Смок і Малий

— Невже й справді він досяг чогось? — зніяковіло допитувавсь Малий.
На їхньому шляху з'явилось озеро Ле Барж. Там не було бистрини, яка б допомагала плисти, і тому сорок миль вони мали йти на веслах. Пора ходових вітрів уже минула, і їм назустріч дув лютий північний вітер. Він піднімав на озері велетенські хвилі, і веслувати було майже неможливо. До того ж почав падати сніг. Вода бралася кригою на веслах, комусь треба було зчищати її сокирою. Примушені взятися за весла, Спраг і Стайн явно байдикували. Кіт добре знав, як треба налягати на гребки і розумів, що ці пани тільки черкали веслами по воді.
Через три години Спраг кинув весло і сказав, що вони повинні повернутися до гирла річки й отаборитися там. Стайн підтримав його, і, таким чином, вся праця пішла нанівець. І на другий і третій день повторювалось те саме. В гирлі річки зібралася ціла флотилія, човнів двісті. Щодня їх прибувало сорок чи п'ятдесят, і лише двом або трьом пощастило дістатися північно-західного берега й не повернутися назад. Озеро вздовж берегів почало братися льодом. Скоро мала стати вода.
— Ми могли б проскочити, якби вони не були такими нюнями, — сказав Кіт Малому, коли вони третього дня увечері сушили на вогні свої мокасини. — Ми проскочили б і сьогодні, якби їм не забагнулося повернути назад голоблі. Години дві праці, і ми дісталися б західного берега. Ці пани наче діти.
— Справді, — погодився Малий. Він підсунув свої мокасини ближче до вогню і хвилину подумав. — Слухай-но, Смоку. До Доусона ще сотні миль. Якщо ми не хочемо замерзнути, то мусимо щось робити.
Кіт глянув на товариша і нічого не сказав.
— І навіщо ми з ними зв'язалися! — бурчав Малий. — Коверзувати й тринькати гроші вони вміють, а так — це справді діти. Коли ми хочемо дістатися Доусона, не треба їх слухати.
Вони перезирнулись.
— Гаразд! — сказав Кіт і на знак згоди потис йому руку.
Вночі, ще задовго до світанку, Малий почав гукати.
— Вилазьте! — ревів він. — Виходьте, ви, сплюхи! Ось ваша кава! Ковтайте її швидше! Ми збираємось вирушати!
Хоч Стайн і Спраг бурчали й хникали, та змушені були рушити в дорогу значно раніше, ніж звикли. Вітер дужчав, обличчя мандрівників вкрилося інеєм, а весла зовсім обважніли від криги. Чотири години вони боролись — один на кермі, другий збивав кригу, а двоє на веслах. Північно-західний берег маячів усе. ближче і ближче. Але вітер ставав несамовитим, і Спраг нарешті відмовився гребти. Малий ухопив весло, хоч його тільки-но змінили.
— Рубайте кригу! — кинув він, передаючи Спрагу сокиру.
— Яка з цього користь? — заскиглив той. — Все одно нічого не вдіємо. Давайте повернемо.
— Вперед! — скомандував Малий. — Рубайте кригу. А коли відпочинете, зміните мене.
Нарешті ціною нелюдських зусиль вони наблизились до берега. Але скрізь були гострі скелі, що не давали пристати.
— Я ж вам казав! — простогнав Спраг.
— Нічого путнього ви не казали! — відповів Малий.
— Вертаймося назад!
Ніхто не відповів. Кіт погнав човна вздовж неприступного берега. Часом вони посувались не більше як на фут, а траплялося й так, що два-три помахи весла тільки-тільки утримували човен на місці. Кіт намагався підбадьорити легкодухих панів. Він їм доводив, що човни, які добилися до цього берега, ніколи не верталися назад. Значить, вони знаходили десь пристановище. Так вони гребли ще годину, другу.
— Якби всю ту силу, яку нагуляли, жлуктячи каву в ліжках, ви вклали у веслування, то ми б давно вже доїхали, — підбадьорював Малий. — А то ви тільки вдаєте, що гребете.
Через кілька хвилин Спраг кинув своє несло.
— Більше не можу! — захникав він.
— Так само й ми, — відповів Кіт, що ладен був плакати або мордувати когось. — Але ж ми працюємо.
— Тоді повертайте човна.
— Малий, коли він не хоче гребти, то візьми у нього весло! — звелів Кіт.
— Гаразд, — відповів той. — А він хай рубає кригу.
Але Спраг відмовився передати весло. Стайн теж перестав гребти, і човна вітром погнало назад.
— Повертайте, Смоку, — звелів Спраг.
Тут Кіт, що ні разу за своє життя не вилаяв людини, сердито вигукнув:
— Щоб вас чорти забрали! Беріть весло і гребіть!
Бувають такі хвилини, коли люди забувають про все, чому їх навчила цивілізація, і така хвилина настала. Кожний дійшов краю. Спраг скинув рукавицю, витяг револьвер і направив його на стерничого. Це було нове відчуття для Кіта. Ніхто ще не наставляв на нього зброї. Але виявилося, що це зовсім не страшно. Ніби то була найзвичайніша у світі річ.
— Якщо ви не сховаєте револьвера, — сказав Кіт, — то я одберу його і скручу вам в'язи.
— Якщо ви не повернете човна, — відповів Спраг, — то я застрелю вас.
Тут втрутився Малий. Він кинув рубати кригу і став з сокирою позаду Спрага.
— Стріляйте! — гримнув він, замахуючись сокирою. — Мені так і кортить розколоти вам голову!
— Але ж це бунт! — підскочив Стайн. — Ви наймалися, щоб коритися нашим наказам.
Малий обернувся до нього.
— Вам теж дістанеться, слинько поросячий! Ось дайте мені покінчити з цим паном!
— Спраге, — сказав Кіт, — я даю вам тридцять секунд, щоб заховати зброю і взятися за весла.
Спраг завагався, потім, істерично сміючись, сховав зброю і наліг на весла.
Дві години вони, дюйм за дюймом, прокладали собі шлях вздовж непривітних скель. Кіт уже боявся, чи не зробив він помилки, відмовившись вернутися назад. І коли він уже ладен був повернути стерно, вони натрапили на вузьку протоку, не більш як двадцять футів завширшки; протока вела у спокійну бухту, захищену од вітру. Це була гавань, де знайшли собі притулок човни, що вирушили раніш. Мандрівники злізли на похилий берег, і поки хазяї лежали знесилені в човні. Кіт і Малий нап'яли намета, розклали багаття й заходилися куховарити.
— Що значить поросячий слинько? — запитав Кіт.
— Хай мене чорти візьмуть, якщо я знаю! — відповів Малий. — Але ця кличка найбільше йому пасує.
На ніч вітер ущух, стало ясно і холодно. Чашка кави за кілька хвилин бралася товстою кригою. О восьмій годині, коли Спраг і Стайн уже спали, Кіт пішов оглянути човна.
— Великий мороз, — сповістив він. — Вся затока взялася кригою.
— Що ж нам тепер робити?
— Є тільки один вихід. Озеро, звичайно, замерзне, а от річка завдяки швидкій течії не замерзне ще кілька день. Якщо човен затримається на озері хоча б на один день, йому доведеться зимувати тут.
— Ти гадаєш, що ми повинні вирушити сьогодні? Зараз же?
Кіт кивнув
— Вилазьте, ви, сплюхи! — загорлав Малий і, не гаючи часу, взявся складати намет.
Пани прокинулись і голосно застогнали.
— Котра година? — спитав Стайн.
— Пів на дев'яту.
— Ще темно, — зауважив той.
Малий сіпнув за мотузи і намет почав хилитися.
— Пів на дев'яту вечора, а не ранку, — сказав він. — Ходімте. Озеро замерзає. Ми повинні сьогодні вибратися звідси.
Стайн сів. Його обличчя скривилось від люті.
— Хай замерзає! Ми не рушимо сьогодні.
— Гаразд, — кинув Малий. — Тоді ми самі поїдемо човном.
— Ви ж найнялися…
— Провести вас до Доусона, — сказав Малий. — Ми це й робимо. Хіба ні?
Він завалив намет їм на голови.
Ламаючи кригу, вони вийшли в озеро, де важка, як скло, вода осідала на веслах льодом. Незабаром озеро перетворилося на кашу, яка заважала рухові весел. Вода, капаючи з весла, замерзала з повітрі. Човен посувався дедалі повільніше.
Коли Кіт потім згадував цю ніч, вона злапалася йому важким сном. Дивуючись, він питав себе, які ж тоді муки витерпіли Стайн і Спраг. У нього залишилось враження, ніби він робив надлюдські зусилля, і це змагання його з лютим морозом і водою, що замерзала, ніби тривало не менш як тисячу років.
Вранці човен зовсім став. Стайн нарікав на підморожені пальці, Спраг — на свій ніс, а Кітові біль у щоках підказував, що мороз і його не помилував. Коли трохи розвиднілося, вони глянули довкола. Скрізь, наскільки сягало око, тяглася льодова рівнина. За сто ярдів від них маячів північний берег. Малий запевняв, що то вільна від криги річка, бо нібито він бачить воду. Тільки він та Кіт мали ще силу працювати. Вони веслами розбивали кригу і потроху штовхали човна вперед. Коли зовсім знесилились, то раптом вибились на бистрину. Озирнувшись, вони побачили, як кілька човнів, що пробивалися всю ніч, безнадійно замерзли. Їхнього човна підхопила прудка течія, і вони помчали з швидкістю шести миль на годину.