АТО. Історії зі Сходу на Захід

– Я познакомилась с одной девочкой из Донецка, и мы договорились пойти на дискотеку сегодня. - одного вечора сказала мені Катя. - Она будет с мужем, и мы с тобой. Правда, классно?
– Катя, какая дискотека? Ты думаешь, мне сейчас до танцев и музыки?
– Ох, не волнуйся. До двенадцати вход бесплатный, а выпивку можно пронести с собой.
– Да не об этом я! Люди умирают, ты понимаешь? Это война! Какие могут быть танцы, когда идет война и в эти минуты кто-то отдает жизнь за Донбасс?
– Война осталась там! Здесь нет войны! Мы две недели торчим в городе, в который ты меня притащил! Мне скучно, у меня здесь нет работы, я живу с твоими друзьями, которые, по ходу, не особо счастливы, что мы у них гостим! У меня здесь никого нет, никого! Я нашла одну подругу, которая меня понимает, а ты не хочешь со мной идти? Что ты предлагаешь делать? Сидеть и грустить? Плакать? Что? Война там, а мы здесь!
– Война везде! Там умирают молодые парни из Львова и Черновцов, из Днепра и Киева! Это война всей Украины! И здесь не может быть мира! И от войны не убежишь! И какое ты имеешь право радоваться жизни, когда кто-то воюет за твой город? Лучше бы помолилась!
– О ужас! Каким ты стал невыносимым! Я должна в монастырь уйти и молиться? Жизнь продолжается! Сколько можно киснуть? Ты сидишь в себе, мучаешься, а пора бы уже начать видеть мир вокруг! Хватит с нас всего этого, стрельбы по ночам, взрывов! Мы имеем право отдохнуть! А отвечают за все это пусть те, кто по начал.
– Кто?
– Эти майдауны! Кто еще? Это справедливо, что они умирают!
Після цих слів розмова закінчилась. Її було неможливо слухати. Я не став опускатися до рівня собак, які перегавкуються, а просто вийшов з кімнати. У вітальні сидів мій друг, який не міг не чути цієї емоційної розмови. Як же мені було соромно за неї. Не міг дивитись в очі другові, який ходив на мітинги, підтримував матеріально армію, а тепер дав притулок невдячним створінням. Хотілось піти кудись і забутись. Я купив у магазині горілки. Коли повернувся, Каті не було.
На дискотеку пошла?
– Да, - промовила дружина друга.
Я поставив на стіл горілку. Вона подивилась на пляшку, а потім підійшла до мене й обійняла. Як же багато тепла було в тих обіймах! Не потрібно було слів. Я чи не вперше за місяці зрозумів, що мене хтось розуміє й підтримує. Ми пили втрьох. Дружина друга тієї ночі взагалі пила горілку вперше. Але всім нам було так погано, що ми вирішили опуститися до рівня сепаратистів.
– Убегаешь из Луганска, но от себя не убежишь, - сказав тоді я.
* * *
Дівчина повернулась додому під ранок. Полізла до мене цілуватись. Я відштовхнув її. Удень, коли проспалась і протверезіла, вона вибачалась. А під вечір знову почала скиглити про те, що їй нудно й нема що робити в цьому місті. Потім почала звинувачувати мене в тому, що я досі не маю роботи, а їй потрібен новий одяг.
– Зачем мне нужна новая работа, если я ухожу воевать на Донбасс?
– Очень смешно.
– Я не шучу.
– Хватит уже такое говорить! Совсем с ума сошел!
– А ты будешь меня ждать?
– Еще чего! Если ты вдруг и вправду надумал уходить, то я уйду от тебя!
– Да, ты была бы хорошей и верной женой, правда?
– Я была бы хорошей женой, если бы ты был адекватным мужем! За что ты хочешь умереть? За кого? За олигархов, которые свои капиталы не поделят? Люди - это пешки в больших играх политиков! И ты хочешь быть марионеткой, которая так легко распрощается со своей жизнью?
– Я хочу быть мужчиной, а не крысой.
– Ты просто сошел с ума, знаешь? С меня хватит. Я уезжаю к родителям в Крым.
І вона поїхала. Того ж дня. Більше я її не бачив. А я подзвонив до батальйону «Айдар» і сказав, що хочу піти воювати за Схід. Мій друг Павло сказав, що піде зі мною. АТО – це чудова можливість перевірити стосунки й зрозуміти, хто тобі друг.
* * *
Я був на фронті 14 днів. Ніколи не воював на передовій. Спочатку мене взагалі не хотіли брати до «Айдару». Дарма я не зняв окуляри перед тим, як увійти до одного з кабінетів, у якому записували добровольців. Там мене відразу відправили додому й сказали, що добровольців вистачає. Але наша з Павлом наполегливість усе ж таки переконала їх записати нас у батальйон. Наступного дня ми вже їхали до Щастя. Нас розмістили в казармі. Досі пам’ятаю той запах. Запах поту, шкарпеток і запах гордості за те, що ти один із воїнів України. Певно, саме так і пахне війна.
Нам було дуже страшно. Особливо першу добу. Я ніяк не міг забути, що десь тут, зовсім поруч, живе смерть. І вона може прийти до нас щомиті. Я не міг викинути з голови бездумні доручення нашої влади, відсутність адекватних наказів, нашої ролі в цьому пеклі. Я усвідомлював, що солдат - це лише маріонетка в чиїхось іграх. Та всі ці думки немов вітром видуло з моєї голови. На фронті я почав менше думати, більше качатись і вчитись тримати зброю; більше допомагати й діяти, ніж філософувати. Пару разів, наприклад, я просто готував їсти для кількох десятків людей. І навіть тоді відчував, що роблю щось корисне, замість писання коментарів у соціальних мережах.
Поруч з казармою була тренувальна база. Нас ознайомили з правилами першого ж дня. Один із командирів довго сварився через те, що до них привезли таких, як я.
– Ми перші! Ми йдемо попереду Нацгвардії! У нас ветерани Афгану й мисливці, військові запасу, офіцери, спортсмени! Навіщо ви записались до нас? – приблизно це казав нам командир, який хотів відіслати нас додому.
Та, слухаючи його слова, ми не опустили очей чи голови. Стояли рівно й мовчки слухали, поки він не пішов, грюкнувши дверима.
За час, що я провів в «Айдарі», познайомився з хлопцями зі всієї України. Там були архітектори, скульптори, водій-далекобійник, сноубордист, міліціонер, будівельник, фермер. І всі вони не могли сидіти вдома. «Ми тут за наших дітей. Ми тут для того, щоб зупинити їх вчасно,» – казали герої і з розумінням плескали мене по плечах, адже знали, що сидіти вдома неможливо, коли у твоїй країні війна. Тим більше неможливо сидіти вдома тоді, коли воюють за твоє рідне місто.
Я завжди був десь у тилі. Бачив багато трупів і відчував їхній сморід. Усвідомив той жах, що почав спокійно сприймати вид нутрощів, що лежать біля тіла. Хотів би викинути з голови ті тіла, які розкладалися під сонцем і які ніхто не міг винести з лісу, адже там була замінована територія. Кілька разів ми ховали трупи, скидаючи в яму тіла частинами. Хотів би я забути про це. Але, на жаль, не можу.
Не забуду й погляди місцевих, які боялись і ненавиділи нас. І одну дівчинку, яка підійшла до нас і подарувала квіти. Її очі того дня стали моїм сонцем, хоча на небі були (Щільні хмари. Не забуду зруйновані хати й людей, які питали, де їм тепер жити, що їм тепер робити.
Я допомагав на кухні й у побуті. А також постійно тренувався з хлопцями і вчився тримати зброю в руках. За два тижні мої руки стали накачаними, і я подумав, що нони точно сподобались би Каті.
Усе це було немов у кіно. Я не міг повірити, що перебуваю на справжній війні, очікував полегшення, думав, що моє сумління перестане мене гризти. Але на душі було гидко. Певно, через те, що доводилося воювати проти власних друзів, однокласників і сусідів. Певно, тому, що нас ненавиділи й проклинали в рідному місті. Певно, тому, що ми пізнали іншу сторону життя, про яку ніколи не розповідали в дитинстві. Ми пізнали трішки пекла.
Я мріяв увійти в Луганськ на танку з українським прапором. Але не судилося. На моєму першому чергуванні на блокпості ми з Павлом потрапили під обстріл. Я отримав поранення в ногу, а мій, тепер вже найкращий, друг – у живіт. Було пекельно боляче. Я мріяв втратити свідомість і дивився, як кров стікає на чорну землю і всмоктується, ніби дощ. Моя мрія здійснилась через десять хвилин.
* * *