Вічник

Перше, що спало мені на гадку, – вогонь сей живий! Він звивався з веселим тріском, пожадливо хапаючи мох і сіно, смачно облизуючи паличку, яка його спородила.
Чмокав, попискував від насолоди, шемрав щось своє. Наче говорив до мене. І я, не володаючи собою, схилив голову, вклонився вогню, як живому челяднику. (Мине не хтозна скільки часу і я так же навчуся вклонятися в подяці дереву, стеблині, птиці, рибі, каменю, сонцю, небові, дощеві, землі... За те, що вони є, і я є з ними. І не чаючи на потвердний одвіт, дочекаюся їх навзаємности.)
Лише коли кинувся за хворостом, увидів, що долоні стерті до крови. Та тілько би жури. В мене був огень, була своя ватра-спасителька! Накидавши в огнище ломаччя, я сів перепочити. Так, зігрітий і вколисаний тихим воркотанням, задрімав.
Снилося, що мене опосіла якась слизька паскудота, навалилася на груди, не дає дихнути, затуляє рот і очі. І я, знерухомлений, лежу пластом під сією повзучою лавиною. Пробудився в дурмані і явність пойняла мене ще більшим жахом. Усе довкола було встелено жабами, що кишіли, горбатилися в два-три ряди – рябі, жовтуваті, бородавчато-сірі, червоні, як грань, і зовсім крихітні зелепухи. Найгрубіші топтали мене, злосно б'ючи, як копитцями, тонкими лабиськами. Дивострах сієї картини повнився тим, що мерзка жабина маса ковзалася беззвучно. Жалібно рохкала лише принесена мною ропуха під каменем у виямці скали. А инші наміряли підскочити до неї, гупалися об брилу і зсипалися долі.
Якусь мить я ошаліло за сим позирав. Аж коли спам'ятався, згріб із себе гидоту і сторожко, аби не давити жабноту, потягся до скали. Схопив ропуху і побіг з нею до річища, там поклав на місток. Жаба пронизливо заячала, кажучи радість. Я відійшов за ялину і звідти слідкував, як сіра хмара повзе до поточини, куди її кликала цариця з жовтою звіздою на грудях.
Жаби залишили мою царину, страх лишав мене. Але тепер я злякався за свій вогонь. На щастя, під попелом блимали жарини. Сухе ріща затріщало в кліп ока. Жива полумінь ізнов затанцювала в моєму кам'яному притулі. А з нею провиднілося і в мене на душі.
Накрадавши в кострище товстих дрівцят, рушив я в новий пошук. Ліс після зими все ще дрімав. У пташиних гніздах глядати ще нічого. Гриби зморшки, пам'ятав я, вилізуть тоді, коли цвістиме ліщина. Залишалося теребити букові горішки. І щоб обдурити голод, – жувати смерекову смолу. Хоч якась, а пожива. Дивовижа чекала мене на лісній межі. В кущах таволги й калини, спутаних диким виноградом, рябіли панцирні завитки слимаків. За короткий час я назбирав їх цілу шапку.
Коло ватри натер гірської соли і сипав її в розтруби мушель. Слимаки морщилися, випускаючи слиз і чорноту. Я зчищав їх тріскою. Дрова згоріли, і я мав на землі готову жаровню. Вигріб ямку, накидав равликів і загорнув жаром. Слимачі мушлі потріскували. Війнуло запахом печенини. Я ледве здержувався, щоб не встромити в грань руку. Ледве дочекався. Трощив перепечені шкаралупи, витягував м'ясце і прихапцем жував. Яка то була смакота! Перший справдешній харч на бездомництві.
Так почала ткатися верета мого довгого самування в закрайньому карпатському уділі. Очі звикали до нового овиду, серце ні.
Дуже полегшив триб мого життя вогонь. Вночі я не мерз, а вдень мав на чому спекти настарану їду. За нею нишпорив я від рання до смерку. За тиждень визбирав усіх слимаків, а може, вони поховалися. Почалася гонитва за ящірками. Я кидався на них, як лисиця, розгрібав руками листя, розкустрював нори. Моє око хапало кожний порух, кожен повій стебла. М'ясо ящірок не було таким стравним, як слимака. Але сіль його здобрювала. Ще ліпше припалося, коли на намулистій заплаві вистрелив зеленими стрілками дикий часник-черемша.
Поставала нова й нова лісова ярина – березові брості, молода папороть, молочай, щавель, жалива-кропива, лобода. Але се була голодна ща, не ситна. Коли птиці сіли на гнізда, мій стіл збагатів на яйця. Прибули й сили.
У час спочинку я сидів коло мурашника з наслиненим прутиком. Мурахи залишали на ньому свою кислоту. Злизував її – і в голові аж світліло від кусючої терпкости. Крайчик мурашника я розгрібав і назбирував жменьку білих коконів. Більше з одної купи я не брав.
Запивав свої страви березовим і кленовим соками. Земна волога аж порскала з пробуджених весною дерев.
Коли мусиш, то й камінь укусиш, казали в нашому селі. Сяк-так я починав звикати до своєї лісової трапези. Все, що очи виділи, руки не лишали. Але чи не щоночі мені снився хліб. Житня мамина паляниця з печі, гаряча, з тріснутою кірочкою. Бувало і вдень позирав на рінне каміння і в ньому ввижалися скибки хліба. Се держало мене до того часу, доки я не забув його смак.
Якогось дня, спочиваючи на пні, я почув зозулю. Вона то кувала, то нетривко змовкала і знову кувала.
«Зозуле-сестричко, що живеш без свого гнізда, як і я, скажи, скільки мені тут бути?» – попросив я. І зозуля почала своє кукання. «Один, два, три, чотири...» – загинав я пальці.
На восьмому зозулю щось сполошило і вона пурхнула з граба. Що вісім? – не розумів я. Дні не могли бути, бо їх уже набігло більше. Тижні? Місяці? Про роки я боявся навіть думати. Мене пробило студеною росою.
«Скільки наміряно тобі, стільки понесеш, – сам себе тверезив. – Хто терпен, той спасен. Бо хіба ти не колосок терпіння з великого людського поля смирення? Хіба ти не онук свого діда?»
Ще раніше моє око зачепилося за скіпець молоденького граба, що пустив корінець у кам'яну тріщину на крутосхилі – видно, насінина якось завіялася туди. Нещасний, покручений, він чіпко тримався своєї крихітної п'яді, жив, тужавів на вітрі й сонцежарі і заздрісно тягнув бліді галузочки до темного лісового валу.
А ліс, набираючи лист, густішав і чорнів усе більше. В зеленій химороті тепер там закублювалося якесь нове темне життя. Щось тріщало, тріпотіло, охкало, кувікало. А вночі зітхало і стогнало, як змучений чоловік.
Мені було дуже одиноко і тоскно в такі години. Тоді я розмовляв з вогнем, і він, мій вірний цімбора, гарячими язиками шепотів щось заспокійливе. Я вслухався в оту бесіду, розгадував живу натуру вогню, вирівнюючи за нею і стрій своєї душі.
Щовечора я обсипав свій закутень сіллю, освяченим натільним хрестиком накреслював круг себе коло і держав під рукою нагострений осиковий кіл, і щовечора духи лісу гоготали й галайкали з теміні. Казки «про страхи», які я так любив у дитинстві, оживали тут зовсім близько, ставали явиною.
Понад хащею носилися якісь фосфоричні клубки-повітрулі. Навісно свайбували жаби, водячи по млаках свою царицю-молодицю. Щось заколочувало воду в темному смолистому озерці. Закипав, зрушуючи каміння, потік. Тріщало ріща, наче в ньому ґаздувало щось грубе. Невгомонно плакала, як зурочена дитина, якась птиця. Мірно здригалася скала, гейби хтось гупав у ній ізсередини...
В уривчастій дрімоті перебував я ніч, не розуміючи, де сон, а де явина.
... Ввижалося, як ми з дідом паруємо яворове кісся. Раннього літа належало вибрати в лісі гінкого молодого явора. А наперед Іллі піти до церкви й покласти воскову свічку пророку-громовладцю. Помолитися за лад на газдівстві, за спіх у роботі, за вдале ремеслування. Вдома ввечері язик за зубами держиш, вклонившись образам, рано лягаєш. До схід сонця піднімаєшся і, нікому не кажучи про замір, рушаєш до поміченого явора. Дорогою ні з ким не здоровкаєшся, до бесіди не пристаєш. Смиренно шепчеш молитви. У лісі; перехрестившись, починаєш підрубувати явора з чотирьох боків. Рубаєш точними і негучними махами, щоб не розбудити Велику Хащу, приспану за ніч. Верхівка дерева має впасти на північ. На землі дерево обчищаєш, відсікаєш триметровий криж і завдаєш собі на плечі. Дорогою читаєш подячну молитву за те, що Хаща впустила і випустила тебе з миром.
Удома кругляк розколюєш з тоншого кінця на дві половинки. Не обтісуєш, ховаєш на бантах під стріхою, в затемненому, провійному місці. У вільний зимовий вечір зносиш яворину з хліва. Уже суху, легку, розколюєш знову навпіл. Із сих ощепів будуть два косята. Починається тесання. Перші тріски дідо схапував і десь заникував у потаємному закутні. Інші спалював. Кося тесалося одним дихом. Готове держално дід чіпляв двома ручками за сволок у сінях – аби підсихало до весни. За зиму воно ще «сідало».