Фортеця для серця

— Не має так бути, ох, не має. Треба було взяти на кладовище. Бо що виходить? Дитина з рідним батьком не попрощалася. Негоже. Кров же його, як-не-як, не водиця.
Леся пригадала, як висохлі покручені пальці старої пройшлися по русявому волоссячку.
— Хоч і не схожа ти на Михася. Викапана матінка. Стережися, щоб, бува, не з’їла тебе Матвіївна.
Дівчинка накрилася подушкою з головою, але все одно чула, як там, за порогом кімнати, плаче баба Зоя, ота, що може її з’їсти.
— Зоє, тихше. Годі, чуєш? Його ж не піднімеш.
— Дусю, Дусю, я сина в сиру землю сховала, навіки сховала, ніхто не підніме вже соколика, не розбудить…
— Краще б ти, Матвіївно, задрімала. Відпочити тобі треба. Геть знесилена.
— Нема мені спокою. І йому нема. Ти скажи, сусідочко, скажи, ріднесенька, що ж він накоїв, золотий мій? Що ж накоїв? Душу загубило дитя моє. То як із цим жити, Дусю?
— Та ти ж не сама. Є Леся. Сирота сиротою. Дитина ж не винна.
Запала тиша. Вкрадлива й моторошна. Краще б уже схлипування, аніж повне безгоміння. Леся навіть на місяць забула дивитися.
— То вона винна. Мати її окаянна. Вона… душогубка. Проклинаю!!! Чуєш? Усім єством своїм, нутром, у якому тридцять років тому синочка виносила, проклинаю…
— Тихше! Ну! Годі, годі! Господь із тобою! Які прокльони? За Михася молімося, за донечку його. Чуєш?
— Бодай крізь землю пішла, відьма. У пекло прямісінько. Де вона тепер? Ну, де? Дитину лишила напризволяще. Ото тобі й уся молитва.
Дівчинка тремтіла й затуляла долоньками вуха, затискала так, що в них починало густи. Ні, вона не питатиме бабці, де мама. Ніколи. Боятиметься? Напевно. Але ще більше просто знатиме, що робити того не можна.
Не спитала Леся, де її мама, ні вранці другого дня, ні через день, ні через тиждень. Запитання не зникло, воно просто застрягло в ній скабкою, боліло й мучило, вона вчилася з ним жити потай, щоб ніхто з дорослих не здогадався, що воно є. Леся була занадто малою, щоб до кінця збагнути значення бабусиних прокльонів, проте вловлювала не слова. Ні. Їй вистачало самої інтонації, щоб зрозуміти, що в цьому будинку її мама — ворог. А ще дитина зрозуміла, що їй доведеться тут жити. Скільки? Боялася про те думати. Так само, як і питати про маму.
— Убивця, — повторювала баба Зоя вранці, в обід і ввечері, а найчастіше бурмотіла оте своє «вбивця» на сільському кладовищі, біля свіжої могили, куди водила Лесю щодня, а то й кілька разів на день. Уже й односельці осудливо почали кивати головами:
— Законсервує дитину у своєму горі Матвіївна, не помітить і коли. Ну, нащо, спитати б, дівчатко тягти за собою? То хіба місце для малої? Сказала б ти що їй, Дусю!
Тітка печально кивала й тихо відповідала:
— Не чує.
Зоя Матвіївна таки не чула, бо прислухaлася до іншого.
Це Леся зрозуміла одразу ж, як потрапила з бабцею на самісінький край сільського кладовища. Там було вітряно. Дивовижно. І це за всякої погоди, хоч уже за кілька кроків углиб хрестів панував затишок. Здавалося, вітер посадовили на ланцюг саме коло входу на цвинтар, і той незримим охоронцем дихав у спини живим, щоб пам’ятали. Маленька дівчинка завше зупинялася саме тут, на межі між світом мертвих і світом живих, зачаровано слухала дихання вітру, упізнавала й тихцем простягала рученята, немов прагнула нагодувати з долонь незримого охоронця. Може, тому й носила в кишені окрайчик чорного хліба. Відтак той хліб пах вітром.
Сьогодні вона теж принесла гостинець, дістала й розглядала таємний малюнок, що його утворили крихти на долоні.
— Їж… — прошепотіла.
Вітер ковзнув невагомим крилом простягнуту руку й полетів. Летів від кладовища полем, летів красиво — від найвищих хмар і аж до трав, далеко, доки з розгону не гупнув об стіну густого лісу. Дівчинка щільніше вкуталася в стару хустку й зиркнула на бабуню. Слухає тата. Як же то страшно, коли слухають мертвих! Худорляве жіноче тіло впало на свіжу могилу, руки оповили земляний горбок, посивіле волосся вибилося з-під країв чорної хустки, а вона все дослухaлася до глибини під собою. Чи не озветься рідненький? Чи не прошепоче: «Матінко, йой-йой, боляче мені тут!»?
Тітка Дуся, яка ніби випадково опинилася поруч, не втрималася й підійшла до дитини, обійняла.
— Ходімо, маленька, зі мною. Бабуся пізніше надійде. Ходімо.
Леся слухняно простягла долоньку, що ще пахла хлібними крихтами й вітром, а потім усю дорогу придивлялася, як тітка втирала прірву сліз, що котилися, котилися й котилися з волошкових очей. Леся їм не дивувалася, вона помалу звикала до чужих сліз. Знала, що то через тата, проте собі плакати не дозволяла, бо за татом… не виходило… плакати.
Попереду вигулькнув будинок. Той самий. Вони нарешті дійшли до оселі, у якій про маму навіть згадувати страшно. Дивно, проте дівчинці часом здавалося, що стіни підслуховують її думки, всмоктують і заповнюють ними свою чорну пустку. І її таємниця дивиться з усіх кутків. І хоч куди сховайся — скрізь чути, як ворушиться велетенське й болюче слово «МАМА». Певно, тому Лесі зовсім не хочеться туди заходити. Будинок це відчуває, бо якось сумовито розпливається жовтою плямою серед зелені саду й зітхає всіма рогами одночасно.
Тітка Дуся, помітивши настрій дівчинки, присіла поруч і всміхнулася. Але усмішка видавалася дивною на ще вологому від сліз обличчі.
— Ти звикнеш, Лесюню. Повір. Ми звикаємо навіть до тих речей, які нам не подобаються, — поцілувала й дала змогу дівчинці самій ступити перший крок до оселі.
Леся слухняно зайшла, озирнулася й прожогом залізла на стілець коло столу, відвернулася до вікна й підперла рученятами підборіддя. Це було її улюблене місце в будинку. Хоч ні, яке ж улюблене? Найпевніше зручне. Крізь примружені вії було видко вулицю й людей. Можна отак сидіти весь день і визирати маму, тоді точно не проґавиш. Леся це й робить — дивиться у вікна. Тітка Дуся зітхнула до дитини, втерла непрохану сльозу й заходилася порпатися коло печі, шукаючи обіду, проте нічого їстівного не знайшла.
— Матвіївна за своїм горем тебе, золотце, замордує зовсім. Почекай. Я хутенько вареників із дому принесу. Посидиш сама? Не боїшся?
Дівча вийняло з кишеньки залишки вітряного окрайця й кивнуло.
— Ну от, молодчина. Я швидко.
Як тільки сусідка зникла у своєму дворищі, стежкою проповзла довга тінь, вхідні двері рипнули й впустили чорну жінку досередини. Згорьована мати опустилася простісінько на поріг і довго сиділа нерухома, мов скам’яніла. Онучка, зиркнувши на бабу, залізла на стілець, підгорнувши ноженята, і затамувала віддих. Чорна-чорна жінка вимовила-виспівала:
— Що, дитинко? Самі ми з тобою. Самісінькі. Горе проковтне, сили вже висмоктало, серденько з’їло. Сину мій, втіхо моя!.. Чому ж ти мене не взяв із собою?!
Підвелася, похитуючись, дійшла до припічка, тремтливими руками дістала старі грубі ножиці й щосили ними по волоссю різонула. Сиві змії впали до ніг і, здавалося, зашипіли на підлозі.
— Ой синочку мій рідненький, Та відкіля ж тебе й виглядать, Та коли ж тебе дожидать?
Озирнулася.
— Що, Лесюню, чи гарна бабуся? Ой, гарна.
Леся мовчала, кліпала часто-часто зеленою прірвою оченят і боялася поворухнутися. А напівпритомна жінка підійшла до дитини.
— А діточки ж мої манісінькі, сиріточки, Та як же й ви будете виростать, Та як же ви будете горювать? Сиротинко ти моя… Сиротинко…
Ножиці в жіночій долоні раптом описали коло над дитячою головою — і туга русява коса обірвалася. Леся вражено зойкнула й охопила рученятами місце, де ще мить тому було волосся. Натомість відчула між пальцями короткі кучерики. Чужі. Зіскочила, вхопила косу й міцно притисла назад, немов та могла прирости. Дивилася на бабу густим поглядом, неначе та ножицями відкраяла не волосся, а серденько, і тепер воно, гаряче, стугонить у тремтливих долоньках. Жінка, не витримавши погляду, озирнулася по кімнаті, немов бачила те все вперше, похитнулася, впала на запилену підлогу, покотилася по ній жмутком болю й заголосила протяжно, що вовчиця завила.