Фортеця для серця

— Ти бачила?
— Який він!..
— Клас!
— Де? Що? Коли? — це вже закидала запитаннями Віка, яка примудрилася піти до туалету й пропустити зірковий час своєї найліпшої подруги, хоч… хтозна, чи той узагалі настав би, коли б Віка була поруч, бо за покривджену Лесю дівчина скрутила б Петька в таку позу, що розбишака достоту скидався б на білченя.
— От іще! Свою подругу розпитаєш! Он вона!
Віка майнула до Лесі, яка стурбовано роздивлялася на руденьке звірятко. Воно видерлося на найвищу гілку для певнішої безпеки і вже там крутило хвостом на всі боки, неначе мовою жестів прагнуло розповісти, що воно думає про двоногого рудого.
— Бідолашне.
— А ти смілива, — чомусь прошепотів Миколка й прожогом відвів очі вбік.
Леся забрала з обличчя пасмо волосся й усміхнулася:
— Та ні! Мені просто шкода тваринки.
Хлопець, відчуваючи наближення войовничої Віки, усе ж таки наважився пірнути поглядом у зелень Лесиних очей.
— Не бійся. Тепер тебе ніхто не зачепить. І його теж, — кивнув на білченя й поспіхом пішов до школи.
Віка встигла значуще зиркнути на хлопця й одразу ж заси`пала подругу запитаннями. Леся розгублено кліпала й зашаріло всміхалася, а ще її просто таки врятував дзвінок на урок.
Але треба було добре знати Віку. Допитів вона не облишила, терпляче чекала, доки подружка намалюється всмак (хоч Леся чомусь ніяк не могла зосередитися й виводила на папері якісь абстрактні кружечки та лінії), щоб потім усю дорогу додому торохтіти без упину:
— Ні, ну й почвара той Петько! Я йому завтра вуха відкручу. Ну що йому білченя зробило лихого?
Леся замріяно брела дорогою й не бачила нічого перед собою, навіть подруги як слід не чула. Чому? Соромилася собі признатися, але їй, виявляється, як усім дівчаткам, була приємна увага, проте… думки плутались, а щічки заливалися зрадницьким рум’янцем. Леся страшенно нітилася на саму згадку про те, що відбулося на подвір’ї. І навіщо він так повівся?
— А Миколку поважаю! Пацан! Бо хіба то пацани, якщо дівчат лупцюють?
— Точно! Він би вчинив так само, коли б на моєму місці опинилась інша дівчинка, — Лесі раптом навіть легше дихати стало.
Зате подруга чомусь скептично скривилася:
— Навряд.
— Це ще чому?
— Тю, дурна, ти що, не помічала, як він на тебе дивиться?
Леся спинилася.
— Як?
— А ти придивись уважніше. Ой! Та он же він коло свого двору стоїть. Диви-диви, тебе побачив і забув, що пошту зі скриньки діставав! Ото Ромео!
Леся знітилась остаточно, і якби могла, то радо б зникла. Хлопчина справді стояв біля своєї хвіртки й нишком дивився на дівчат, а коли збагнув, що його розсекретили, хутко зник у дворі. Віка сяяла поруч, неначе виграла джекпот як мінімум.
— Пощастило тобі, подружко.
Леся сховала очі й намагалась якомога швидше проскочити дворище, проте бічним зором таки встигла помітити, що їй услід пильно дивиться тітка Ніна — Миколчина мама. Той погляд… У Лесі було відчуття, що він зачепився десь на спині й переслідує її аж до самісінького дому. Де ж вона бачила цю тітку? Десь же бачила. Раптом кров шугонула до скронь. У день татового похорону. Тітка Ніна була там, а жіночки довкола ще довго про щось шепотілися, зиркаючи на неї. Дивно.
Уже у звичній схованці, яку дівчатка за літо вим’яли серед високої трави, подруги дивилися в осіннє небо, що спадало на юні обличчя жаром яблуневого листу, і думали кожна про своє. Віка не поспішала йти до свого будинку-ями, де з першими холодами стало ще нестерпніше.
— І чому так? Чому в якогось Миколки дім неначе фортеця, а я мерзну щоночі, аж зуби з рота вистрибують?
Леся зморщила лоба:
— Як це вистрибують?
Подруга глипнула й розсміялася:
— Тю, від холоду. Не знаю, що взимку робитиму. А в Миколки твого бачила, який дім?
Леся знизала плечима:
— Великий. Ой! А чого це він мій раптом?
— Ну не мій же! Ет, а всередині, мабуть, ще красивіший, ніж зовні. І тітка Ніна добра, — і додала замріяно: — Нам би з тобою таку маму. Еге?
— Ні! — пострілом розрізало повітря.
— Ти чого? — Віка аж підвелася. — Я ж просто… так…
Проте Леся холодно відсторонилася:
— Я маю свою. Запам’ятай!
Подружка збагнула, що бовкнула зайве, і принишкла. Дивина! От у неї її рідна ненька поруч, а від того голосити хочеться. Які ж вони різні, мами!
— Миколко, а що то за дівчата були?
— Які, мамо?
— А щойно проходили тут. Ну… ти ще так на них дивився.
Хлопчик принишк, аж голову в плечі втяг.
— Віка Пархоменко і… Леся… Райська.
— Райська?..
— Вона.
Жінка замислено поправила краєчок хустки, мов не знала, куди подіти руки. Вони рухалися самі собою завжди, коли їх власниця хвилювалася.
— Чого ти, мамо?
— Що? Та ні, нічого. Ти з нею дружиш?
Хлопчик остаточно розгубився:
— Та я з усіма дружу. А Леська… вона малює гарно.
Жінка за мить почорніла, неначе потужний розряд пройшовся її тілом. Миколка шоковано дивився на маму, а потім хутко кинувся на кухню, приніс звідти води й змусив випити.
— Тобі легше?
Жінка кивнула головою, дивлячись в одну точку. Хоч ні, вона тепер зазирала до своєї пам’яті.
— Ти, Миколко, будь обережніший із цією дівчинкою. Добре?
— Мамо, ти що?
— Не зачіпай її краще. Обіцяєш?
Миколка кліпнув очима кілька разів і, щоб заспокоїти вкрай стривожену матір, розгублено кивнув:
— Авжеж.
Коли ввечері хлопчик засинав, то чув у сусідній кімнаті шепіт. Батьки про щось довго розмовляли. Зрештою батько вийшов, грюкнувши дверима, а Миколка з подивом помітив, як у темряві за вікном рухається червона цятка татової цигарки.
«Батько знову закурив. Кепські справи».
Так воно й було. Хлопчина усвідомлював, що коїться щось не те, бо не бачив уже кілька місяців, як тато курить. Узагалі цигарки в батьковій руці зазвичай означали тривогу, бо хто-хто, а Василь Панський був чоловік урівноважений і намагався тримати нерви в затиснутому кулаці. Це дідусь міг дозволити собі розпалитися й міцним слівцем підкосити недруга. Щиро кажучи, і не тільки слівцем.
Діда Федора боялася й родина, й односельці. У буремні часи, коли країна розсипалася, мов невдало збудована карткова хатка, Федір Якович Панський раптом виявив у себе якості підприємця й трошки хапуги. Власне, чого було більше, визначати також остерігалися й просто поважали власника крамниці. Треба було тільки вслyхатись у слово «власник» — і повага окреслювалася сама собою. Щоправда, дехто… дехто щось розповідав про сільськогосподарську техніку, яку ще вчора називали колгоспною, а сьогодні частково продали й частково віддали — прости Господи! — в оренду сім’ї Панських. Точніше, Федоровому синові — Ваську. Хоч… безпечніше з цього приводу було б змовчати. І люди мовчали. Та й кому жалітися? Правильно. Хіба своєму кумові за чаркою, бо кум Панського… хто він був? Про те також краще воліли не казати, бо наша міліція нас береже, а Федора Яковича особисто.
Власне, ніхто й не здивувався, що дім Панських за дуже короткий час обернувся на красиву фортецю. Здається, саме так його називала завжди щира Віка. От лише з маленьким принцом тої фортеці сталася біда: він ніяк не міг збагнути, чим аж так налякала батьків його обраниця — зеленоока принцеса.
Сама принцеса свого статусу поклала собі не помічати. І нехай усі довкола думають собі будь-що, проте вона напевно знає, що нічого між нею й цим Миколкою не було, нема й не буде. Надто різні вони, та й годі. От тільки… Миколка загасити свого почуття не міг, хоч як намагався. Воно пойняло хлопчика вперше й так раптово, що він навіть усвідомити того не встиг. Завважив, що з усіх школярок помічає саме цю худючу дивачку з такими зеленими очима, аж дивитися стрaшко! Ніби хто жменю жару в груди жбурнув, а по спині холод гуляє, та й годі. Дивною видавалася справді. А як не дивуватися?
Рухалася по-особливому: замріяно, неначе пливла в повітрі. Щось шепотіла собі під носа, а що? До неба голову задирала й завмирала в такій позі. Може, небо читала? Як книжку. Бо потім малювала. Миколка бачив, які то малюнки. Чесно кажучи, він був практик. Власне, у його сім’ї інакшим і не виростеш. Дід завжди торочив одне: «Май шматок хліба і до хліба, тримай носа за вітром». А малювання — це щось таке… непевне — усе одно, що сам вітер. Його не помацаєш і до кишені не покладеш, а от красиво ж. Красиво. Хлопчина не усвідомлював чому, але завмирав перед Лесиними малюнками й роздивлявся на прозорість ліній годинами. Чи подобалися вони йому? Авжеж. Але більше тому, що малювала їх ВОНА. Зрештою він збагнув це і сам себе злякався, бо було запізно. Він закохався в дивачку, яка годувала з долоньки білченя й, не вагаючись, кинулася боронити звірятко. Леся. Його Леся.