АТО. Історії зі Сходу на Захід

А хвилин через п’ять до мене підійшла дивна дівчина.
– Ви були на майдані в день розстрілу? – сумно промовила вона. У вас такий погляд...
– Был на войне.
– В АТО?
– Те, кто был на Востоке, называют вещи своими именами. Я был на войне...
Та дівчина була єдиною, хто помітив мій погляд і знай про те, де я був. Інші ж люди жили своїм життя. І потроху забирали мене до цього життя. З концертами, Інстаграмами, зоопарками й миром. З нічними трамваями, у яких не бояться вибухів. З вишиванками, які не страшно одягнути.
* * *
Але одного разу в середині серпня мені довелося повернутись назад у світ АТО. Мені подзвонив Павли Його голос був сумним. Я відразу подумав, що в нього погіршився стан здоров’я. Та справа була в іншому Виявляється, нашого хорошого знайомого, з яким ми воювали біля Щастя, було вбито в бою.
– Труну перевозять у Чернівці. Поховання буде завтра чи післязавтра.
І знову вибухи, кров, тіла перед моїми очима Арсенові було двадцять три роки. У нього залишила і. однорічна дитина й дружина. Я пам’ятаю, як він почуй незадоволення нашого командира через те, що ми і Павлом прибули до «Айдару». Усі вдали байдужість. хтось посміявся з нас. Але Арсен підійшов і поплескав мене по плечу.
– Я розумію, чому ви тут. Бо не можете бути вдома. Ви молодці. Не зважайте на нього. Головне – не м’язи. Стріляти ви навчитесь. А ось патріотизм і бажання захищати свою країну – це важливо. І це головне. І тому ви тут. І тому я тут.
Він був з тих хлопців, які не вигадували причин не йти воювати. Я зустрічав тих, хто боявся мобілізації через свій юний вік, старість, проблеми зі здоров’ям, зайву вагу, наявність дітей. Хтось щойно одружився, .і хтось запланував весілля на наступне літо. У когось народилася дитина, а в когось дитина щойно пішла в школу. Хтось мав хвору маму або бабусю. Хтось жодного разу не тримав у руках автомат, а хтось тримав його в руках дуже давно. Але мої товариші з «Айдару» ніколи не шукали причин. Вони слухалися свого серця н знали: якщо не вони, то ніхто. Якщо не вони, то й України не буде. Арсен і такі, як він, були для мене героями тоді й зараз. І я не міг повірити в те, що життя цих героїв все ж таки закінчилось. Я не вірив, що герої помирають, а ми залишаємося жити. Я не міг повірити и те, що світ несправедливий.
Я вийшов із квартири, сів у своє авто й натиснув на газ. Я гнав по вечірньому Києву й кляв несправедливе життя. Побачив дівчину в гарній сукні, на підборах біля нічного клубу. Вона сміялась і розмовляла з кимось по телефону. А все через Арсена, який віддав життя за її сміх. Але про нього не будуть розповідати в новинах. А ці дівчата ніколи не дізнаються, що хтось на Сході захистив їхній спокій і віддав за це своє життя. «Хіба це справедливо?» – питав себе я. Чи знав я всі імена хлопців із Небесної сотні? Чи знав я імена всіх учасників АТО? Ці питання не йшли з моєї голови.
Я залив повний бак на заправці й увімкнув на навігаторі маршрут до Чернівців.
* * *
Я був на похороні один раз, у дитинстві, у 9 років. Тоді померла подруга моєї бабусі, що жила в сусідньому під’їзді. Я бачив її сині губи й завмерле обличчя в труні. Мені було дуже страшно. Коли труну виносили з квартири, я закрився в туалеті й плакав. Я пам’ятав доброту тієї бабусі: вона давала мені попити води. Пам’ятав злість у її погляді, коли я і друзями із двору, розважаючись, дзвонив до неї у квартиру, .і вона кричала на нас із балкона й обіцяла викликати міліцію. Пам’ятав світло й темряву її очей. Але в труні вона лежала і абсолютною байдужістю. З пустотою. І це було найстрашніше. Я зрозумів, що це був її фініш.
Коли через кілька років померла моя бабуся, я шукав причини не йти на її похорон. Сказав батькам, що в мене болить живіт. Але вони відповіли, що то не є причини залишитися вдома. Потім вигадував інші причини залишитися. Казав, що треба готуватися до контрольної. Що, крім живота, у мене болить голова. І мам,і нарешті змилостивилася наді мною. Хоча й залишилася незадоволеною.
Я боявся смерті моїх батьків. Бо не уявляв, як їх ховати. Як купувати труну, як кликати гостей на поминки, що казати. Я перевіз батьків з Луганська перед тим, як їхати звідти самому. Тепер я мчав по трасі до Арсена. Не знаю навіщо. Але я поспішав провести його в останній шлях. Для мене це було вкрай важливо.
* * *
У Кам'янці-Подільському я зупинився випити кави й трохи відпочити. Голова розколювалася чи то через стрес, чи то від безсонної ночі. Виїхавши з міста, помітив на трасі невисоку руду дівчину з татуюванням маку. Не в моїх звичках було зупинятися для того, щоб когось підвезти. Але я натиснув на гальма.
– До Чернівців не підкинете?
– Садитесь.
Настрою для розмов у мене не було. Тому півшляху ми мовчали. Та потім по радіо заграв «Океан Ельзи».
– Шкода, що на їхній концерт у Львові вже нема квитків, – сказала дівчина.
– А я не понимаю, как можно устраивать концерты, когда в стране война.
– Знаєте, це сумно. Але... Не можна весь час думати пише про війну. Так можна з’їхати з глузду.
– Но и для развлечений у меня нет настроения. Сейчас вот еду друга хоронить. Привезли из АТО вчера.
Співчуваю й розумію вас. Це жахливо, – сказала дівчина.
Я побачив, що їй стало соромно й на її очах з’явились сльози. їй було не по собі через те, що вона заговорила зі мною про концерт. Мені стало незручно, що я на навіяв їй такий сум.
– А ви з Чернівців? – спитав я, пом’якшивши тон для того, щоб перевести розмову на іншу тему.
– З Луганська.
– Ого. Я тоже из Луганска!
Майже доїхавши до Чернівців, ми дізналися, що жили на одній вулиці й навчалися в одній школі, яка наразі згоріла. Де б ми могли зустрітися з нею, як не на трасі в Західний Україні? Ксюша розповіла, що ходила в Луганську на мітинги, що розклеювала листівки, і я з кожною хвилиною все більше починав захоплюватись нею. З дівчини, яка їздить розважатися на чужих авто, вона перетворилась на борця за моє місто. Чому я не зустрів її раніше? Чому не ходив з нею на мітинги? Ця дівчина говорила приблизно те ж, що й Катя. Про те, що не варто гризти себе, треба рухатися далі, радіти життю поки воно є. Але, на відміну від Катиних слів, її переконування зачепили мене. Її слова мали вагу, не були пустими. Усе ж таки Ксюша не була втікачем. Вона боролась і програла битву. Але по її очах я розумів: воші ніколи не програє війну. Я вірив, що їй усе вдасться.
Майже в кінці я запитав, чому вона говорить українською.
Пам’ятаю той день, коли ми були біля пам’ятника Шевченкові. 9 травня. Ми читали вірші. Поклали квіти до ніг Кобзаря. А потім на нас почала наступати колона російських туристів під своїми прапорами. Там, звісно, були й місцеві. їх було значно більше, ніж нас. Тому ми ганебно тікали. Вони зняли наш прапор біля Шевченка, викинули квіти. Вчепили свою трикольорову ганчірку й почали розповідати щось своєю мовою. А я плакала від безвиході. Я хотіла якось захистити Шевченка. Мені було соромно, що пін дивиться на нас зверху й бачить, що робиться біля його пам'ятника. Я розумію, що мова - це не найголовніша ознака для людини. Не важливо, як ми розмовляємо. Важливо, що ми робимо. Але... Це моя нематеріальна вдячність усім борцям, що віддали життя за Україну, – розповідала Ксюша й додала в кінці: – А ще так ніхто не може здогадатись, що я зі Сходу. Що я програла.
– Ви не програли, Ксюшо. Ви виграли. У вас все лише починається, – тоді я чи не вперше перейшов на українську, Сам того не усвідомлюючи.
– Так, я теж вже майже повірила в це. За цей місяць зі мною сталось так багато пригод. З’явився абсолютно інший світогляд. Здійснилися всі мрії. І знаєте, коли починають здійснюватися мрії, перестає бути соромно. У житті настає теплий океан, легкий бриз, й усмішка не сходить з обличчя.