Фортеця для серця

Дівчинка не втрималася й побігла від того крику, занурюючись у зелену пастку. Трава лізла в очі, чіплялася за рученята й ніжки, впивалася в шкіру, хапала русяве волосся й силкувалася побороти малу остаточно, а та схлипувала, падала, підводилася й шепотіла самими вустами:
— Мамо… мамочко…
Лише голос трави у відповідь. Попереду, позаду, ліворуч, праворуч — скрізь. Нема йому початку й нема кінця.
— Матусю…
І вже з іншого світу чи з іншого берега голос:
— Лесю! Дівчинко, де ж ти?
Спинилася. Губенята тремтять, по обличчю — солоний дощ.
— Де мама?
Поряд опиняються чиїсь порепані долоні, у них засохла земля, також солона й гірка. Ці руки підхоплюють дівчинку, піднімають високо й урешті міцно притискають до теплого тіла, у якому, здається, навіки оселяється плач.
— Дитинко… онучко моя… рідненька…
Сусідка, дивлячись на жінку з онукою на руках, знову хреститься і, вже не соромлячись, розмазує сльози обличчям.
— Йой-йой! Наробив ти, Михайлику, горя! Ой, наробив! Свою душу занапастив і їхні махом єдиним.
День, коли в невеличкому селі Бувальці з’явилася маленька дівчинка, був чорним. Почорнила його звістка, що котилася від хати до хати, немовби літня пожежа.
— Мишко Райський загинув.
— Як?
— У метро. На колію стрибнув, просто під колеса потяга.
— Лишенько яке! А може… теє… випадково?
— Якби ж то. Свідки були. Свідомо. Стояв і чекав, а потім тільки шелеп!
— Матінко Божа! А Матвіївна як?
— Лежить біля труни, сама на мерця схожа. Годі відірвати бідолашну від сина, ні до кого не озивається, навіть на онуку очей не зведе.
— На онуку???
— Та він же з дитиною був. На очах у дочки й порішив із собою.
— Як то? А чого?
— Хтозна.
— Певно, через жінку. Зникла Вірка. Усі речі у квартирі, лише документів нема. Як у воду канула.
— З коханцем дременула.
— З коханцем? Дитина ж. Та й Михайла любила до нестями.
— Тоді чого ж хлопець під колеса кинувся? З доброго дива? Авжеж, з полюбовником Вірка. Зникла ж бо, нема ніде. Певно, знайшла багатшого, а Мишко, бач, прикипів до… художниці. Їй-богу, відьма. Ще й малювала, як навісна.
— Отож.
Над хатами перекинула відро ніч і хлюпнула з нього темрявою, проте мало не в кожному вікні ще довго світилося. Жінки смажили, пекли й варили, приправляючи страви гірким зітханням, чоловіки ладналися копати свіжу могилу й нишком чухали потилицю: ну хіба не клята ота любов звела хлопця зі світу? На самому окрайчику вулиці, у невеличкому будинку, лише на дві кімнати, горіла свічка. Так мало бути. Посеред ліжка з високими залізними бильцями в м’якій перині лежала дівчинка й слухала ніч. А ще голоси. Вона не розуміла, чому опинилася тут, тому слухала уважно, сподіваючись, що в словах, які шелестіли в темряві, можна буде віднайти підказку.
— То підійшов костюм, га? Бо я все щодо розміру сумнівалася. Не бачила ж Михася років із три точно.
— А не видко? Як картинка, лежить. Леґінь. Не скажеш, що геть-чисто понівечений.
— Матвіївну знову вкололи? Наче затихла.
— Фельдшерка була, то впорснула заспокійливе… От тільки я з ліку збилася вкотре. Не переживе Зоя, ой, не переживе.
— Ш-ш-ш. Не навроч. У неї ж ондечки є для кого. Мала ж Михасева тут. Забрали з Києва… навісного.
Дівчатко на слові «Київ» тріпонулося серед високих подушок. Лесі так хотілося втекти звідси. Куди? Голоси знали. У Київ, бо там є її ліжко. Не таке велике й м’яке, але її. І квартирка крихітна — не те що цей будинок. Зате в ній Леся знала кожен куток і навіть темряви не боялася і звуків. Їх було завжди багато, часом дівчинка навіть думала, що дев’ятиповерхівки — то вулики, тільки для людей. А ще в них… хтось неодмінно дихав за стіною, а тут… Раптом тишу розтяло навпіл:
— Пугу.
Жінки заворушилися, певно, хрестячись. Леся розплющила одне око й помітила, що світло від свічки затремтіло чи заколихалося.
— Пугу.
— Чуєш, Степанівно?
— Сичі.
— Пугу-пугу-пугу.
— Вони. Без них лихо не обійдеться.
Леся вкусила свій кулак і зі страху мало не обмочила постіль. Дівча ніколи не чуло про таких птахів, тому подумало, що це щось значно страшніше. Може, потвори які? Бродять десь у темряві. А що, як жертви собі шукають? А як знайдуть її? Дівчинка підібгала під себе ноги й стала схожа на розпульсовану цятку, маленьку таку, крихітну, непомітну. Хотілося плакати, але навіть плакати було лячно. От і тремтіла, як вогник свічки, тієї, що… що біля труни, а ще шепотіла беззвучно, самими вустами, щоб подумки кричати, скільки було сили, таке рідне й рятівне: «Мамочко». От лишень темрява відповідала:
— Пугу-пугу-пугу.
Що може вигадати дитина, коли чогось боїться? А коли боїться всього? Лесин страх розповзався й множився, навіть сподіване світло нового дня не зробило його бодай на крихту меншим. От дівчинка й вигадала гру. Так-так. Схованки. Вона лежала серед високих подушок, мов у схованці часу. Пухнаті, м’які, з вишивкою, вони затуляли малу від решти світу, а дівча вдавало, що спить і не помічає нічого, зовсім ні-чо-го: ні людей, ні тіней, ні рухів, ні голосів. Хоч довкола із самісінького ранку щось відбувалося. Заходили й виходили люди, рипіли двері, чулися плач і молитви. Якась жінка принесла для неї темненьке платтячко й тихенько поклала поруч.
— Вдягни.
Леся кліпнула й ускочила в ту сукню за мить, щоб одразу ж пірнути назад у подушки. І знову з головою. Аби не чіпали більше. А її й не турбували, лишень погодувати спробували, та з переляку дівча не змогло проковтнути й шматка хліба. Тихо. Вона знову лежить і не знає скільки. Поруч чути кроки, шепіт. Чому всі шепочуться? Може, нічні потвори викрали в людей голоси? А вона лежатиме тихо, так тихо, щоб усі думали — спить. Сон — то добре, сон — то порятунок, а вигаданими сновидіннями можна відмежуватися від кімнати, де пахне так незвично, а люди в чорному хитають головами, що чудернацькі годинники.
— Лесю…
Шепіт почувся коло самого вуха. Здавалося, майже торкнувся шкіри, натомість мала стисла вії так міцно, що перед внутрішнім зором затанцювали кола й цяточки.
— Дівчинко… Час. Треба прощатися з татом.
Татом? Леся зіщулилася.
— А може, не варто, Іванівно? Диви, як злякалася. Ще мале, усе одно нічого не розуміє.
— Та хоч свічечку б потримала. І без того душа покійного спокою не знатиме. Священик не відспіває, бо не годиться, хай дитина свічку потримає.
— Свічку? То, може, і нехай. Лесю. Лесюню. Ну ж бо, маленька, не бійся, ходімо, я дам тобі свічечку, для татка свічечка.
Дівчинка втислася в ліжко худеньким тільцем і завмерла, вії підстрибнули й оголили вологу зелень — таку пронизливу, що хотілося її накрити чимось, затулити бодай долонею.
— Ти бач, який колір… — тітка розгублено провела по краєчку вишитої подушки, а потім таки наважилася витримати погляд дитини. — Не плач і не бійся нічого. Ось тобі свічечка, стань у куточку, отут, і постій тихенько. Отак. Хороша дитина.
Леся слухняно підвелася й виповзла зі своєї схованки, проте очей усе одно не підводила, натомість міцно-міцно затисла свічку в долоні й відчула, як гарячий віск котиться простісінько на пальці. Дивно, але вона не кричить і не хниче, навіть морщитись якось лячно. Просто стоїть.
Звідкись здалеку котиться гуркіт, розходиться й щораз гучнішає, а від того здається, що небо гнівається. Он яке чорне у вікні! Може, небу боляче? Болить йому, як господині цієї оселі. Присутні нишком кидали короткі погляди одне на одного, мовляв, уже час, проте жоден не наважувався відірвати згорьовану жіночу постать від труни посеред просторої кімнати. Жінка припала до грудей молодого чоловіка, охопила його, немов дитину крихітну, і тужила мовчки, а від того мовчання гуркіт грому здавався ще страшнішим.
— Краще б уже плакала, — шепотілися жінки по кутках.
— Диви, а покійний, покійний… як живий. Усе одно, що заснув. Спить собі, та й годі.