Лазарит

– Невже вони ніколи не бачили благородних панів? – дивувалася Джоанна, прогулюючись уздовж аркової галереї, звідки відкривався краєвид на затоку й набережну.
– Немає нікого благороднішого за коменданта фортеці. І хоча судна, що пливуть у Левант, часом зупиняються в бухті поповнити запаси прісної води, на берег ніхто не сходить, і таких прекрасних дам тут не було вже добрих сто років.
Повідомивши це, Мартін демонстративно обіймав Джоанну, це бачили місцеві мешканці, і, хоча жінка й намагалася м’яко ухилитися, те, що знатна красуня проводить ночі в обіймах госпітальєра, слуги екдіка вже розтеревенили по всіх околицях.
Чи переймалася цим англійка? Мартін знав: тепер він має над нею цілковиту владу. Вона ніби й досі не могла оговтатися після того, що сталося між ними в горах, і, дивлячись закоханими очима, корилася будь-якій його забаганці. Та і йому не складно було зображати лицаря, котрий згорає від любові – Джоанна виявилася дивовижною коханкою. Обоє перебували немов у хмарі насолоди, весь час тягнулися одне до одного, ділилися доторками, поглядами, цілунками, а часом із вечора аж до ранку без перепочинку, до знемоги віддавалися пристрасті. І щоразу знаходили одне в одному щось нове, невідоме, бентежне, несамовито солодке…
Їм нескладно було цілком віддатися коханню, адже всі попутники одностайно підтримували це раптове почуття, задоволені, що поруч з їхньою леді нарешті справжній чоловік. Не останню роль у цьому відігравало й те, що Мартін поводився як справжній господар, який дбає про своїх людей, щедрий і зовсім не дріб’язковий. Серед людей із Незербі він почувався в колі друзів і навіть не заперечував, коли Ейрік, скориставшись тим, що капелан фортеці належить до латинського обряду, обвінчався зі своєю Саннівою.
Зрештою з’явилися дві закохані пари, а може, й три: воїни Дроґо, сміючись, подейкували, що їхній капітан-сакс, завжди похмурий і зосереджений, до ночі затримується з камеристкою Ґодіт, а іноді виходить із нею на тривалі прогулянки берегом моря, поки його підлеглі захоплено ловлять разом із місцевими хлопчаками форель у гирлі річки чи змагаються в кості або тафл [108] із кіпрськими біженцями.
Для Мартіна це було лише тло його стосунків із Джоанною. На його щирий подив вона, давно вже заміжня жінка, начебто нічого й не знала про різноманітні дивовижі плотського кохання. Мартіну подобалося дивувати її то однією, то іншою любовною фантазією, і якщо спершу жінка цього трохи соромилася, то згодом так захопилася новими забавками й віддавалася їм так пристрасно, що Мартін забував про все на світі.
Утім, не про все. Відколи вони прибули в Олімпос, він і далі чинив так, щоб його стосунки із Джоанною набули розголосу. Задля цього Мартін влаштовував прогулянки в місто, вештався із Джоанною набережною, тримаючи її за руку, а інколи, умостившись під бескидом, на якому височіла генуезька фортеця, вони починали цілуватися, аж поки одного разу жінка помітила вартового, що спостерігав за ними згори.
– Не хочу, щоб про мене пащекували ці італійці, – звільнившись із його обіймів, заявила Джоанна, і Мартіну вдалось її наздогнати аж на площі перед церквою Святого Мефодія.
«Пізно ти схаменулася, люба», – із сумом думав Мартін, беручи за руку свою даму, щоб забрати її якнайдалі від юрми парафіян, котрі виходили після служби.
Чоловіки та жінки, вбрані в чорний безформний одяг, як було заведено в греків, зацікавлено дивилися на даму, затягнуту в сліпучо-жовте бліо – волаюче безсоромне, як на тутешні звички. Дехто вклонився іноземцям, але священики дивилися суворо, і, як довідався сьогодні Мартін, коменданту фортеці негайно поскаржилися на непристойну поведінку гостей.
Про все це Мартін думав дорогою до будинку екдіка. Вечоріло, сутінки переходили в ніч, замерехтіли перші зірки. Мартін уже був біля садової огорожі, коли до нього долинув тихий бренькіт струн і спів Джоанни. Голос був глибокий, оксамитовий, і він мимоволі розхвилювався.
 
 
Душа моя повна любові,
 
Радісно їй і прекрасно.
 
І другу так світло зі мною,
 
На серці в обох у нас ясно.
 
Я – лиш для нього самого!
 
І він лиш для мене, єдиний!
 
Кохання цього палкого
 
До смертної стане години. [109]
 
 
Мартін завмер. Джоанна співала, а він немов наживо бачив її червоні яскраві вуста – такі повні, ніжні, солодкі… Бачив її лагідну, вершково-білу шию з виярочком між ключицями в мить, коли Джоанна закидала в його обіймах голову, немов її кудись затягував потік чорного, як нічне море, волосся. І груди з рожевими сосками – наповнені, мов стиглі плоди… І дивовижний вигин талії та стегон…
Її будова була такою досконалою, що він цілковито втрачав голову, здавалося, ніколи досі йому не випадало тримати в обіймах нічого прекраснішого. Однак… а як же Руф?!
Думка про наречену привела його до тями. Руф – це чистота, спокій, нарешті, дім, де вона на нього чекає. Мирне пристановище після небезпечних поневірянь. А Джоанна… Хіба мало може бути жінок у чоловіка, поки він знайде ту, єдину, з якою проживе все життя, від якої захоче мати дітей?!
«Джоанна – це лише солодка мить, – вирішив нарешті Мартін. – Сліпучо красива, палка, мені з нею неймовірно добре. Та не сьогодні-завтра море вгамується, і наші шляхи розійдуться назавжди».
Він проминув садок і зійшов на обвиту виноградною лозою терасу, де зібрався весь їхній маленький загін.
Так уже повелося, що в Олімпосі вечори вони проводили разом, як доти в дорозі сходилися порозмовляти при багатті. Тут ніхто не заперечував, щоб лицар-госпітальєр сідав біля пані і брав її руку у свою долоню. Тут закушували, теревенили, слухали спів леді Джоанни під акомпанемент тихих струн лютні, а часом і самі заводили старовинних саксонських балад. Мартіну подобалися ці довгі-предовгі наспіви. У них ішлося про славне минуле, про битви й перемоги, про зелені луки та стрімкі річки Англії, що в них воїни напувають своїх коней, а потім сходяться при древніх каменюках, біля яких, кажуть, досі витають духи колишніх королів і язичницьких божеств.
Джоанна невідривно дивилася на свого лицаря, і її очі сяяли під густими віями, немов зорі.
– Ти був у коменданта Чезаре?
Мартін кивнув. Він досі думав про Руф, тому голос його пролунав сухо. Так, він розмовляв із комендантом, але Чезаре да Гузіано поки що не може надати їм судно. Доведеться чекати, поки з’явиться путній корабель, бо вітрильний човен, на якому припливли кіпріоти, побитий після бурі й потребує ґрунтовного ремонту.
– Сер, але ж ви нас іще не покидаєте? – запитав один із воїнів, кирпатий та білявий Освальд. – Із вами почуваєшся впевненіше.
«Ще б пак, – подумки всміхнувся Мартін, – я скрізь за вас плачу».
Хоча ці хлопці не так уже й дорого йому обходяться. Він уже добре всіх їх знав. Освальда, непоганого риболовця, який завжди приносив свіжу форель, запального Томаса, котрий негайно вгамовувався, якщо леді стиха його осаджувала, близнюків Катберта й Едвіна, дуже набожних, хоча це зовсім не заважало їм горлати пісень про старих богів Англії та про поєдинки героїв із чудовиськами. Ну і, звісно ж, кухаря Бритріка, який завжди зустрічав Мартіна, широко всміхаючись.
– Ви прийшли саме вчасно, сер, – зауважив той, поливаючи лимонним соком камбалу-тюрбо, що шкварчала на вогні. – Сподіваюся, ви не дуже наїлися в коменданта Чезаре?
Мартін не став говорити про те, що комендант ледве стримався, щоб не вихлюпнути йому вино з чаші просто в лице. Нехай думають, що генуезець приймає його ніби дорогого гостя.
На терасі горіли олійні лампи, їхнє світло було рівним – море й далі буркотіло при майже повному безвітрі. У кронах дерев попискували кажани, Санніва накривала на стіл, усміхнено відмахуючись від чоловіка, що намагався вщипнути її за стегно. Ще гарячий хліб, густа юшка з крабів і мідій, свіже масло й мед із сусідської пасіки. А місцеве вино – взагалі розкішне: темне й густе, трошечки терпке і в міру солодке.