Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

  
Юрій Андрухович
 
Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
 
 
Автор настільки заплутався у переходах між реальним та вигаданим, що про всяк випадок оголошує витвором власної уяви всіх дійових осіб, а також усі історії, ситуації та, зрештою, й міста цієї книжки.
 
А — Б — В — Г — Ґ — Д — Е — Є — Ж — З — И
І — Ї — Й — К — Л — М — Н — О — П — Р
С — Т — У — Ф — Х — Ц — Ч — Ш
Щ — Ь — Ю — Я
  
ПЕРЕДМОВА типу ІНСТРУКЦІЯ
 
Те, що ви бачите на сусідній сторінці, є українською абеткою. У ній тридцять три літери. Відразу ж хочу звернути увагу на певну нерівність між ними. Серед них є, сказати б, найпопулярніші, є середньої вживаності, а є просто ізгої. Ця нерівність особливо загострюється, коли йдеться про початки слів, тобто про перші літери. Абсолютним ізгоєм у цьому сенсі є тридцять перша літера — Ь.
Крім того, в українській абетці є дві зовсім унікальні літери, яких ви не знайдете у жодній іншій кириличній абетці — малковичівські серпик і свічечка, себто Є та Ї. Вони дають нам незлу нагоду переписувати по-своєму деякі іноземні назви, як наприклад, Єрусалим. Для цієї книжки така нагода важлива.
Зараз я повторюсь і зацитую дещо з анотації, що її написав кілька місяців тому на відкриття іншої книжки іншого автора [1]. Я свідомий того, що самоцитування радше не прикрашає, проте кращого вислову на цю ж таки тему в мене поки що не назбиралось. Отже: «З усіх можливих систем координат абетка є для письменника найріднішою. Людина, що за природою бачить світ перш усього описаним словами, складеними за допомогою літер, знаходить в абетці свою найнадійнішу і чи не єдину опору. Єдино можливий порядок розташування знаків надає їм, знакам, ваги символів. Абетка є цілісною й до кінця заповненою даністю. Вона не зрадить і навіть не зміниться. Від неї можна починати свій танець. Усе, що є текстом нашого життя, починається з азбук і букварів, цих дитячих продовжень абетки. В ідеальному випадку — не тільки починається, а й закінчується».
Абетка є категоричною. Колись у школі мені запам'яталось, як учителька фізики звернула нашу увагу на категоричність часу: «Час ні з ким у блат не входить». Щось подібне можна сказати і про абетку. Вона є даністю, з якою не сперечаються. Вона встановлює послідовність, а відтак і лад, внутрішній (та й зовнішній) світопорядок писемності. Ця її властивість понад усе сприяє творенню енциклопедій та словників.
Чому саме їх?
По-перше, вони претендують коли не на універсальність, то хоча б на вичерпність. Абетка ж є непорушним каркасом, цілковите заповнення якого може свідчити про її, вичерпності, здобуття.
По-друге, як (більшою мірою) енциклопедії, так і словники є намаганням систематизувати світ бодай у якомусь його сегменті. Абетка ж є елементарно систематизованою базою знаків [2].
По-третє, вони акумулюють знання, записане у вигляді тексту і сформульоване передусім судженнями, що складаються передусім із понять, які виражені передусім словами, що на письмі складаються передусім із літер. Літера, таким чином, виявляється базовою одиницею (елементарною частинкою, «атомом») знакування знання.
* * *
Ця книжка мала бути енциклопедією. Звичайно ж — особистою, авторською, такою, що її пише одна людина. Тож за великим рахунком радше «енциклопедією».
Енциклопедії прагнуть фундаментальності. Кожна спроба описати світ через тлумачення понять є максималізмом і межує з безнадійністю. Іноді з абсурдом — як у випадку першої польської енциклопедії Бенедикта Хмельовського (1745 — 46) під промовистою назвою «Нові Афіни», де під гаслом КІНЬ подається найблискавичніша і по-своєму найвичерпніша з дефініцій: «КІНЬ який із себе, те кожен бачить».
Авторові «Нових Афін» здалося, що цього достатньо. Зрештою, він мав рацію, позаяк саме його енциклопедія була першою, принаймні першою в польській Ойкумені. Як описав і витлумачив — так навіки й залишиться.
Утім, завдання енциклопедій — не тільки описувати та тлумачити, але й актуалізувати описане та витлумачене раніше. Адже про них відомо, що, претендуючи на всеохопність, вони застарівають уже в мить свого виходу.
Дотепер я двічі здійснював певні енциклопедичні спроби.
Першою був спеціальний проект «Ґлосарій» часопису текстів і візій «Четвер». Сама назва «Ґлосарій» на ньому, до речі, ніде не вказана — складається враження, що ми почали його так називати вже після випуску у світ. «Ґлосарій» поставав головним чином наприкінці 1991 року, в атмосфері кардинального історичного зламу, точніше, дуже виразних його передчуттів, тож у «Таємниці» я називаю цей проект «однією з енциклопедій кінця». «Ґлосарій» формували ми з Іздриком, тож ми й написали до нього більшість ґлос. Крім того, ми запрошували інших авторів — то були перші дні виникнення середовища, пізніше названого «станіславським феноменом». Для початку ми, як і всі енциклопедисти, створили перелік понять-слів, що їх ми хочемо пояснити напередодні кінця. Серед них переважали такі, що їх, наче Хмельовський свого очевидного всім коня, ніхто вже й особливо пояснювати не збирався: Бог, Вино, Вода, Дерево, Диявол, Жінка, Місто, Птах, Україна. Згодом вилізе на яв уся мимовільна іронія назви «Ґлосарій» — якщо під останнім розуміти «словник до тексту, що пояснює маловідомі або застарілі слова».
Далі ми розподілили той перелік маловідомих або застарілих слів між собою і кожен приніс через якийсь час хто більше, а хто менше текстів. Ми стали Колективом Авторів, розібравши світ на сімох.
Друга спроба — це проект середини 1990-х (уперше виданий 1998 р.) «Повернення Деміургів», чи то пак «Мала Українська Енциклопедія Актуальної Літератури — МУЕАЛ». Як можна судити з назви, цю енциклопедію, на відміну від універсального «Ґлосарію», слід зарахувати до т. зв. галузевих. Галуззю для неї стала УАЛ, описана вкрай суб'єктивно і місцями навіть провокативно — через імена творчих осіб, назви часописів і видавництв, угруповань і середовищ, а також через тенденції, тренди, банально кажучи — напрями, школи і течії, а небанально і на той час модно — через дискурси, себто вигадані і справжні рівні співіснування всього щойно переліченого.
Визначальною у проекті «МУЕАЛ» є роль Володимира Єшкілева (у цьому сенсі він стає просто-таки Єшкі-Левом), Деміурги в назві також його, як і ніцшеанське їх, Деміургів, повернення. Я був радше ледарем-асистентом, відповідальним за «Хрестоматійний додаток», що в ньому зібрав найулюбленіші чи принаймні найпоказовіші зразки творчості п'ятдесяти двох актуальних на той час (a здебільшого, дякувати Богу, й на сьогодні) письменників. Головним підсумком появи «МУЕАЛ» стало те, що багато хто на мене щиро образився (на Єшкілева майже всі ображались і раніше — сказати б, апріорі).
Відтоді я дав собі слово ніколи більше не влазити в жодні енциклопедії.
* * *
Зате я завжди, ніби якийсь Павич або давній Памва Беринда, чигав на свій лексикон.
Судячи з тлумачень у переважній більшості джерел, він, лексикон, є фактично тим же, що і словник. Так стверджують усі, і тільки німці — що то «словник у широкому сенсі», «довідник або посібник [3] у спеціальній галузі».
За великим рахунком, недавно згадувана «МУЕАЛ» була чимось таким.
Але припустімо, що чимось таким виявиться і ця книжка.
У такому разі спеціальна галузь у ній є вельми спеціальною.
Автобіографія, що накладається на географію — як це назвати? Автогеографія? Автогеобіографія? Звучить надто складно — ніби якась тяжкостравна гекзаметрична «Батрахоміомахія». І що, до того ж, первинне в цьому поєднанні «біо» з «гео», що на що, власне кажучи, накладається?