Фортеця для серця

— А що буде, коли торкнешся вовка?
Бабця завмерла на місці, а сиві очі стали схожими на дві щілини.
— Вовка, кажеш?
Віка аж підскочила з хвилювання, яке не змогло вміститися в дитячому тільці. Ура! Вона таки дізнається відповідь. Точно. Як це Віка не здогадалася першою спитати відьму про вовка? Відьми на такій чудасії неодмінно знатися мусять. Хто, як не вони? Зрештою обидві дівчинки завмерли, не в силі відірвати від бабці допитливих очей, що випромінювали неабияку цікавість. Стара ж театрально захитала сивою головою й аж язиком прицмокнула. Леся, передчуваючи щось зовсім кепське, втягла голову в плечі, а Віка й дихати забула.
— Ет! Вовк не собака. До рук не піде.
Обидві видихнули:
— Точно. Стояв і не рухався.
Стара значуще затрясла кривим пальцем.
— Як правду кажете, то вовк не біда. Страшніше, коли…
Тиша сама себе боялася рушити, а вже дівчаткам здавалося, що власні серця калатають гучніше, аніж церковні дзвони в неділю. Баба ж не поспішала казати далі, навіть озиратися стала, мов хто невидимий підгледіти чи підслухати міг ту сповідь, і врешті видихнула:
— Вовкулака…
— Хто?
— Вовкулака, кажу. Людина-вовк.
— Ой лелечко! — Дівчата пірнули під ковдру. — Господи, жах який!
Нарешті Віка не стрималася й першою висунула носа, округливши очі так, що вони тепер скидалися на два брунатні блюдечка.
— То це Леся тепер теж вовкулакою стане, еге? Та він же не вкусив її! Ні! Я свідок!
Леся кліпнула кілька разів і мало не розревлася. Оце так пригода! Невже блукати їй тепер ночами в подобі вовка? Жах! Баба Устина навіщось стягла із сивої голови хустину й заходилася чесати сиве й тонке волосся. А заразом й оповідати.
— Казки то, дівчатка. Вовкулаками або народжуються, або стають за життя, от тільки не конче треба бути вкушеним.
Дівчата аж підстрибували з цікавості:
— Як?
— Просто. Вроджені вовкулаки… вони під такою зіркою з’являються в цьому світі. Часом це розплата за гріхи батьків. Або… як вагітна жінка в лісі бачить вовка чи, крий Боже, покуштує м’яса дичини, яку вполювала ця істота. А обернені вовкулаки, — тут бабин голос стишився й став ще загадковіший, — то справа відьмацьких сил. З тими силами не повоюєш. Стерегтися треба… відьми!
А сама зирк — у дівчат уже крижані мурахи тілом розповзаються. Ось оберне зараз бабця їх на вовкулак! Стара всміхається.
— Ну-ну. Не бійтеся. Якщо ваші майбутні наречені будуть хоч трошки схожими на вовків, то щастя матимете.
Леся просяяла:
— А той вовк… він гарний. І очі… сірі-сірі, а в них — душа.
Бабця завмерла й навіть чесати волосся припинила. Кілька хвилин думала щось своє, уважніше придивляючись до дівчинки, а потім самими вустами старечими прошепотіла:
— А може, то й була душа?
У місті, схожому на велетенську рибу, блукала під небом душа. Саме згори вона й помітила, що місто коло моря скидається на рибу, зовні спокійну й тиху, тоді як усередині рибини кипить вогнями життя. Серед вогників нічного міста душа віднайшла одне, потрібне тільки їй вікно. Гадала, що дороги не знайде вже, але її, невагому, підхопив на крило вітер, всадовив собі на спину й закинув прямісінько в лікарняну палату крізь розчинене навстіж вікно. Душа зависла під стелею, розмірковуючи, що час би вже цю стелю побілити, бо сірі плями на ній формою дуже подібні до материків. Хіба що це навмисно хтось зробив, щоб хворі дивилися на стелю й подумки подорожували. Озирнулася. Цікаво, хто ж лежить у цій палаті? Коли ж придивилась уважніше, то чомусь зіщулилася вся, ставши малюсінькою цяточкою. Просто тіло внизу… воно було колись її.
На вузькому ліжку лежав молодий чоловік, точніше, юнак. Як-не-як, лише двадцять два роки, проте тіло дуже, міцне, неначе в античних богів. Темно-русе волосся невдоволеним їжаком стовбурчилося на білій подушці, а смертельно бліде обличчя викликало німі запитання: «А чи лишилася в цьому тілі бодай краплина живої крові? Чи на ліжку лежить мрець і вже навіть лікарі розвели руками, не годні нічим допомогти? Бо якби могли, то хіба б лишали трудного без нагляду?» Душа ж не глуха, вона чує, як медсестрички в коридорі тихцем шепочуться, аби не на їхній зміні цей юнак віддав душу. Кому весело, якщо помирають молоді? А останнім часом отаких хлопців привозять до них часто, немов якась чорна сила виконує план чи складає таємні списки.
— Таке нині життя настало, — констатує завідувач реанімаційного відділення, сховавшись у своєму кабінеті від того життя, як від мари.
От тільки не він один боїться вийти вночі на вулицю. Хоча чому вночі? Випадкову кулю можна впіймати і вдень, опинившись не в тому місці і не в той час. Цей хлопчина принаймні не випадкова жертва, ні. Він той, кому всі шість куль були призначені, і той, кого вони мали вбити, а не склалося, проте… Сивочолий чоловік зітхає. Це питання часу. Не житець, ні, — пацієнт шостої палати. А шкода! Он хлопчик так щиро плакав. Хто він йому? Брат? Еге ж, брат. Ет, серце стислося. Впустив до палати малого. Усе одно нічим не зарадиш, нехай хоч кілька останніх годин побуде коло рідної людини, бо потім світ зміниться так, що й упізнати буде годі. Це вже буде світ, у якому ти сирота, бо батька не пам’ятав від народження. За тата був старший брат, а тепер і його може не стати.
Хлопчику й говорити про це було не треба — він відчував серцем усе, що боялися вимовити дорослі вголос, бо Льоша у свої одинадцять прагнув бути для брата підтримкою. Брат — то все. Без нього вони з мамою пропадуть у цьому солоному місті, де є море, але немає спокою й зарплат. Як вони житимуть? За що? За міфічні цифри й нулі, що їх мама вже й не рахує. Давно облишила те пусте діло, а заразом і посаду викладача літератури в поважному навчальному закладі. А що з тієї посади, коли маєш двох синів і їх годувати чимось треба, ще й брат навчається? Але Вовчик… Він усе може. Може й навчатися, й заробляти на харчі, а віднедавна й на ліки для мами. Льоша понуро зітхнув, немов внутрішнім зором опустився на один поверх нижче, у кардіологію, де на такому ж ліжку побачив маму. Чи спить вона? Льоша не знав, зате добре затямив, що розповідати про стрілянину й брата мамі аж ніяк не можна. Серце не витримає. Отак пак! Йому бракує сил витримувати безлад, який сьогодні отой сивочолий лікар назвав життям. От і виходить, що шість куль можуть убити за умови, коли жодна з них не влучила. Маму вони вб’ють, не торкаючись, якщо Вовчик…
— Братику, тримайся, чуєш? — хлопчик прошепотів це тихо-тихо, самими вустами, немов незримий ворог стояв поруч і тримав на мушці.
А може, Льоша боявся порушити хистку рівновагу братового дихання? От і сидів нишком, ворушитися боявся, ухопив брата за руку й дихав на неї часто-часто. Зігріти прагнув. Бо чому вона така холодна? Не бувають руки такими холодними в живих. Чорна голівка схилилася низько, кучерики торкалися білого простирадла, яке накинули поверх пораненого тіла. Кулі лишили в ньому наскрізні рани. Дві дістали на операційному столі хірурги й самі не йняли віри, що пацієнт доживе до кінця операції. А дожив. І тепер чекає на свою хвилину. Чекає й душа. Дивиться згори на зігнутого хлопчика, який часто-часто хукає на долоню старшого брата й кулиться. Душа болить. Може, це тому, що вона ще жива? Точніше, тіло живе, дихає ледь-ледь, але існує. А що станеться потім?
— Вовчику, не помирай, чуєш? — схлипує малий. — Не треба.
Душі робиться незатишно й вогко. А хлопчик і далі стискає долоню й плаче вже без упину, ковтає сльози, втирає рукавом носа, хлипає щиро й гаряче. Здається, сльози не можуть бути такими гарячими, але навіть шкіра присмертного здатна відчути тепло дитячих сліз.
— Братику, як же так? Ти ж сильний у мене, найсильніший! Он, бач, трьох поклав! Якби не зброя… Нащо стріляти було? — Хлопчик підняв до стелі карі оченята, і душа затремтіла. — Вони ж говорити тільки збиралися! Я ж сам чув! Нащо стріляли?
Душа відчула, як її хитнуло вбік і почало затягати кудись високо-високо. Усе відбувалося швидко. Тільки й встигла збагнути, що це, певно, і є кінець, коли прилади, що оповили тіло пораненого, запищали, немов навіжені. Наляканий хлопчик підхопився й стрімголов кинувся в коридор.