Лазарит

Тоді Мартіну й слід було б зникнути. Але з’явився рудий Ейрік із посланням від Ашера бен Соломона, якому, у свою чергу, сам султан доручив: будь-що домогтися, щоб граф Триполійський не брав участі в бою. Саладін не зраджував тих, із ким хотів миру, і намагався подбати про союзника. Тому Мартінові довелося приєднатися до загону Раймунда – єдиної людини, яка не вірила йому ні на гріш і сприймала його вкрай вороже.
Це воєнне діло не лагодилося від початку. Воїнство Єрусалимського королівства зібрали дуже швидко, але за чисельністю воно значно поступалося загонам Саладіна. До того ж попереду його очікував тривалий перехід пустельною, безводною і гористою місцевістю, де не було жоднісінької оази. Лицарів, закутих в обладунки, одного за одним звалювала з коней спека.
Граф Раймунд, розумно оцінивши становище, запропонував дістатися до щедрого на джерела містечка Ла Сафурі. Там лицарське військо могло б спокійно перепочити, а його очільники – обговорити план подальших дій. Але пропозицію графа сприйняли за підозрілу спробу затримати хрестоносців на шляху, хоча Раймунд лише намагався вберегти найкращі сили Єрусалимського королівства від неминучого розгрому.
Дорогою Мартінові було нелегко: граф досі надокучав йому, розпитуючи про те, як же це гінцю вдалося вирватися з кільця сарацинів, чому послання графині написане почерком, не схожим на почерк капелана замку, якому завжди доручали переписувати набіло найважливіші документи, і з якої причини графиня Ешива нічого не написала для чоловіка, як це робила завжди.
Відповіді у вигаданого Арно де Бетсана були напоготові, але цілком правдоподібні пояснення не розвіяли сумнівів Раймунда Триполійського.
Утім, невдовзі графу стало не до того: радники переконали короля Ґвідо вивести військо з добре укріпленого й забезпеченого прісною водою табору в Ла Сафурі та вирушити через мертву пустелю до Тіверіадського озера. Раймонд розпачливо заявив, що тепер усе пропало, але не зміг порушити наказ Ґвідо де Лузіньяна, який повністю потрапив під вплив магістра тамплієрів Жерара де Рідфора і спраглого до бою Рено де Шатільйона.
Треба було здолати лише дванадцять миль, але п’ятдесятитисячне військо під нещадним сонцем рухалося вкрай повільно й, урешті-решт, розтягнулося в довжелезний караван. До заходу сонця вони так і не дісталися води, і король наказав отаборитися в долині Хаттін.
Тут на них уже чекали. Не встигли хрестоносці розкласти похідних шатрів, як розвідувачі Саладіна підпалили траву й численні сухі чагарники навколо табору. До мук виснажених спрагою воїнів додався жар полум’я та густий дим, що не давав дихати. Тим часом легка кавалерія сарацинів пустила на табір хмари стріл із луків та арбалетів. Під час термінової наради вирішили негайно атакувати невірних.
Битва була жорстока, відчайдушна і наперед приречена на поразку. Лицарі та їхні коні знемагали в цьому пеклі без жодної краплини вологи, а єрусалимська піхота, втративши командування, сліпо рвалася через пагорби Хаттіна до Галілейського моря, що маячіло попереду. І все це в густому диму й куряві, під безперервним обстрілом сарацинських лучників. Воїни гинули тисячами, під час атаки сарацини захопили головну реліквію християн – Животворний Хрест. У бою було оточено й вибито із сідла Рено де Шатільйона, полонили магістра тамплієрів де Рідфора, а Великий магістр госпітальєрів Ерментар д’Асп загинув у сутичці.
І все ж Мартіну вдалося врятувати Раймунда Триполійського. Він вчасно помітив умовний сигнал, який подав йому племінник Саладіна – Такі ад-Дін, і, схопивши коня графа під вуздечку, потягнув його разом із вершником у прохід, що виникнув у лаві мусульман, котрі несподівано розступилися.
Усе це сталося за лічені секунди, які здалися Мартіну вічністю. Граф Раймунд – виснажений, зранений, у закривавленому білому плащі – спершу був приголомшений, та невдовзі почав опиратися своєму рятівникові. Удаваному Арно де Бетсану довелося його оглушити, тягнучи далі коня, що хропів та упирався, і прикриваючи щитом непритомного Раймунда.
Сарацини досі їх не займали: корячись наказові Такі ад-Діна, вони стримували коней і не застосовували зброї навіть тоді, коли за Раймундом кинулися люди з його загону, а вслід поскакали воїни барона Баліана Ібелінського. Мартін шалено гнав коня – цієї миті він уже не думав про поставлене перед ним завдання, а використовував єдиний шанс вирватися з кривавого пекла, на яке перетворилася долина між двох височин, що мали назву Роги Хаттіна.
Раймунд Триполійський прийшов до тями, коли вони були вже далеко. Баліан Ібелінський розповів йому, що вони врятувалися завдяки неймовірній спритності й завбачливості лицаря Арно де Бетсана, але старий граф негайно наказав узяти рятівника під варту. Мартіна роззброїли і під конвоєм доправили на узбережжя, у Триполі – резиденцію графа Раймунда. Згодом туди прийшла звістка про страшний розгром воїнства хрестоносців при Хаттіні: сімнадцять тисяч найкращих вояків залишилися на полі бою, Єрусалимське королівство більше не мало сили опиратися Саладіну, очолити оборону теж не було кому – усі провідники хрестоносців або полягли, або опинилися в полоні. Зокрема і король Ґвідо де Лузіньян, а Рено де Шатільйону, порушнику перемир’я, султан Саладін власноруч відрубав голову.
Ця смутна звістка всіх спантеличила. Навіть приїзд у Триполі графині Ешиви, яку Саладін випустив з оточеної Тіверіади, не зменшило загальної скорботи й почуття безвиході. Перед чоловіком, який помирав від ран, графиня заприсяглась, що її гонець віз зовсім інше послання, і в тому, що хрестоносне військо заманили в пастку, вона не винна. Довідавшись, що її посланець у полоні і гибіє в підземеллі, вона, не вагаючись, віддала коханця-зрадника в руки Вільяма де Шампера, який, у свою чергу, заприсягнувся, що його майстри стинати голови виб’ють із красунчика Арно, кому він прислуговує і хто підмінив послання графині.
Де Шампер неодмінно виконав би свою обіцянку, якби не Сабір з Ейріком. За допомогою золота їм удалося визволити вимордуваного друга з катівень Триполі, таємно доправити на корабель і переправити в безпечне місце.
Для Мартіна все закінчилося не так уже й погано. Але його друзі не могли втямити, чому він такий пригнічений і весь час розпитує про події у Святій землі після поразки при Хаттіні. І чому звістки щодо подальших перемог Саладіна – надійного союзника Ашера бен Соломона – так засмучують їхнього приятеля.
Навіть тепер, три з половиною роки по тому, Мартін відчував гіркоту від своєї участі в цій історії. Здавалося, чим тут перейматися? Він прослизнув буквально між молотом і ковадлом, урятував Раймунда, вислизнув із тортурні, вижив. Він виконав доручення, отримав достойну винагороду, й Ашер бен Соломон, не приховуючи радості, повідомив йому, що відтепер землі Галілеї готові прийняти з Європи своїх вигнаних синів-євреїв. Султан Саладін дотримався слова…
Усе це вже в минулому… Зокрема – часи могутності Єрусалимського королівства і християнства на Сході. Поразка при Хаттіні знекровила християн у Леванті, підірвала могутність лицарських орденів. Більше не існувало сили, здатної перешкодити переможній ході Саладіна… І все ж, Мартіну було нестерпно усвідомлювати, що саме через нього порушився баланс сил у світі та впала ціла держава.
Утім, спроби повернути час і знову звести хрест у краях, де проповідував Спаситель, тривають. Конрад Монферратський зупинив мусульман під Тиром, король Ґвідо, якого нарешті випустив Саладін, з невеликою купкою прихильників узяв в облогу Акру, а королі Франції та Англії ведуть сюди нові хрестоносні раті.
Але після пережитого Мартін не вірив у їхню перемогу. Він занадто добре знав, на що здатен Саладін. Чи знайдеться для нього достойний суперник? Навряд чи.
Його серце відчайдушно опиралося повертатися туди, де після нього залишилася випалена земля й зруйновані фортеці. Не спогади про графиню Ешиву, яка щиро його покохала, не страх знову віч-на-віч зустрітися з Вільямом де Шампером примушували його душу судомитися в муках. Він почувався нікчемним негідником. І мусив із цим жити.