Дівчинка на кулі

Назавтра до нас прийшла пані Вчителька — стара, як Божий світ, але розмальована й вифранчена, як відданиця. Від неї густо несло дорогими парфумами і ще дорожчими цигарками. Такі самі потай від дядька палять на балконі цьоці Дозя й Жирафа! Але я йому цього не видаю: за мовчання мені вже пообіцяли купити велику ляльку, котра каже: «Ма-ма!». А ще обидві цьоці, коли дядька нема вдома, співають дуже смішну пісеньку:
 
 
В Стрийськім парку ми ся здибали з тобов,
 
В нашім серці ся зашкробала любов!
 
Скільки раз ся обнімали, скільки раз ся цілували —
 
Ще ніколи так не шкробалась любов!
 
 
Я, мала, теж підспівую — й уявляю собі любов великою мишею: такою, як та, що в селі, у хаті нашої бабусі, уночі весь час шкреблася за креденсом [16]. Тільки як вона потрафила [17] залізти аж у саме серце й що тепер буде з тим парубійком, що в його грудях шкребеться миша? Спробуй її звідти витягти! Та, зрештою, самі й винні: розвели стільки мишви, що вже аж он куди добирається! Ось у цьоці Дозі й дядька Данила мишей на пльонтрі [18] нема — і спокій голові! Треба буде тим дурням зі Стрийського парку теж купити собі таку пастку, яку дістав мій тато: уже і в баби мишей нема!
«В Стрийськім парку ми ся здибали з тобов!..» — яка ж довговічна ця пісня, яка іронічна, а яка тепла й доброзичлива!
 
 
Уважай, моя кохана, уважай:
 
В чорну фарбу свої очка не вмачай!
 
Бо як будеш умачати —
 
Будуть очка вилазяти!
 
Уважай, моя кохана, уважай!
 
 
Навіть власні ревнощі закоханий до пори до часу тамує, щоб не зробити боляче своїй обраниці:
 
 
Уважай, моя кохана, уважай:
 
На сусіда, на Штефана, не зважай!
 
Бо як йму того Штефана,
 
Як ним тевкну [19] до дивана —
 
Будеш плакати, кохана,
 
Буде жаль!
 
 
Ну і як же без знаменитих львівських трамваїв:
 
 
Уважай, моя кохана, уважай:
 
Із трамвая на ходу не вилазяй!
 
Бо хапне тебе за ногу
 
Та як гримне до дороги —
 
Поламаєш собі ноги,
 
Буде жаль!
 
 
Час не владний над співанкою мого дитинства! Співають її й у славному Львові, і в Станіславі [20], й у Тернополі, і в Коломиї навіть зараз, хіба що додають кілька сучасних рядків:
 
 
Уважай, моя кохана, уважай:
 
На червоне «Мерседесом» не в’їжджай!
 
Бо авто ремонтувати,
 
А тебе, дурну, ховати —
 
То коштує таких грошей,
 
Що аж жаль!
 
 
Але вертаємося назад, до моїх дітoчих літ. Так ось: на нашому порозі з’явилася пані Вчителька. Цьоця Дозя церемонно познайомила мене з Маргаритою Григорівною. Перш ніж почати моє виховання, гостя наполягла, що буде краще, коли воно проходитиме тет-а-тет. Моя тітонька з такого щастя дуже зраділа, вбрала капелюшок і побігла до цьоці Жирафи на роботу, залишивши про всяк випадок моїй виховательці робочий телефон дядька Данила.
— Мене звати Маргарита Григорівна! — ще раз відрекомендувалася мені пані Вчителька. — Повтори, бо ім’я складне, рідкісне!
— Маргарина Григорівна! — запам’яталося легко, бо я знала, що так називався жир, який мама додавала до печива.
На пачках тієї маргарини були намальовані дві великі сині сливки: напевно, ренклод. Саме так художник оформив обгортку, не розуміючи, що російське слово «слівочний» означає «вершковий». Два великі, синьо-фіолетові, соковиті плоди ще довго красувалися на 250-грамових пачках маргарину — мабуть, доти, допоки на фабриці не використали весь старий тираж пергаментного паперу. Пізніше цей огріх таки виправили, бо коли я вже ходила до школи в Районному Центрі й інколи мама доручала мені купити пачку маргарину, то на нових обгортках з’явилася намальована корівка.
— Не маргарина, а Маргарита! — підібрала тонкі губи гостя. — До того ж правильно буде — «маргарин»: це слово чоловічого роду! Чула? Повтори, як мене звати!
— Маргарин Григорівна! — слухняно повторила я, хоч ніяк не могла второпати, чому ця пані зветься чоловічим ім’ям.
— Ти невиправна! Називай мене цьоця Марґо!
— Хенде хох! — засміялася я, згадавши, як викрикували хлопці на вулиці, граючись у війну, і приставила виховательці до грудей дуло іграшкового пістолета. — Якщо тобі не догода — віднині будеш цьоця Хендехох!
— Не буду я цьоця Хендехох, погане дівчисько! — перемінилася на лиці гостя, але тут же опанувала себе. — Давай придумаємо мені якесь гарне ім’я! Згода?
— Чудово! Зараз придумаємо! Ти літати вмієш?
— Ні, — звела догори свої вищипані брівки пані Вчителька.
— Значить, будеш цьоця Ківі!
— А це ще що таке?
— Це птаха! Вона тільки ходить, але зовсім не літає, бо така ж тлуста, як і ти! Точнісінько! — я побігла по книжку «Екзотичні звірі і птахи», розгорнула потрібну сторінку, та глипнула на свою співрозмовницю й моментально збагнула, що бути цьоцею Ківі вона теж не хоче. — Тобі кортить, щоб я придумала щось ліпше?
— Так, — легковажно понадіялася на краще цьоця Ківі.
— Тоді… тоді… ти будеш цьоця Зебра! У тебе ж — чорно-білий костюм у смужечку, як і в цієї конячки!
Але й Зеброю моя вихователька зватися не побажала.
— Чому ти весь час тільки прозиваєшся? — зобиджено спитала вона. — Тобі було би приємно, якби я називала тебе не на ім’я, а, наприклад, Хунвенбінкою?
— А що це таке? — округлилися в мене очі.
— Це китайська партизанка! Така дівчинка, від якої можна чекати чого завгодно — як і від тебе, до речі.
— Ху…венбінка, — задумливо повторила я, невпопад вставляючи у незнайоме слово звук «й» замість «н».
Хіба ж могла я знати, що саме так воно й звучить китайською — а в слов’янських мовах його вже змінили зумисне, щоб уникнути драстичності! [21]
— Що ти таке говориш?! Хто тобі таке сказав?! — обурилася пані Вчителька.
— Ти, — сумирно призналася я.
От нетямуща тітка: вже й не пам’ятає, що то саме вона щойно навчила мене цього дивного слова!
— Enfant terrible! Enfant terrible! — заламала руки Маргарита Григорівна. — Як же тебе навчити французької мови, як у твоїй голові — лише всілякі дурниці?! Ти нечема! Ось як дам по дупі!.. — і вона замахнулася на мене своєю зморшкуватою рукою із довгими наманікюреними нігтями.
Це вже було занадто! Якась чужа тітка має мене бити, та ще й у нашій квартирі?!
— Спробуй тільки! Ти — цьоця Ківі, цьоця Зебра, цьоця Хендехох, а ще — цьоця Ху…венбінка!
— Я зателефоную твоєму дядькові! — вхопилася за телефон гостя.
— Телефонуй, телефонуй, а я все одно тебе не люблю, гратися з тобою не хочу і вчитися французької мови не буду!
— Що ти розумієш у французькій мові?! Французька мова — це…
— Кака-бека! — завершила я замість неї недокінчену пафосну фразу, показавши пані Вчительці язика. — Йди собі додому, тьотю Ківі-Хендехох! Мені з тобою нудно.
Ображена Маргарита Григорівна таки подзвонила дядькові. Переговоривши з ним на підвищених тонах, тицьнула телефонну трубку мені в руку й, навіть не попрощавшись, луснула дверима. Дядько дуже просив мене нічого не витворяти, поки він не приїде, а краще взяти альбом і кольорові олівці й намалювати, скажімо, зоопарк, у який ми в неділю ходили.