Дівчинка на кулі

— Я в тих сукенках їй ходити не дозволю! Хоч ти мене ріж, а не дозволю! Ср…ку видно! Та й добрі гроші Штефка й Пазуня заплатили за те вже ношене шмаття! Скажи хоч ти своїй психічній, аби не підходила до їхніх дітей за три кроки, бо я їй голову скручу, як горобцеві! Це не дівка, а дідько рогатий! Слудван [28] якийсь вгурний! [29] Нічого до неї не доходить, хоч ти їй кілок на голові теши!
Далі — ще гірше: Андрійко й Ліля, підрісши, збагнули свої переваги наді мною. Як тільки мама робила щось поряд (а отже, я не могла надавати їм «пляцків» за кривду), починали дражнитися: «Паня, паня, з тебе висить катрання!» — хоч ніяке лахміття з мене ніколи не висіло: львівське виховання дало свої плоди. Або брат вихвалявся, що він вилупився з писанки, а сестру принесла нам у дзьобику райська пташка, — і згорда позирав у мій бік. Знав, що мама не пропустить нагоди сказати, що тільки я одна — не їхня, бо випала біля нашої хвіртки із циганського воза. Малі потай навмисно нищили мої речі: Ліля повирізувала ножицями синьо-фіолетові троянди з єдиної врятованої мною від продажу сукеночки з китайського шовку, Андрійко повідкушував пластмасовому жовтому каченяті червоні ніжки. Я жалілася татові й бабусі — маминій мамі (бо на маму була марна надія), але моїм кривдникам усе миналося безкарно:
— Вони ще малі, не розуміють!
Тато навіть намагався врятувати мою улюблену іграшку: гадав, що відкушені ніжки приклеяться, якщо пластмасу нагріти полум’ям від сірника, — але натомість каченя спалахнуло, а поки гасили, йому вигоріло ціле черевце. Я сховала понівечене платтячко й покалічену іграшку у стодолі в закутку, зав’язавши свої нехитрі скарби в подаровану мені ще у Львові цьоцею Дозею квітчасту нейлонову (або, як вона казала, «газову») хустку. Було дуже образливо, боляче й гірко. Коли цьоця з дядьком приїжджали в гості, то старалися якось мене втішити: «Ще трошки потерпи: скоро ти виростеш, приїдеш до Львова учитися в університеті й будеш знову жити в нас!». Але минали дні за днями — а нічогісінько не мінялося. Та й тітка гостювала в нас усе рідше, а нашій бабусі зі сльозами на очах признавалася, що рано чи пізно після таких відвідин потрапить у лікарню з інфарктом.
Коли вже у зрілому віці я натрапила у Григора Тютюнника на слова: «А я скажу: хай ніколи не вернеться ні дитинство, ні юність моя! Ніколи! Так було мені нестерпно! Не хочу нізащо!» — то несподівано зловила себе на думці, що з чистим сумлінням теж могла би підписатися під цими рядками. Я теж не хочу назад у своє дитинство! І в ранню юність теж! Там мені було так погано!.. А може, я сама винна в тому, що мені так жилося? Бо ж ні Андрій, ні Ліля не отримали в дитинстві жодних психологічних травм. Тому, що вони були маминими улюбленцями? А може, тому, що просто були іншими і сприймали все простіше?..
Із дітьми завжди непросто. Для них доводиться з неймовірними труднощами викроювати убогі хвилини на спілкування, спільні ігри, виховання; адже в батьків завжди купа-купезна справ і клопотів, — а малі впевнені, що світ повинен крутитися навколо них, як планети довкруг Сонця! Але дітей не буває «найгірших у світі». Тож якщо вам скажуть, що ваша дитина погана, — знайте: вам у вічі нахабно тичуть, що ви — поганий батько чи мати. Любіть свою дитину такою, якою вона є! Дитину, котра створює вам проблеми на кожному кроці, любіть устократ більше, аніж дитину покірну і слухняну. Тільки у світлі й теплі вашої любові навіть найгірше за характером і поведінкою дитя здатне перерости з чортеняти якщо й не в янгола, то вже однозначно — в достойну людину.
Велике благо, що дитина живе більше теперішнім, аніж минулим і майбутнім — у дорослому віці вже все навпаки; що вона не пам’ятає зла — його стає дуже тяжко, з кров’ю і м’ясом, видирати з пам’яті вже потім; що радіє життю і сміється, хоча ще хвилину тому її били й кривдили; що любить тільки тому, що любить; що поступається своїми інтересами безкорисливо і всяку кривду прощає легко й щиросердно.
* * *
Була осінь, бо копали картоплю. Моїм завданням було збирати найбільші картоплини у відерце, носити на край городу й пересипати в окремий кошик, але водночас я мусила ще й наглядати за меншими. Встежити за кожним їхнім рухом було просто неможливо й без жодної роботи, а тут я на якусь хвилину відволіклася на картоплю — і Ліля наїлася глини. Можливо, її дитячий організм потребував якихось мінералів, а може, вона не стільки й наїлася, як просто вимастила рота й носа, — але мама мене за недогляд так віддухопелила, аж їй долоня почервоніла. Хресна, яка допомагала нам збирати врожай, теж докинула своїх п'ять копійок: назвала мене клятим дівчинищем і найгіршою дитиною в Селі. Та ще й брат — може, й ненавмисно, але все ж! — поцілив бузиновою стрілою із саморобного лука просто мені у щоку. За вістря у стрілі служив іржавий цвях, тому моя глибока рана пекла вогнем, але поскаржитися було нікому: тато ще не повернувся з роботи. Натомість малі вистрибували довкола мене, тицяли пальцями й відверто глумилися: «Ага, дістала, психічна! Тепер будеш знати, яка ти пані!». А мама з нанашкою, орудуючи сапками, затягли впівголоса батярську [30] пісеньку:
 
 
Йой, що я по Львові находився,
 
Йой, що я у Львові надивився!
 
Сидить пані на балконі,
 
Виставила стегна голі:
 
Йой, видно! Йой, встидно! —
 
Як холєра!
 
 
Ота насмішкувата пісенька, котру, як я чудово розуміла, співали на зло мені, аби поглузувати зі «львівської пані» (бо ж в оригінальному варіанті на балконі сиділа зовсім не пані, а просто баба!), й стала останньою краплею в чаші мого дитячого терпіння. Я кинула відерко, розсипавши зібрану картоплю, й побігла у сльозах із городу на подвір’я. Услід за мною — заспокоїти, втихомирити, пожаліти! — не рушився ніхто. З горя я забилася у свій закуток у стодолі, витягла заповітний клуночок, де зберігала понівечене платтячко й напівзгоріле каченя, і вирішила йти з дому хоч би й на край світу — який, звісно, в моєму уявленні починався відразу ж за Селом. Того дня там якраз стояли табором цигани. Іржали коні, горів вогонь під великим казаном, поміж критими бричками бігала, весело граючись, кучерява боса дітлашня. Ті діряві й латані, бо старим брезентом і мішковиною криті, сірі халабуди на колесах чомусь мені зараз асоціюються із подібним на вигляд возом міняйла, який два-три рази на рік приїжджав у Село за лахміттям, зупинявся на роздоріжжі й гукав: «Міняй, міняй, катрання давай! Несіть лахміття з курячками — беріть мисочки з квіточками!». Утім, привозив міняйло не лише посуд. Були в нього для обміну й свистунці-пищики, дитячі гармошки, довгі, як олівці, цукерки в барвистих обгортках, зошити, хустки. Але мама каже, що міняйли не мали нічого спільного з циганами.
Коли я наблизилася до гурту циганок у рясних спідницях, їхні дітлахи оточили мене тісним колом і стали сіпати за одяг, відбирати вузлик. Я боронила свої скарби, аж раптом один старий циган — мабуть, головний у них, — владним голосом кишнув на циганят, і ті кинулися врозтіч, а мене строго запитав, чого мені тут треба. Я відповіла, що колись давно випала з останнього циганського воза коло он тієї хвіртки, де хата під бляхою й біла криниця, — тому мене там не люблять, б’ють, усе відбирають і дражнять циганським вилупком. Більше терпіти я не можу, тому прийшла проситися до них: якщо я циганка, й вони теж цигани — то мені з ними буде добре. Така несподівана новина вразила усіх присутніх, як грім з ясного неба. Вони так голосно зареготали, що я вже готова була від сорому в землю запастися, — але раптом із гурту, взявшись руками в боки, вийшла огрядна молодиця з чорним, як вороняче крило, довгим волоссям, у накинутій на плечі великій червоній хустці, щось крикнула незрозумілою мовою старому циганові, а тоді вхопила мене під пахву, як котеня, й висадила на віз. Усередині циганської кибитки [31] було затишно й незвично. Зараз я би сказала — екзотично: всюди валялися килими, ковдри, подушки та яскравий різнобарвний одяг. Молодиця кудись метнулася і принесла в облупленій мисці велику варену курячу ногу.