Вічник

Минуть роки – і відкриється мені вуй Ферко, прозрадить свою ворожбу. І при кінці я його зазвідаю:
«Як ви лікуєте, вуйку?»
«А ніяк, – процідить він слова через дим від піпи. – Лікує дохтор, а виліковує Природа. Вона шепче мені, вона говорить з моїм духом».
... Земля покликала його, як кличе серед ярі зерно. Він уплив у смерть, як потік упливає в ріку. Умер вуй Ферко убраний, як на Великдень, на лавиці, з піпою в роті. Сорок днин на його могилі щебетало птаство і кублилося гаддя. Люди обминали той сурдик, обмахуючи себе перстовими хрестами. А я мовчав. Бо так мені було наказано того петрівського полуденка, коли він мені відкрився.
Пригадую, як прибігли жони з ревом, а на возі – посинілий дітвак із роззявленим ротом. Спав, напившись молока, і так смертним сном застиг. Поклали його на солому, а самі вернулися, бо так розказав вуй Ферко. Мене він лишив. Притулив до рота дитині пеленку і подер її на тонкі пасма. Простяг їх мені, щоб оббігав ближні зворини й стелив ті цурбатки по траві.
Коли я вернувся, вуй стругав пищалку з бузини. А тоді, помолившись, почав тоненько на ній густи. І стали з ярків сповзатися гадини, клубилися на сволоках, на винній лозі й на колодязному колесі. Звивалися, сукалися одна в одну. Біліший за сорочку стояв вуй Ферко і пищалав у свою денцівку. Доки не приліз товстий, замохнатілий полоз і не вклався перед вуєм коло миски пареного молока. Тоді старий застромив за черес дуду і вклонився полозу, як чоловікові, і говорив йому облесні слова. Говорив, доки той не випив молоко і не луснув по мисці хвостом. І тої миті сороччина на череві дітвака ворухнулася, з рота піна пішла і явилася на світ гадяча головка, а далі й ціле гаденя вилізло. Хлопчик гикнув і влегшено заплакав...
Тепер синіючими губами добував з пищалки вуйову нуту я. Видував із себе останок сил, скликаючи зміїне кодло на гостину. І вони стягалися, любо сповиваючи мій жердяний дах. А для старшого полозуна я широко розчахнув двері. На глиняному тарелі його чекали надбиті трійко іржасто-бурих яєць вальдшнепа, які я рано напарував собі на полуденок. Гад, товстий, як рука, зашелестів по сухій хвої, випулив свої студені розумні очі. Мені привиділося, що се вуй Ферко здрить на мене з глибокої темної криниці. І, підкріплений тим видивом, став я висновувати із затаєного сповитка пам'яти його заговір:
«На морі, на окіяні, на ріці на Ордані дуб золотокорий, а в тому дубі три гнізда: цар Гадюн, і цариця Олена, і царочка Веретениця. Послав цар Гадюн, і цариця Олена, і царочка Веретениця по всіх лісах, по всіх полях, по всіх шкаллях, по всіх болотах гаду скликати, із мене, молитвенного, нарожденного раба, зуби виймати...
Ішов святий Єгор із Осіянських гор і ніс гадючі імена, і приклав до мене, нарожденного, молитвенного, і опух зійшов...
Посилала Пречиста черницю на Сіонську гору, у Вавілоні-городі цариця Вольга. «Царице, чому ти не учиш, аби мене, раба Божого, гади не кусали?» – «Не лише свій потомок повчу, а й сама перед Господом Богом крижем паду»...
На Сіянських горах, на камінних плитах Семенове гніздо. У Семеновому гнізді Олена змія. Приходжу я до ясного сонця: «Олено, збери всіх лютих змій, збери, позвідай, котора люта змія упустила жало, най вона вийме жало, рану залиже, опух погасить...»
Спив потячі яйця пан-полоз і тріснув хвостом по тарілю так, що той на три части розколовся. І засичала з-під нього сіра глистиця, і, трепечучи язиком-дванчаком, посунула до мене. Ота гадинка, якій я цілунком припечатав чоло. І я зомлів. Бо приспів час їх спомоги, і око людське бачити се не має. І не має се держати в собі людська пам'ять.
Лікареві – лікареве. Господу – Господнє. Від Нього головні ліки й благодать. І кожен дістане їх за потребою, за вірою і волею в серці. Нема хворощів, які б чоловік не здолав із Божою милістю. Проси, чекай і діставай.
Не проси в Бога, що має зробити для тебе. Проси, щоб навчив, що ти маєш зробити для себе. І буде тобі знак, буде рада – через иншу людину, через книжку, через дерево, траву, ріку, комашину чи змію.
Я видів, як дерево, в яке вдарила блискавка, стояло всохле шість років. А на сьомий після цілющого дощу зазеленіло. Що ж тоді казати про людину – дитину Божу.
... Збудився я від теплого торку. Сонце сходило на мене. Промені золотом чесали траву і сіялися на мою твар. Очі хапали кінчики тої високої трави, що гейби росла з неба. Трава небесна. Я встав. Тіло було легким, а душа – як непочата вода в ранній криниці. Я вперся в дуба, здавалося, що світ крутиться довкола мого дуба. Крутиться нечутно, плавно. Я обняв дуба, як брата, і заплакав. Якби хто уздрів мене, то гадав би, що я сплив розумом. А я приходив до ясного розуму. Я народжувався. І ніхто не видів тут мене, опріч дерев. А вони не чудувалися.
Смертельного жала не пошкодувала мудра гадина, щоб відкрити мені животворну науку. Доки я живий і живу серед живого, то мушу коритися сьому закону. Бо не вищий я за дерево, не мудріший за ведмедя, не чистіший за рибину, не гарніший за косицю. Я лише рівна серед рівних мала окришина живого світу, цятка таїни сокровенної, виплід роботи Великого Майстра.
Розбираючи свою дотеперішню планиду, розумів я, що чинив як зозуленя в чужому гнізді. Се пташа, як вилупиться, має таку подразливу шкіру, що не терпить довкола себе нікого й нічого. Тому й вижбурює з гнізда і пташат, і яйця, і навіть клює птиць, які його годують. А виростаючи, ще й гніздо чуже розпотрошить – така подяка за притулок і жертовну вихову... Так і я чинив, ніби все кимось для мене приготовлене. Ніби Природа – се мій стіл. А вуй Ферко, коли навіть на тичне дерево замахувався, щось молитовно просив.
Я вчився просити. Я вчився дякувати за жертву.
Коли зривав ягоди, горіхи й дикі плоди, примовляв: «Твоїм сіменем ти будеш жити в моєму тілі, твій цвіт розквітне в моєму серці радістю, твої пахощі будуть у моєму диханні і не гниттям ти звершиш сю пору, а віддарованою силою, щоб замикалося колесо життя».
Коли добував березовий і кленовий соки, пришіптував: «Я теж дерево лише, ходяче, що потребує земних соків. І мої соки теж колись стечуть-повернуться в землю і мене запечатають у жбан вічности».
Я й далі мусив добувати для корму птиць і рибу, я знав, що мушу навчитися полювати й більшого звіра, аби вижити, прозимувати. І мав для сього теж подячну казань: «Тією ж силою, що повалила тебе, колись буду повалений і я, і мене теж з'їдять. Бо той закон, що дав тебе в мої руки, віддасть і мене в поживу комусь. І твоя, і моя кров – се лише сік, що живить дерево раю».
Відтепер я не брав, а просив і вдячно приймав.
Я вже не викрешував у собі щоденно вогонь терпіння, щоб перебути день, – він сам іскрив у пробудженій душі.
Простий, але такий довершений довкружний світ відкривав мені свою науку. Розглядаючи лускату рибину в руці, я вгадав, як крити свою кучу. Нарізав кори і стелив жолобами на бантах, а поверхи в'язав жолоби перевернуті.
Коли звершив свою роботу, прийшов тихо, як затайливий гість, дощ. Вода стікала з гребенів кори у нижні коритця і цямкотіла на землю. Ні одна цятка не просльозилася на битий сухою хвоєю падамент. Я вийшов надвір і замилувався своєю вілією. Від неї віяло теплом і спокоєм. І я знав чому. Я правив сю хижку з такою любов'ю, гейби в ній мала жити моя Терка.
Раптом на острішок сіла біла ворона. Може, білою вона була від старості, а може, така вдалася, як се рідко буває. Ворона зично каркнула і опустила під мої двері волоський горіх. Я подякував, видовбав збоку ямку і загріб його. А собі попросив:
«Сокоти, горіху, мій осідок від біди нечеканої, від слабости смертної, хорони від блискавиці й граду, оборони від звірки і духів чорних, від людей заздрісних. Най у поселі моїй добро сідає, радість витає, панує мир».
Так знав приказувати, заганяючи топір у поріг нової хижі, дереводіл Микула, Терчин няньо.