Лазарит

Саме Хаттін йому й не могли пробачити. І Конрад Монферратський за кожної нагоди дорікав королю цією жорстокою поразкою і тим, до чого це призвело, поки він, Конрад, не зупинив Саладінову кінноту під Тиром, повернувши християнам бодай слабку надію. Сибілла ж заради чоловіка віддала сарацинам Аскалон – одну з найкращих фортець, гарнізон якої чинив такий відчайдушний опір, що аж султанові доводилося вкотре відкладати штурм Єрусалима. Ось чому згодом Конрад кинув в обличчя Сибіллі та її чоловікові, що не бажає визнавати їх королями цієї землі.
І після такого Ґвідо рятує його в бою! На що він сподівався? На те, що спраглий влади й могутності Монферрат зрозуміє: Ґвідо де Лузіньян не ворог нікому, хто бореться за Святу землю? Конрад просто не міг оцінити такої позиції – це суперечило його природі.
– У Монферрата занадто мало людей, – зауважив Аморі. – За Божими і людськими законами, король – ти. Тебе помазано на царство в храмі Гроба Господнього! Одружившись із сибіллою, ти здобув владу!
– Але Сибілла померла. Вона й лише вона робила з мене короля. Подруга, дружина, захисниця… Якої більше немає.
Аморі зітхнув. Ця зима була для хрестоносців особливо важкою. Голод, безперервні дощі, скупченість у таборі, затиснутому між стінами оточеного міста й військом Саладіна, що розташувалося на навколишніх пагорбах. Хрестоносці почали хворіти, але лікарі нічим не могли зарадити, і люди мерли сотнями. Знать, орденські лицарі, прості латники, маркітантки й навіть королева. Спершу померли двоє маленьких дочок Ґвідо і Сибілли – Аліса й Марія. А потім – і вона сама.
– Я відразу відчув, що в мені щось змінилося, – замислено промовив Ґвідо, тримаючи на долоні смарагдовий хрестик дружини. – Вона пішла – і я відразу немов позбувся права на трон! Коли ж приїхав Філіп Французький… Бог свідок, як же я на нього чекав! Я ладен був упасти йому до ніг, адже він нагодився так вчасно, і з ним було стільки свіжих і чудово озброєних воїнів! О, – міркував я, – тепер перемога не за горами!.. Але король Франції не побажав мене вислухати й не став нічого робити. Мені донесли, що він не збирається починати жодних воєнних дій доти, доки не прибуде його союзник Річард Англійський. Начебто ці державці заприсяглись одне одному битися тільки пліч-о-пліч.
«Непогана відмовка – послатися на лицарську клятву, щоб приховати своє боягузтво!» – хмикнув Аморі. І негайно ж із подивом втупився у Ґвідо:
– Я правильно почув? Ти сказав, що Філіп…
– Що Філіп Капетінг зійшовся з Конрадом Монферратським.
– Прокляття! Я про це нічого не знав, – стурбовано поколошкав своє коротке волосся Аморі. – Це мій недогляд, але ти мусиш зрозуміти: я вічно заклопотаний. На мені безліч обов’язків – починаючи від караульної служби й закінчуючи озброєнням та лагодженням обладунків. Мені ніколи дослухатися до пліток.
– Це не плітки, брате. Так вирішив Філіп. Так, ти занадто заклопотаний і дечого не помічаєш. Але відколи прибув французький король, я відчув, як змінилося до мене ставлення. Ось, чуєш? – він підняв руку, закликаючи конетабля звернути увагу на галас, що долинав крізь тканину шатра.
Звідти було чутно гортанні викрики, заверещала жінка, потім пролунав регіт, звуки бійки, дзвін сталі.
Аморі байдужно пересмикнув обтягнутим кольчугою плечем.
– То й що? У такому скупченні наброду весь час щось стається – п’янки, бійки, ґвалт. Накажи, і я звелю розігнати цих тварюк.
– Якщо я накажу тобі, – Ґвідо мимоволі підвищив голос, у якому вчувався відчай. Галас біля шатра не вщухав. – А ти накажеш їм. Мені вони не коритимуться, хай там що я вимагатиму. Знаєш, що я чую, проходячись табором? «Минув твій час, красунчику!» О, вся ця солдатня після прибуття французів умить відчула зміну!..
– Філіп влаштовує їм пиятики за свій рахунок, ось вони здуру й вирішили, що Капетінг розмріявся про єрусалимську корону. Адже кого тут тільки немає – італійці, вірмени, данці… Багато з їхніх командирів загинуло в сутичках, ось вони й валандаються без діла. Чорт забирай, схоже, там когось ріжуть!..
Він зробив крок до виходу із шатра. І справді: час припинити це неподобство при самісінькій резиденції короля!
Галас подужчав, хтось заметався в критому переході, і, нарешті, Аморі ледь не наштовхнувся на закутану в плащ жінку.
– Чортова душа! – по-солдатському грубо лайнувся конетабль, схопив жінку й трусонув її так, що вона впала на шкури, якими було вистелено підлогу. За нею ввірвалися охоронці. – А ви куди дивитеся, побий вас сила Божа? Що ж це таке: озброєні до зубів молодики не годні зупинити якусь п’яну шльондру?
– Та там справжня жорстока бійка, месіре! – вигукнув один з охоронців, поправляючи круглий шолом, що сповз йому на потилицю. – Довелося розгонити знавіснілий натовп, ось вона й проскочила. Зараз ми вмить…
– Стійте! – раптово вигукнув Ґвідо, кидаючись до жінки. – Мадам, люба сестрице! Чи це ви?
Жінка скинула полотняний вампл, [95] що облягав її голову, і по плечах каскадами розсипалося світле, майже срібне, хвилясте волосся. Очі в неї були сіро-зелені, а брови теж світлі, але над ними по-східному було витатуйовано ще дві тонкі лінії-дуги. Молоду й симпатичну жінку не псував навіть трохи задовгий ніс із горбинкою.
– Нехай вони вийдуть! – владно звеліла вона. – І щоб не базікали, що бачили мене тут.
– Не хвилюйся, Ізабелло. Це мої пулени, вони вірні своєму королю.
Пулени, нащадки християн та сарацинів, попри все, були й досі віддані Ґвідо. Але саме вони здатні впізнати цю юну жінку – принцесу Ізабеллу Анжуйську, молодшу сестру королеви-небіжчиці Сибілли.
Ізабелла встала, спираючись на руку Ґвідо. Незважаючи на своє вбрання таборової шльондри – обшарпана сукня, заяложений вампл і широка накидка з численними латками, поводилася вона достойно.
– Ізабелло, навіщо цей маскарад? – обережно запитав король.
І жінка раптом розридалася.
– Ґвідо! О, Ґвідо, врятуй мене! – вона впала навколішки, чіпляючись за поділ туніки короля.
Це була істерика, тому брати де Лузіньяни спершу розгубилися, але м’який голос Ґвідо поступово зробив своє. Король улаштував Ізабеллу в крісло й закутав в оксамитовий плащ, конетабль подав їй келих води.
– Вони хочуть видати мене заміж! – мовила нарешті вона, цокотячи зубами об чеканні вінця срібного келиха.
Брати перезирнулися – обидва вирішили, що їм почулося. Ця дев’ятнадцятирічна високородна особа вже восьмий рік була дружиною сеньйора Онфруа Торонського, і їхній шлюб уважали щасливим, незважаючи на те, що дітей у них не було. Але це не біда, адже подружжя обожнювало куртуазні забави, музику, вечірні прогулянки рука до руки фортечними мурами, і самі вони були ще майже дітьми.
– Хто хоче віддати вас заміж, мадам? – поцікавився Аморі.
– Усі: моя мати, Конрад Монферратський і навіть король Франції. Вони кажуть, що я тепер спадкоємиця престолу й разом із моєю рукою корона дістанеться тому, хто стане моїм чоловіком.
Ґвідо відсахнувся та схвильовано відкинув просторий каптур. Аморі відкрив було рота, щоб заперечити, але мовчки його стулив. Ізабелла розповідала далі, і поступово ситуація вимальовувалася.
Сьогодні вдень Ізабеллу привели в шатро французького монарха. Той люб’язно її прийняв, обдарувавши компліментами, і, врешті-решті, оголосив, що віднині саме вона – надія цієї землі, а її чоловік має стати королем і захисником Гробу Господнього. Та оскільки її чоловік Онфруа де Торон утратив свої володіння в Трансйорданії, і їх з Ізабеллою тепер утримує король, Онфруа не може мати власного війська.
– У нього і так не було війська, – замислено зауважив Ґвідо.
Онфруа вважали щасливчиком, якому вдалося вигідно одружитися, хоча насправді це зовсім не так. Та й воїном він ніколи не був; усі відзначали, що Онфруа освічений, витончений, цікавий співрозмовник. Він став чоловіком Ізабелли тоді, коли їх, ще дітей, обвінчали в замку Крак де Шевальє, на той момент узятому в облогу армією Саладіна. Захопити замок сарацинам не вдалося, але Онфруа з Ізабеллою залишилися дорослішати разом, а коли пора дитячих забавок минула, почали жити як подружжя.