Вічник

Його тонкі бліді губи витончилися ще більше, а в провалених очах застигла тверда рішимість:
«Кедь утікаєш від свого хреста, він тебе роздавить», – почув я зовсім тихе.
І скрижанів: такий молодий і таке каже.
«Звідки ти се знаєш, Попику?»
«Фізика! – коротко видихнув хлопчище. Він зважив на тонких перстах патрон, а тоді поклав його на землю перед зеленкуватою мушкою, загородив їй дорогу. Комашина стала перед перепоною, хотіла обійти її, та Попик посунув патрон уперед. Мушка обернулася і подріботіла назад. Тоді Попик цоркнув нігтем по патрону – і той вдавив сіромашку в глину. – Фізика», – повторив він, уперши в мене свої сірі, як олов'яні кулі, очі.
Мені сперло дих. І я не знав, що повісти. Товариш прочитав журу на моїм лиці і злагіднів голосом:
«Все, що з нами стається, – благодать, казав пророк. І тому, що в нашій силі, те й жертвуймо. І Божа сила примножить наші малі сили». – Він іще хотів щось сказати, але тої хвилі загалайкали наші старшини, бо з Великої Копані вочно проявилися зелені шкатулі мадярських танкеток.
... Снаряд, що тоді сказив мені руку, дрібно посік Попику плечі. Він піднявся на прямі ноги, ніби здивований тим, і хрестом упав на іржаву рінь. А я, закусивши криваву губу, поніс свій хрест далі...
Сутемні сни не випускали мене зі своїх давких обіймів. У них я продирався через сліпучу вогненну тунелю і з боків простягали кощаві руки мої цімбори-войовники, що лишилися лежати горілиць на притисянському полі, і ті, котрих гнали потому зі мною на Перевал. Мовчали їх сірі полотняні губи, лише очі горіли колючим огнем. Я не пам'ятав їх імена, але вгадував лиця. І звивався вужем, аби ті руки не перейняли мене, не потягли в темні липкі вирви. І чув знайомий голос: «Нащо йдеш за нами, хлопче? У сій ямі вже неє для тебе місця». То був сотник. Він стояв осторонь, спершись на піхви від шаблі, правий вус його понуро звисав. Агліцький френч дірявили припалені ямки. «Що то?» – звідав я. – «Польські кулі, – відповідав сотник. – їх кожному вділили на Перевалі». – «Господи Ісусе!» – гойкнув я. – «Ісус лишився на полі, – зронив сотник. – З нашими душами. А ти чому, хлопче, привів сюди свою?» – «Бо в мене нікого не лишилося, крім вас», – пояснював я. – «Нас немає, а з тобою, хлопче, весь світ, який потребує тебе там, де ти є, – лагідно провадив сотник. – Іди собі геть від дерева хреста, іди до свого дерева життя...»
Я вертався зі сну, як із тлуми, в явність свіжого передрання. Але стражденні лики ночі й далі мутили мені зір, тріпотіли у листі близького дуба. Кожен різьблений листочок – як зморений вид котрогось із молодих караників нашого мартовського бойовища.
«Залиш нас у спокої, неборе, – шептали з глухої пітьми порепані губи мого командира. – Бо ми заслужили сей спокій».
І я зривав ті листки-лиця і пускав за водою, споряджаючи їх словами:
«Пливіть у безвість, у мертве море. Аби так щезли-пропали, як пропадає сіль від води і віск від огню».
І вони пливли. Один за одним. Рій за роєм, чота за чотою. Тоді обіймав я шерехатого дуба, просячи його: «Дубе, дубе чорний. У тебе дубочки-синочки і дубочки-дочки. Тобі, дубе, шуміти й густи, а мені, безрідно рожденному, хрещеному спати й рости. Понеділок з вівторком, середа з четвергом, п'ятниця з суботою, неділенька-удовиця, – най добрий сон мені присниться!»
Дуб полегшено порипував-зітхав.
Спав я відтоді, як скупаний. Мої сни глибшали, світліли, замість гомону людського повнилися потячим щебетом.
Якщо будеш докладати свій розум до всього того, що стається з тобою, то ніщо в світі не стане тобі перепоною чи гнітом на тому путі, що призначений тобі. І ніколи не будеш нарікати ані на долю, ані на людей, ані на час, у який живеш.
Не ти для часу, а час для тебе. Не діли хвилину, не розтягуй годину. Не обганяй і не помножуй час. Скорися його звичайному і мудрому плину. І він винесе тебе, куди належить – у Вічність, увійди в час, як у ріку, розчинися в ньому. Щоб простити минуле, пізнати теперішнє і розгадати будучне. І прийде спокій сили. І сила спокою.
Теплінь витягувала із землі всяку парость. Приходила грибна пора. Кучерявими гребінцями бризнула з моховиння папороть. Досі я довбав із землі її коріння і пік на розігрітій камінній таблі. Чимось вона подобилася картоплі. Якось, відганяючи камінням птиць, я поцілив в одну і міг би мати вариво. Шлунок просив гарячої страви. Думи про посуд не лишали мене. Я мав уже якісь довбанки з липи. В одній держав очищену від піску сіль, у другій – рибу. В третій бродив на киселицю березовий сік. У такій довбанці можна було потовкти коріння, горішки, бруньки й запарити їх, вкинувши у воду нагріті камінці. З молодих ялинових пагонів і янтарних згустків живиці я настоював напої, які добре підкріпляли. Але зварити поливку не вдавалося.
З різних місцин я носив проби глини, ліпив з неї колачі і сушив на сонці. Вони легко кришилися й ламалися. Аж доки не напав я на бережок черлениці. Таку глину моя баба розмивала в кориті й перед празниками мастила нею підлогу. Я зрадів їй, як поклику з дитинства. Задубіла на сонці грудка одтягувала тепер мою долоню і дзвеніла об камінь, як залізо. Бо в ній направду було чимало заліза. Горшкарства я не знав, та хіба святі горшки ліплять?! Я довго міркував, а далі взявся се робити своїм трибом. Витесав круглу довбеньку-мірку, нам'яв добре глини і обліпив нею свою колодку.
Горнець помалу підсихав у затінку і, щоб не тріснув, я змочував його водою. Дерево сушило його зсередини. Далі я зладив із каміння маленький колодязь, засунув до нього свою ліпнину і довкола розпалив велике огнище. Довбня всередині вигоріла, а горнець лишився рум'яний, як житня паляниця. На око був кривуватим і кострубатим, зате боковина лунко дзвеніла під нігтем.
Тоді я назбирав дві жмені соснової смоли і насипав у посудину, підсунув на тихий вогник. Помішував лопаткою, перевертав горнець, щоб смолою-поливою просякли всі пори. Тим, що лишилося, облив зовнішні боки. Тепер горщик блищав, як намащена яйцем паска.
Довго я милувався своїм рукоділлям і боявся пустити посудину в діло. Налита вода держалася в ній добре. І зважився я на куховарство. Начистив ранніх грибів-зморшків, нарізав кусники риби, насік ведмежої цибульки. За якусь часину моє вариво точило такі пахощі, що я п'янів. На пні мене дочікувалася витесана з тополини ложка. Що казати, того, вечора, гримаючи деревинкою об горнець, я виїв страву до денця. І втираючи з чола гарячий піт ситості, тихо мовив: «Так, як дома».
Небо любить тих, хто дає життя і підтримує життя. Ніхто не знає, скільки, де і як йому жити. І ти не знаєш. Тому не переймайся сим. Зернина, що лягає в Ґрунт, не журиться, коли і що з неї виросте. Вона просто росте через камінь і терня, тягнеться до неба. Так і ти чини.
Люби життя таким, яким воно є. І воно полюбить тебе таким, яким ти є.
І пам'ятай: де б ти не був, ти – дома. Се дуже важне: скрізь чути себе, як дома.
Аби моє глиняне начиння не тріскало, змурував я з каменя на глині піч. За черінь правила широка плита, а дим я пустив у дерево-комин. Тепер і дров палилося менше, і час не гаявся на дві ватри. Одним паливом умлівало в горщику вариво і вудилася риба й птиця. Вивільнився час на пташині лови. З гуми, витягнутої із штанів, і кусня шкіри з гаманця я ув'язав собі рогатку, яких повно робив у дітвацтві. У перші дні рогаткою я відганяв крилату немзу з моєї коптильні. А затим пустився й на справдешні лови.
Се був край неполоханого птаства. В скальних видовбах вили гнізда горлиці. За день я міг поцілити двох-трьох, а з часом нагострив око ще ліпше. Обв'язував себе пагіллям і сунув, як кущ, до гніздовшца. З такої криївки я міг бити з яких десяти метрів – і птиці м'якими грудками скочувалися на землю. М'ясце з горлиць біле й ніжне, а в поливці плавають масні копійки, що солодко обпікають губи. Для мого схудлого тіла се була благодатна пожива. Бувало, птиць, як і риби, я настарав більше, ніж поїдав, – тоді лишки лягали на решітку коптильні.