Дівчинка на кулі

Він витяг із високої вази на малім столику коричневий очеретяний насінник на довгому рівнесенькому стеблі, приклав до моєї ступні й відрізав кавалок стебла ножичком врівень із моїм великим пальцем.
Цьоця вдяглася, із блискучої трубочки намастила собі перед дзеркалом губи якоюсь дивною червоною маззю, а потому, смішно попльовуючи у маленьку коробочку, нанесла тоненькою щіточкою на вії чорну фарбу, вбрала на голову капелюшок із довгими прозорими стрічками, що метлялися аж по спині, зробила дядькові «па-па», а мені «цьом-цьом» і кудись щасливо побігла. Дядечко ж почав розповідати мені історії про піратів. Але криваві піратські розбої так мене налякали, що я розплакалася. Дядько Данило негайно змінив тему і став розказувати про індіанців, детально пояснюючи, які в них були головні убори з орлиного пір’я і як вони розмальовували обличчя, щоби їх блідолиці вороги боялися. О, це вже було цікаво! Я запропонувала дядькові, щоб ми також розмалювали собі личка, — і цьоциних помади й туші нам на це ледве-ледве вистачило! На столику біля дзеркала красувалося ще чимало флакончиків, коробочок і різних футлярчиків. Я перепробувала все, що лиш могла. А дядько радів, бо йому вже не треба було нічого розповідати, — тим більше, що на думку чомусь спадали тільки «страшилки». Гадаю, це його мій зовнішній вигляд так надихав!
Першого цьоциного погляду на нас із дядьком цілком вистачало, аби знепритомніти, проте вона взяла себе в руки, запхала мене у ванну — й, поки я там розкошувала, зумисне щедро розхлюпуючи воду на стіни й на підлогу, бештала [11] чоловіка за свою дорогу косметику з добру годину. Потім купався дядько, а тітка перевдягала мене то в одну, то в іншу обновку. Нарешті вибрала найкраще, і ми пішли до склепу [12] шукати мальовидла, щоби поповнити цьоцині тяжкі втрати.
По львівських крамницях ми швендяли дуже довго, майже до вечора, й накупили різних парфумерних дрібничок, а також мені іграшок незліченну кількість. Я дала слово цьоці Дозі, що надалі буду користуватися тільки своїми помадою й тушшю, тільки своїми духами «Красная Масква», а до її французьких пуделочок і пляшечок жоден мій пальчик тягтися не буде. Але ж слово було моє: якщо дозволялося дати, то могла й назад забрати — цьоця ж про це не знала! А ще ми пішли в зоопарк, де я надивилася тако-о-ого, що від вражень не могла оговтатися цілий тиждень, і після того весь час питала, коли ми ще туди підемо. Тож цьоця купила мені книжку «Екзотичні звірі і птахи», аби я не квасилася [13]. До щедро ілюстрованої книжки я прилипла, як муха до меду. Та тітонька й гадки не мала, що в неї після цього проблем лише прибуде! Річ у тім, що основні фізичні риси зображених на глянцевих сторінках гіпопотамів, крокодилів, жирафів, страусів, папуг та іншої живності я стала переносити на живих людей. Зовсім несподівано, у крамниці, трамваї чи на людній вулиці, могла закричати: «Цьоцю, цьоцю, он який зелений дядько Крокодил іде!» (звісно, маючи на увазі його зелену сорочку). Або ж: «Поглянь, яка тлуста й рожева цьоця Цьоня [14] морозиво купує!». Бідна Дозя червоніла, як рак, затуляла мені долонею рота — але слова, мов горобці, завжди вилітали звідтам набагато швидше, аніж вона встигала їх зловити.
Працював у цьоциній родині лише дядько Данило. Він був відомим у Львові адвокатом, добре заробляв, щоліта з жінкою їздив як не в Сочі чи у Ялту, то на берег Балтійського моря. Напередодні мого переїзду до Львова цьоця виробила собі довідку, що хворіє на ревматизм, — і цей папірчик давав їй можливість узагалі не працювати, хоч раніше Теодозію Тадеївну звинувачували в якомусь незрозумілому для мене «тунеядстві» й вимагали негайно влаштуватися на роботу, бо можуть ще й судити показовим судом і приневолити її відробляти якусь «примусівку». З дядька ж Данила щомісяця стягали гроші за «бездітність», що мене дуже дивувало: адже в їхній сім’ї вже була я!
Дуже швидко моя шафа аж тріщала від одягу. Найбільше мені подобалися сукеночки з китайського шовку, яких накупили добрий десяток. Ще мої родичі придбали для мене чимало різних спідничок, штанців, светриків, шапочок, курточок і плащиків, навіть чудову цигейкову шубку з муфточкою і такою ж шапочкою — але ця вдяганка виявилася ще дуже завеликою, аби її носити навіть наступної зими. Купили, бо гарна річ була надто спокуслива, щоби цьоця її не взяла про запас. Та найбільше в мене було трусиків: різних кольорів, різного крою, з мереживом, вставками з гіпюру, з бантиками — ціла шухляда! Тітка постійно наголошувала, що в такої маленької дівчинки трусики обов’язково мають виднітися з-під спіднички — бо це дуже мило, тому їх треба мати багато й різних. Коли ж через місяць чи два ми утрьох з’явилися в нашому Селі — мене мама рідна не впізнала. Спочатку мої «панські убйори» в неї викликали справжній шок, мама надулася й із цьоцею навіть розмовляти не хотіла. А потім я почула, як біля криниці тато сказав мамі:
— Треба забирати дитину назад! Вона за нами вже не сумує, відвикла, скоро взагалі буде мати за чужих!
— Нехай сидить у Львові! — відрізала мама. — Я з Андрійком і Лілею ледве ради даю, а з нею взагалі настане пропаща година! Най ще трохи багачі потратяться! Та й куди той одяг Дозя подіне, як дитина з нього виросте? А так і Лільці щось перепаде, а щось буде й Ольдзя доношувати, як заберемо назад у Село.
У мене вже була маленька сестричка. Ім’я їй дала акушерка, що приймала в мами пологи, і тепер наша Ліля — перша Ліля в Селі, чим мама неабияк гордиться. Сестричка товста, аж кругла, — як колобок; та й Андрійко — нівроку «набитий» хлопчик. Обоє мають відмінний апетит, обоє на диво спокійні, повільні й забарні, в усьому слухаються мами, а на мене дивляться з-під густих насуплених бровенят.
— Забирати треба Ольдзю якнайшвидше, бо потім буде плачів на цілий тиждень, а то й на місяць! — наполягає тато.
— Рано ще! Най ще наші львівські пани трохи потішаться, — стоїть на своєму мама.
— Таж скільки грошей на неї тратять!
— На бідних тото щастя не впало! Але ти подивися лишень, як її Дозя одягає! — чомусь не подобається моє вбрання мамі.
— Гарно одягає, Ядвізю, дуже гарно! Як панську дитину, — не погоджується тато.
— Скажи своїй Дозі, най купує дитині довші спідниці й сукенки, а то мала виросте такою ж к…рвою, як і твоя двоюрідна сестричка! — уже не на жарт сердиться мама.
Я виткнула голову із-за стодоли — й батьки відразу змовкли. Розпитувати їх про щось марно. Ясно одне: мене таки заберуть зі Львова! А я не хочу! Треба слухатися цьоцю Дозю й дядька Данила. Тоді, може, не віддадуть… А може, називати їх татуськом і мамцею, як мені вже не раз було пропоновано? Та ні, соромно якось!.. Та й що мій тато на це скаже? А мама?..
Цьоця Дозя помічає, що я із Села повертаюся дуже сумна.
— Бануєш за своїми? — співчутливо запитує.
Я горнуся до неї:
— Не віддавайте мене в Село!
Тітка промовисто глипає на дядька Данила, той усерозуміюче посміхається.
Дядько в мене дуже добрий: щодня приносить мені як не морозиво чи плитку шоколаду, то солодкий сирок із родзинками. Таку кругленьку сиркову кульку, зусебіч облиту шоколадом. Сам сирок — на довгій паличці, а зверху обгорнутий яскравою червоною позліткою. А який смачню-ю-щий! Тітчина подружка, довга-предовга й худа-худюща — через що я зву її цьоцею Жирафою, хоч мені й забороняють так їй прозиватися, — коли я їм отой смаколик, лише облизується й навіщось розповідає про свою начальницю. Каже, що сама не знає, від чого та пані начальниця так розповніла: від рочків чи від сирочків?
— Звісно, від рочків! — регочу я. — Від сирочків ніхто не поправляється. Он я вже їх скільки з’їла, а все одно у всі свої платтячка і штанці й досі влажу!
Цьоця з дядьком не втомлюються скрушно зітхати й повторювати, що їхня подруга — і багата, й красива, і шляхетного роду, та жоден кавалер біля неї надовго не затримується. Свою самотність у вихідні цьоця Жирафа компенсує мало не цілоденним гостюванням у моєї тітки, коли дядько сидить над своїми паперами, вхопивши голову в обидві руки: тяжко захищати клієнтів, яким запахло криміналом! Я вже не раз ті папери нюхала, але нічим особливим від них не чути. Папери як папери! Запитую дядька, як пахне криміналом, а він каже, що дуже погано пахне, — навіть не пахне, а тхне! — краще цього й ворогам не знати. Цьоці Дозя й Жирафа тим часом грають у карти й шахи, роблять одна одній модні зачіски. А ще розповідають смішні історії. Деколи — польською мовою, і я мало що з почутого розумію, зате завжди запам'ятовую все дослівно з першого разу. Ось і сьогодні цьоця Жирафа веде мову про якогось пана, що прийшов сповідатися до ксьондза. Я знаю, що мене, як тільки трохи підросту, теж поведуть до сповіді, бо я дуже грішна: розбила кришталеву вазу, розлила цілу пляшку дорогого вина на килим — і тепер ту пляму нічим не можна відчистити, одягла цьоцин мережаний ліфчик на голову і з балкона в такому вигляді показувалася перехожим, обстригла ножицями пишноволосу ляльку Тамару й уже нею бавитися не хочу — канючу, щоб мені купили іншу.