, рушив услід… Не минуло й п'яти хвилин, як усі троє стояли на площадці й похмуро дивилися один на одного. Вони забруднилися з голови до п'ят — павутиння шматтям звисало з них.
На острові, опріч них вісьмох, не було нікого.
  
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
 
1
— Отже, ми помилялися, й помилялися в усьому, — після паузи мовив Ломбард. — Вигадали якесь фантасмагоричне страхіття лише тому, що через випадковий збіг обставин померло двоє людей.
— І все ж, — похмуро відповів Армстронг, — питання залишається відкритим. Адже я, чорти його забери, лікар і дещо розуміюся на самогубствах. Ентоні Марстон аж ніяк не був схожий на самогубця.
— А може, це просто нещасний випадок? — невпевнено спитав Ломбард.
— Нічого собі нещасний випадок, до бісової неньки, — хмикнув Блор.
Якусь хвилину всі збентежено мовчали. Блор перший порушив тишу.
— А ось із жінкою… — почав він і змовк.
— З місіс Роджерс?
— Так. Адже з нею міг трапитися й нещасний випадок? Могло так статися?
— Нещасний випадок? — перепитав Філіп Ломбард. — Як ви це собі уявляєте?
Блорове обличчя набирало все більш стурбованого вигляду. Цегляста шкіра потемнішала. Він промимрив:
— Слухайте-но, докторе, ви ж давали їй якогось наркотика?
Армстронг уп'явся в нього поглядом:
— Наркотика? Куди ви хилите?
— Ви самі сказали, що вчора ввечері дали їй якесь снотворне.
— Он що? Звичайнісінькі заспокійливі пілюлі. Абсолютно нешкідливі.
— А що ж це все-таки було?
— Я дав їй малу дозу тріоналу. Абсолютно нешкідлива доза.
Блор аж побагровів.
— Слухайте, будемо відверті. Хіба ви не могли дати їй завелику дозу?
— Уявлення не маю, про що ви торочите, — розсердився Армстронг.
— Хіба ви не могли помилитися? — вів своєї Блор. — Адже таке часом трапляється.
— Цілковита дурниця, — відрубав Армстронг. — А може, — уїдливо запитав, — ви такої думки, що я вчинив це навмисне?
— Годі вам, — втрутився Ломбард, — зберігайте спокій. Коли ми станемо один одного запідозрювати, ладу не буде.
— Я тільки висловив припущення, що лікар міг помилитися, — похмуро виправдовувався Блор.
— Лікарі не можуть дозволяти собі подібні помилки, друже мій, — сказав Армстронг посміхаючись, та посмішка вийшла вимучена.
— Це була б не перша ваша помилка, — ущипливо докинув Блор, — якщо вірити пластинці.
Армстронг пополотнів.
— Яка користь ображати один одного, — знову втрутився Ломбард. — Усі ми в одному човні. То й триматися треба разом. До речі, що ви можете нам розповісти з приводу вашої власної справи зі лжесвідченням?
Блор, стиснувши кулаки, зробив крок уперед.
— Не зачіпайте мене, — сказав він нараз охриплим голосом. — Це брудний наклеп. Ви, либонь, не від того, щоб заткнути мені рот, містере Ломбард, але є речі, про які я хтів би дізнатися, й одна з них стосується вас.
У Ломбарда брови поповзли угору.
— Мене?
— Так, саме вас. Я був би щасливий дізнатися, чом це ви, виряджаючись у гості, захопили з собою пістолет?
— Це ви хтіли б знати, ви? — спитав Ломбард.
— Так, саме я!
— А знаєте, Блоре, — несподівано сказав Ломбард, — ви не такий дурень, яким здаєтеся.
— Може, воно й так. І все ж як ви поясните наявність у вас пістолета?
Ломбард посміхнувся:
— Я взяв його, бо знав, що можу вскочити в якусь халепу.
— Учора ввечері ви це приховали від нас, — підозріло сказав Блор. — Отже, ви нас обманули?
— До певної міри так, — згодився Ломбард.
— Ну, то хуткіше викладайте, у чому річ.
— Я вважав недоречним переконувати вас, що я запрошений сюди, як і інші гості, — почав Ломбард. — Та насправді це не зовсім так. До мене звернувся дехто на прізвище Морріс. Він запропонував мені сто гіней, за цю винагороду я мав приїхати сюди й бути насторожі. Послався на те, що знає мою репутацію як людини, корисної в небезпечних ситуаціях.
— Ну? — нетерпляче спитав Блор.
— Я все сказав, — осміхнувся Ломбард.
— Та він, певно, не обмежився цим і розповів вам іще дещо, — насторожився Армстронг.
— Ні. Нічого більше витягти мені з нього не пощастило. «Якщо бажаєте — згоджуйтеся, а ні, то ні», — так сказав він. Грошей у мене не було — і я погодився.
Та Блора ця оповідь зовсім не переконала.
— А чому ви цього не розповіли нам учора ввечері? — прискіпувався він.
— Бачте, друже, — виразисто стенув плечима Ломбард, — як мені було знати, чи вчора ввечері не сталося саме те, заради чого мене сюди запросили. Отож я і причаївся, розповів вам вигадану історію, яка мене ні до чого не зобов'язувала.
— А тепер ви не так думаєте? — кинув на нього гострий погляд Армстронг.
— Так, тепер вважаю, що я з вами в одному човні, — відповів Ломбард. Обличчя його потемнішало. — А сто гіней — це той шматочок сиру, з допомогою якого містер Оуен заманив мене у пастку так само, як і вас. Бо всі ми, — висновив Ломбард, — у пастці, у цьому я не маю щонайменшого сумніву! Можу заприсягнутися! Смерть місіс Роджерс! Смерть Тоні Марстона! Зникнення індійчат з обіднього столу! Аякже, в усьому ясно видко руку містера Оуена — але ж де, чорт забери, цей містер Оуен власною персоною?