Смок і Малий

— Малюнки, що їх ніхто не купує, чи, може, якісь інші дурниці? Ти вмієш плавати?
— Колись умів.
— А сидіти на коні?
— І це доводилось.
Джон Беллю з огидою чмихнув.
— Добре, що батько помер і не побачить таку гидоту, — мовив він презирливо. — Твій батько був справжній чоловік. Розумієш? Чоловік, а не баба! Гадаю, він вигнав би з тебе ці мистецькі дурощі.
— Що тут вдієш! Тепер часи занепаду, — зітхнув Кіт.
— Я міг би зрозуміти й терпіти це, — люто наступав дядько, — якби тобі хоч щастило. А ти ж ще й цента не заробив, ні разу не виконав гідної мужчини роботи!
— Гравюри, малюнки, опахала… — запротестував Кіт.
— Партач ти і невдаха! Які картини ти намалював? Поганенькі акварелі та бридкі афіші! А чи відомі вони публіці, навіть тут, в Сан-Франціско?
— Ви забули. Одна з них висить в залі цього клубу.
— Мазанина! А музика? Твоя люба дурненька мати витрачала сотні на твоє вчення. Але нічого з тебе не вийшло. Ти не заробив і п'яти доларів, хоча б акомпануючи кому-небудь на концерті. А твої пісні? Божевільне ниття. Їх ніхто не співає, крім отих дурнів, то граються в богему.
— Я надрукував якось цілу книжку. Пригадуєте мої сонети? — несміло промовив Кіт.
— Скільки ж це коштувало тобі?
— Тільки дні сотні.
— А що ти ще зробив?
— Поставив п'єсу в літньому театрі.
— Що ж ти отримав за неї?
— Славу.
— А ще вмів плавати і навіть пробував їздити верхи! — Джон Беллю стукнув склянкою об стіл. — На що ти зараз здатний? Грошей на тебе не шкодували, а ти навіть в університеті не грав у футбол. Не веслував. Не…
— Я трохи займався боксом і фехтуванням.
— Коли ж ти боксував востаннє?
— Ще в університеті. Там мене вважали добрим гравцем. Тільки я був…
— Ну, доказуй!
— Ненастирливий.
— Ти хочеш сказати, ледачий?
— Можливо й так.
— Мій батько, сер, а ваш дід, старий Ісаак Беллю, убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят дев'ять років.
— Убитому?
— Ні, дідові, безсоромний ти блазню! А ти не вб'єш навіть москіта, коли тобі буде шістдесят дев'ять.
— Часи змінилися, дядечку! Тепер за вбивство запроторять до в'язниці.
— Твій батько проскакав верхи сто вісімдесят п'ять миль і загнав троє коней.
— А якби він жив тепер, то міг би зробити цю подорож в поїзді, та ще й добре виспатись.
Старий аж задихався від люті, але спитав:
— А скільки тобі років?
— Гадаю, що…
— Та знаю. Двадцять сім. Ти скінчив коледж, маючи двадцять два. Потім мазюкав, бринчав, базграв, бив байдики п'ять років. Скажи на милість, яка з тебе користь? Коли я був таким, як ти, то мав тільки одну пару білизни. Я гнав товар до Колузи, був міцний, як скеля, і спав на скелях. Живився в'яленим м'ясом та ведмединою. Та й зараз, порівняно зі мною, ти баба. Я можу миттю покласти тебе на лопатки або збити з ніг кулаком.
— Не можна зробитися силачем, спорожнивши склянку коктейлю, — з жалем пробурмотів Кіт. — Хіба ви не бачите, дядю, що часи змінилися. До того ж у мене було інше виховання. Моя люба, дурненька мати…
Джон Беллю сердито засовався.
— … як ви самі кажете, була занадто добра до мене. Тримала у ваті і таке інше. Якби я, ще юнаком, зробив хоч кілька таких подорожей, що зміцнюють силу та мужність… Мене дивує, чому ви ніколи не кликали мене я собою? Брали ж ви Хела і Роббі до Сієрри та Мексіки.
— Бо вважав тебе надто тендітним для цього.
— Ваша вина, дядю, і моєї дур… любої матері. Як же я міг стати міцним? Що мені лишалося, окрім гравюр, малюнків та опахал? Хіба я винен, що ніколи не працював?
Старий дивився на свого небожа з неприхованою відразою. Терпець йому увірвався.
— Гаразд. Я саме збираюсь їхати в одну з таких подорожей. Може, поїдеш зі мною?
— Трохи запізно, мушу сказати. А куди ви їдете?
— Хел та Роберт збираються до Клондайку. Я хочу провести їх через протоку до озер..
Старий не доказав, бо юнак підстрибнув і схопив його за руку.
— Визволителю мій!
Джон Беллю насторожився. Він не сподівався, що його запрошення буде прийнято.
— Ти ще обміркуй все як слід, — мовив він.
— Коли ми їдемо?
— Це дуже важка подорож! І ти нам тільки заважатимеш!
— Та ні. Я працюватиму. Я навчився працювати, відколи потрапив до «Хвилі».
— Кожен мусить узяти з собою запас харчів на цілий рік. Там буде така метушня, що індійці-носії не впораються з усім. Хел і Роберт переноситимуть свій вантаж самі. Отож я й їду, щоб їм допомогти. Ти будеш тягти на плечах стільки ж, як і вони.
— Випробуйте мене!
— Ти не зможеш носити вантаж.
— Коли ми їдемо?
— Завтра.
— Тільки не думайте, що це на мене вплинула ваша лекція про витривалість, — сказав Кіт на прощання. — Мені потрібно здихатись О’Гари.
— Хто це О’Гара? Японець?
— Ні, він ірландець, великий рабовласник і мій найближчий приятель. Видавець «Хвилі» і жорстокий гнобитель. Він навіть мертвого примусить танцювати.
Того ж вечора Кіт написав О’Гарі:
 
«Беру відпустку на кілька тижнів. Найми собі іншого хлопця, хай допише роман. Пробач, друже, здоров'я вимагає цього. Коли повернусь, працюватиму за двох».
 
II
Кіт Беллю зійшов на берег у Дайї серед божевільної метушні тисячного натовпу з тисячопудовим вантажем. Цю силу-силенну речей та харчу горами вивантажували з пароплавів, а далі все це повільно текло в долину Дайї й через Чілкут. Переносити треба було за двадцять вісім миль на власних спинах. Індійці-носії збільшили платню з восьми центів за фунт до сорока і все ж таки не могли впоратись. Всім було ясно, що більшість подорожніх не встигнуть перенести вантаж до настання зими.
Найневмілішим з-поміж новачків був Кіт. Як і в сотень інших, у нього на поясі теліпався величезний револьвер і патронташ. В цьому був винний його дядько, що пам'ятав ще часи сваволі. Але Кіт Беллю був романтиком. Ці гони по золото його засліпили, життя, що клекотіло довкола, чарувало, і він дивився на все очима художника. Як казав Кіт на пароплаві, це була не його стихія. Він зараз у відпустці і хоче тільки «кинути оком», а тоді знову повернутися до звичного життя.
Залишивши своїх супутників, котрі чекали на вантаж, Кіт поплентався вздовж берега до старої факторії. Він не хизувався своїм револьвером, як це робили інші. Стрункий, високий індієць пройшов повз нього, несучи дуже важкий пакунок. Кіт пішов за ним, захоплюючись його залізними м'язами і тим, як зграбно і легко він рухався, незважаючи на тягар. Індієць скинув свій пакунок на терези проти факторії, і Кіт теж прилучився до гурту, що оточив силача. Пакунок важив сто двадцять фунтів. Це викликало вигуки здивування.
Кіт теж дивувався й міркував, чи зміг би він хоч підняти таку вагу.
— Ідеш до озера Ліндерман, друже? — запитав Кіт.
Індієць гордовито кивнув.
— Скільки ж ти одержав за це?
— П'ятдесят доларів.
Тут Кіт замовк, йому впала в очі молода жінка, що стояла на дверях. Вона була одягнута не так, як інші жінки, що зійшли з пароплава, — ні куцої спідниці, ні шароварів. Кіта вразила дивовижна доцільність її серед усього, що її оточувало. До того ж вона була така молода та гарна. Яскрава краса її рум'яного обличчя захопила його, і він так пильно дивився на неї, що вона відчула; темні, з довгими віями, очі глянули на нього з байдужою цікавістю. З його обличчя вона з одвертою веселістю перевела погляд на величезний револьвер. Коли їхні очі знову зустрілись, в її очах промайнула глузлива зневага. Його неначе батогом стьобнули. Вона ж обернулась до чоловіка, що стояв поруч і показала на Кіта. Чоловік подивився на нього так само глумливо.
— Чечако, — скачала дівчина.
Чоловік, що скидався на волоцюгу у своїх дешевих штанях та благенькій вовняній куртці, розреготався, і Кіт зніяковів, сам не знаючи чому І все ж таки вона надзвичайно гарна, подумав він, коли обоє пішли. Він звернув увагу на її ходу, і йому здалося що пізнав би її й через тисячу років.